Аналіз вірша М. Лєрмонтова «На дорогу йду я в самотині»

Вірш «На дорогу йду я в самотині» Лєрмонтовим написано у трагічному для нього 1841 році. У неповних двадцять сім обірвалося життя поета, який міг замінити Росії Пушкіна. Не судилося.

Але коли читаєш вірш «На дорогу йду я в самотині», важко позбавитися відчуття, що все написано літньою людиною:

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Поезія починається з картини природи. Це прекрасний, загадковий, таємничій нічний пейзаж. Природа в ньому одухотворена: «зоря з зорею гомонить», «Спить земля в промінні голубім». Простими, неускладненими реченнями поет змальовує картину Всесвіту — землю, небо, людину, в якій панує гармонія і спокій. Чому ж герой ставить перед собою запитання: «Чом же серце з болю завмирає? Жду чого, жалію я за чим?» А тому, що ця картина природи різко контрастує зі станом його душі, яка бажає саме спокою: «Я жадаю волі та спокою! Я б хотів забутись і заснуть!»

Ліричному герою долею визначений шлях страждань і вічного неспокою, хоча саме його він жадає. Слід зауважити, що ліричний герой мріє зовсім не про вічний спокій:

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів.

Герой не готовий піти з життя: він хоче лише свободи, спокою і забуття. Недарма в останній строфі з'являється образ,дуба — символу вічного життя, світового дерева — основи Всесвіту. Герой втомився від буденності і метушні, його душа прагне духовного і високого. На жаль, цього він не може знайти у світі людей, свою мрію про спокій і волю ліричний герой знаходить лише у єднанні з природою.

У вірші немає жодної вказівки на те, що ліричний герой твору — сам автор. Поет подає узагальнений образ людини, невдоволеної життям у недосконалому суспільстві, позбавленому гармонії, розмірковує про долю особистості, яка стає вигнанцем або добровільно віддаляється від такого суспільства. Саме тому шлях ліричного героя вірша — самотній і нелегкий.

Завершується цей невеличкий шедевр пейзажною замальовкою. Це картина бажаної гармонії людини і природи, в якій панує любов.