Почуття добрі у поезії О. С. Пушкіна
Есть всегда что-то особенно
благородное,кроткое, нежное,
благоуханное и грациозное
во всяком чувстве Пушкина.
В. Бєлінський
Багата і різноманітна творчість великого поета. І, напевно, немає людини, яка б не доторкнулась до джерела пушкінської поезії, яка б не знала цих слів: „...чувства добрые я лирой пробуждал”. Вони спливають у свідомості мимоволі, коли про них зовсім не думаєш. Вони зачаровують музикою вірша. Одухотворяють одним надзвичайним сполученням якихось високих слів: почуття, ліра, пробудження.
Тихесенько віє вітерець. Загадково шелестять розкішні крони дерев. У мене в руках томик віршів О. С. Пушкіна. Думки пливуть вільно і легко, як білі хмари по блакитному небу.
Всі ми пройшли через чарівні казки Пушкіна. Це він будив у наших дитячих душах ніжне почуття до доброго безкорисливого старця, який маявся із своєю владною і лютою старою. І весело сміялися, слухаючи про те, як „підстрибнув піп до стелі” від щиголів розумного, хитрого і доброго Балди. Але от, заглибившись у вірші юного Пушкіна, ми читали урочисто звучну назву: „Спогади в Царському Селі”. Там є надзвичайні за своєю простотою слова: „Края Москвы, края родные...” И вже не треба нічого іншого. Душа переповнюється любов'ю до рідної російської землі.
Але талант молодого поета незабаром став набувати бунтарського характеру. „Я рабство ненавиджу”, — заявляє він у вірші „Ліцинію”. Віддаючи данину класицизму, він пише оду, присвячує її свободі. Читаючи „Вольність”, ми почуваємо, які суперечливі часом симпатії юного поета, але вже чітко проглядається його громадянська позиція:
Самовластительный злодей,
Тебя, твой трон я ненавижу.
На боротьбу з навколишнім злом Пушкін палко закликав своє покоління:
Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы.
І хіба можна дивуватися тому, що в багатьох декабристів був текст вірша „Деревня”, де „друг людства” яскравими фарбами описав жахливість життя народу під владою „панства дикого”. А як щиро і полум'яно звучить знамените послання „У Сибір”, де він закликає підтримати „горде терпіння” і впевненість у торжестві волелюбних ідей декабристів.
У важку пору життя Пушкіна зігрівала свідомість того, що „плавцям” він співав і залишився їм вірний... „Я гимны старые пою”, — заявляє він.
Але життя різноманітне. І гама добрих почуттів людини багата своїми фарбами. І не останнє місце займають у житті людини почуття любові, ніжності, вірності.
Подруга дней моих суровых,
Голубка дряхлая моя...
Шкода, що ці вірші про ніжно улюблену няньку поета звучать якось не дуже часто. І ми часом звикаємо до того, що бабусі наші віддано і самозабутньо нам служать, а в нас для них не завжди знаходяться ніжні слова.
У поезії Пушкіна особливо свіжо і чисто виражене почуття дружби. Скільки ніжності вкладено у звертання до Пущина: „Мій перший друг, мій друг неоціненний”. Дружбу з товаришами, осяяну „променем ліцейських ясних днів”, поет проніс через усе життя: „Друзья мои, прекрасен наш союз!”
Або неповторне почуття першого кохання. Напевно, тому воно і зветься перше, що не єдине в житті людини. Але як з часом принижується, опошлюється минула дружба. А Пушкін вчить нас по доброму ставитися до втрати першого кохання, першого почуття:
Я вас любил так искренне, так нежно,
Как дай вам Бог любимой быть другим.
От такі і багато інших почуттів будить у нас поезія О. С. Пушкіна. Великий російський поет воістину спорудив собі нерукотворний пам'ятник, до котрого „не зарастет народная тропа”. Поет мав повне право сказати:
И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,