Москва в комедії О. С. Грибоєдова „Горе від розуму”

Наприкінці зими 1824 р. в Москві поширилася чутка, ніби з'явилася п'єса, у якій висміяне московське вище товариство, зображене зло і карикатурно. Автором цієї п'єси був Олександр Сергійович Грибоєдов.

Талановитий російський дипломат і письменник невипадково обирає місцем дії своєї п'єси московські вітальні. Колискою автора була аристократична Москва. Москва, що була освіченою, вільно думала, виховала його розум і серце. Москва народна, героїчна зміцнила його любов до усього російського.

Комедія „Горе від розуму” — суворе викриття того світу, у якому процвітають кріпосники. П'єса розходилася в списках по всій країні, але не тільки тому, що питання, підняті в ній, були неймовірно актуальними, але і тому, що комедія відрізняється надзвичайною реалістичністю. Головна дійова особа п'єси навіть не Чацький, що, безумовно, висловлює дорогі автору думки, а вся Москва, усі люди, що її населяють. Спочатку образ столиці складається з портретів окремих героїв, але в третьому і четвертому актах ці портрети оживають у численних персонажах, гостях на званому обіді в домі багатого московського пана Павла Панасовича Фамусова.

„На всіх московських є особливий відбиток”, — говорить хазяїн будинку, який вміє давати людям влучні характеристики. Дійсно, москвичі не схожі на жителів інших міст. І в монологах Чацького і Фамусова подані описи окремих людей, що для читача уособлюють загальні риси „московських”.

Чацький і Фамусов говорять про різне по-різному. Фамусов — „давній, вірний член” Англійського клубу; дядюшка Софії весь свій вік протанцював на балах.

Тон Чацького стає усе більш і більш суворим. Наступний, кого згадує герой п'єси, — аматор кріпосного театру, чий „будинок зеленню розфарбований під гай”, але він сам — „товстий, його артисти худі”. Згадує Чацький і про прийняту в Москві систему виховання, коли батьки кидаються набрати дітям „учителів полки, числом побільше, ціною подешевше”. Москвичі бачать порятунок у німцях і французах, а результат — не тільки відсутність уявлень про національну культуру, але і дике „змішування мов: французької з нижегородською”.

Монолог Чацького розгортає перед нами колоритну галерею мешканців Москви. Але це погляд з одного боку. В другій дії своє уявлення про москвичів висловлює Фамусов. Ми бачимо шанованих московських панів, яких молодь повинна вважати зразком для наслідування. Чацький вигукує: „Ні, світ вже нині не такий”. — Але чи так це? Мені здається, що розвиток дії п'єси доводить протилежне.

У третій дії ми зустрічаємося з москвичами на балу у Фамусова. Основу комізму тут складає, на мій погляд, тема необмеженої влади московських дам.

Ще Фамусов відзначає:

   А дамы? — сунься кто, попробуй овладей;

   Судьи всему, везде, над ними нет судей...

 Платон Михайлович Горич — колишній товариш Чацького — потрапив під п'яту своєї дружини. Княгиня Тугоуховська із шістьма дочками, стурбованими лише вдалим заміжжям, попихають старим князем.

Один з найколоритніших образів — стара московська пані Хльостова. Напевно, більше за все Фамусов боїться суджень цих панночок. Недарма останніми словами комедії є його репліка:

   Ах! Боже мой! Что станет говорить

   Княгиня Марья Алексевна!

Так, жіноча влада в Москві беззаперечна. Але Москва вже не може прожити і без таких людей, як Загорецький, що вміють прислужитися усім. Значне місце в комедії займає Репетилов, людина, спроможна опошлити всяку святу справу.

І, нарешті, головні герої. Софія — типова московська панночка, досить розумна, але вихована не на реаліях життя, а на французьких романах.

Скалозуб — типовий аракчеєвський солдафон, людина, яку можна назвати сліпим виконавцем волі вищого начальства. Але його образ не тільки комічний. Пригадаємо міркування Скалозуба про кар'єру:

   Довольно счастлив я в товарищах моих.

   Вакансии как раз открыты;

   То старших выключат иных,

   Другие, смотришь, перебиты.

Фамусов — уособлення „століття минулого” у всій його красі. Він є переконаним прихильником старих порядків, при цьому він уже досяг „ступенів відомих” і піклується хіба що про те, як би видати заміж дочку. Всі інші справи його зводяться до того, щоб не забути зайти „на форелі”, тому що, як він сам признається:

   Обычай мой такой:

   Подписано, так с плеч долой.

Мабуть, єдине, у чому сходяться Фамусов і Чацький, — в негативному відношенні до засилля в російському дворянському середовищі закордонних мод і смаків. Чацький на цілих три роки зник із російської дійсності. Саме за ці три роки стихли повоєнні радощі і сподівання. І в останньому монолозі Чацький уже кричить про ту юрбу, „у любові зрадників, у ворожнечі невтомних, оповідачів неприборканих, недоладних розумників, лукавих простаків, лиховісних старців”, яку він побачив у Москві.

Не знаю, чи змінилося що-небудь у Москві після звинувачувальних монологів Чацького. Схоже, що ні. Але можна бути впевненим, що після появи комедії „Горе від розуму” москвичі змогли по-новому подивитися на все те, що їх оточувало.