Он весь — дитя добра и света (за лірикою О. С. Пушкіна)

Що приваблює мене в поезії Пушкіна? Звісно ж, насамперед особистість самого поета, багатогранна і незбагненна, спілкуючись із якою, відчуваєш почуття, подібне до того, що переживає альпініст при підйомі до сніжної вершини. Наш технократичний вік чимало постарався, щоб занурити людину в безодню низинних пристрастей і закрити для неї сяючу сніжну вершину людського духу.

„Вивчаючи його творіння, можна чудово виховати в собі людину”, — сказав В. Г. Бєлінський. Хочеться пояснити — досконалу людину, точніше, людину, яка невпинно прагне до самовдосконалення. Таким був Пушкін. Що ж складає першооснову його духовної організації? Вичерпну відповідь ми знайдемо в його вірші „Пророк”. Написаний в 1826 році в селі Михайлівському, куди Пушкін був засланий під нагляд, цей вірш є маніфестом творчої діяльності поета. Громадянська мужність, вірність своєму призначенню — призначенню поета-пророка, чий шлях обіцяє „і працю і горе”, не може не захопити Пушкіна. Змучені „духовною спрагою” знайдуть у його віршах поживу для розуму і серця. Читаючи його вірші, розумієш, що щастя — у служінні, у самовідданості, а не в користолюбності і накопиченні.

Поряд із мужністю захоплює і високий патріотизм поета, заснований на глибокій любові до батьківщини.

   Два чувства дивно близки нам,

   В них обретает сердце пищу:

   Любовь к родному пепелищу,

   Любовь к отеческим гробам.

   „И хоть бесчувственному телу

   Равно повсюду истлевать,

   Но ближе к милому пределу

   Мне все б хотелось почивать.

Патріотизм поета, природний і благородний, позбавлений шовіністичних і великодержавних настроїв, був би вражений — якщо він зумів би зараз хоч на хвилинку повернутися на „рідне попелище”. Важко було б йому „пізнати” рідні місця: навколо всі вивіски іноземною мовою. І що там вражений! Одна хвилина телереклами привела б поета в шоковий стан. Чи не жарт: сантехніка з Італії, віконні рами з Німеччини, мило — із Туреччини і т. п.

Але повернемося до поезії. Визначна грань пушкінського таланту — це невичерпний оптимізм, гармонія із самим собою і навколишнім світом. У цьому — запорука щастя:

   Как счастлив я, когда могу покинуть

   Докучный шум столицы и двора

   И убежать в пустынные дубравы...

Картини природи, створені його пером, — це той Едем, де людина щаслива у всі пори року:

   Под голубыми небесами

   Великолепными коврами,

   Блестя на солнце, снег лежит,

   Прозрачный лес один чернеет,

   И ель сквозь иней зеленеет,

   И речка подо льдом блестит.

   Унылая пора! Очей очарованье!

   Приятна мне твоя прощальная краса —

   Люблю я пышное природы увяданье,

   В багрец и золото одетые леса...

Перечитуючи „Вакхічну пісню”, віриш, що життя — не „дарунок даремний, дарунок випадковий”, а безмежний потік, що не припиняється. Але варто жити, щоб „мислити і страждати”, тому що тільки цей шлях веде до сходження.

   Как зта лампада бледнеет

   Пред ясным восходом зари,

   Так ложная мудрость мерцает и тлеет

   Пред солнцем бессмертным ума...

   Да здравствует солнце, да скроется тьма!

До гармонійного світовідчуття і мудрості, за твердженням поета, веде шлях страждання і поклоніння красоті:

   Я думал, сердце позабыло

   Способность легкую страдать,

   Я говорил: тому, что было,

   Уж не бывать! уж не бывать!

   Прошли восторги и печали,

   И легковерные мечты...

   Но вот опять затрепетали

   Пред мощной властью красоты.

Висока самовіддача в усьому: у творчості, у дружбі, у любові — це той чарівний магніт, за допомогою якого наш зв'язок із Пушкіним стає усе більш глибоким і тривким. В інтимній ліриці поета, за словами Бєлінського, знайшли вираження найвитонченіші і найблагородніші властивості пушкінської натури. Відданість друзям-ліцеїстам і друзям-декабристам доведена на ділі. Кращий доказ того — вірш „Аріон”; умів він бути вдячним і поспішав підставити плече друзям, про що читаємо ми у віршах „До Чаадаєва”, „У глибині сибірських руд”, „І. І. Пущину”.

Самовіддана, висока любов поета змушує прискорено битися наші серця при читанні чарівних рядків віршів: „Рідіє хмар летуча гряда...”, „Спалений лист”, „Усе в жертву пам'яті твоєї”, „На пагорбах Грузії”, „Я вас кохав...”, „Що в імені тобі моєму...”, „Я пам'ятаю чудну мить...”, „Мадонна”. Читаючи ці вірші, щоразу знаходиш щось нове, і це нове знаходить відгуку нашій душі.

Давайте читати і перечитувати Пушкіна, усякий раз питаючи себе: чи вмію я бути мужнім, відданим, люблячим і великодушним, як він, і будемо невпинно пориватися, подібно альпіністу, до вершин того, над чим не владний час, — до вершин людського духу.

Нехай береже наші душі священний талісман — пушкінська поезія, у якій прихована „таємнича сила”.