Вірші Лермонтова українською

Вірші Михайла Лермонтова на українській мові ви можете прочитати в цій статті.

Вірші Лермонтова

Ні, не тебе так палко я люблю,
І не для мене блиск твоєї вроди:
Люблю в тобі минулого негоди
І молодість занедбану мою.
Коли дивлюсь на тебе в іншу мить
І погляд мій до віч твоїх зринає:
Розмову я таємну починаю,
Та не до тебе серце гомонить.
Я мовлю з подругою юних днів,
В тобі шукаю інші риси милі,
В устах живих — уста давно знімілі,
В очах вогонь, що вже давно згорів.
(Переклад Л. Первомайського)

* * *

Ні, я не Байрон, інший я
Обранець, людям ще не знаний,
Як він, мандрівець, світом гнаний,
Та руська лиш душа моя.
Раніш почав, скінчу зарані,
Я встигну мало що зробить;
В душі моїй, як в океані,
Надій розбитих скарб лежить.
Хто може, океане, в шумі
Твої пізнати тайни? Хто
Юрбі мої розкаже думи?
Лиш я — чи Бог — або ніхто.
(Переклад М. Терещенка)

* * *

І скучно, і сумно, і нікому руку подать
В годину нестерпної скрути…
Бажання! Навіщо даремно і вічно бажать?..
А роки минають, і їх не вернути!
Любить… Та кого ж бо? На час лиш — кохати дарма,
Кохання ж навік — неможливе.
У себе заглянеш — минулого й сліду нема;
Усе там — і радість, і мука — зрадливе…
Що пристрасть? Солодку недугу розвієш умом,
Як примху, нічого не варту…
Життя ж, як подивишся оком холодним кругом,—
Це витвір пустого, безглуздого жарту…
(Переклад М. Терещенка)

* * *

На дорогу йду я в самотині;
Крем’яна в тумані путь блищить:
Тихо. Бога слухає пустиня,
І зоря з зорею гомонить.
Небеса прекрасні та безкраї!
Спить земля в промінні голубім…
Чом же серце з болю завмирає?
Жду чого? Жалію я за чим?
Мрією не тішусь я пустою,
Днів не жаль, що більш не розцвітуть.
Я жадаю волі та спокою!
Я б хотів забутись і заснуть!
Та не тим холодним сном могили…
Я б навік заснути так хотів,
Щоб живі дрімали в серці сили,
Щоб у грудях віддих тріпотів;
Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене
Про кохання ніжний спів лунав,
Наді мною темний дуб зелений
Щоб схилявся й листям розмовляв.
(Переклад М. Рильського)

Вірші Лермонтова українською в перекладі Зерова

Як небо, зір твій променистий,
Емалева блакить;
Як поцілунок, голос чистий
I тане, і тремтить.
Єдиний звук твоєї мови,
Єдиний погляд твій,
I я віддать за те готовий
Кинджал грузинський мій.
I він порою любо грає,
Привабливо дзвенить;
На дзвін його душа палає
I в серці кров кипить.
Але мені навік остили
Війна і гук боїв,
Як я почув твій голос милий
I погляд твій зустрів.
(Переклад М. Зерова)

***

БАЖАННЯ

Чому я не ворон, не птах степовий,
Що майнув наді мною, прудкий?
Чому я у небі не можу ширять
I саму лише волю плекать?

На захід, на захід полинув би я,
Де цвітуть моїх предків поля,
Де в замку пустельнім, в туманах гірських
Тліють кості занедбані їх.

На давній стіні – там їх щит гербовий
Та заржавлений меч сталевuй…
Я став би літать над мечем, над щитом,
Обмахнув би я порох крилом.

Шотландської арфи б торкнув я струну
I збудив би в склепінні луну;
Збудивши її, тільки б сам наслухав,
Як під дахом той гомін вмирав.

Про щo те маріння, що голос благань
Проти долі твердих рокувань?
Між мною і краєм забутих батьків
Простелилися плеса морів.

Останній нащадок по славних дідах
У чужинних марніє снігах.
Хоч тут народивсь, я тут серцем чужий…
О, чому я не птах степовий?

***

СОНЕТ

Я пам’яттю живу і мріями старими;
Видінь минулого передо мною рій,
I поміж них усіх далекий образ твій,
Як місяць уночі між хмарами важкими.

Страждаю раз у раз в обладі я твоїй:
Чаклунським усміхом, магічними очима
Мій дух мов путами окутий сталевuми,-
Та марне я терплю. Самотність – yділ мій.

Ти не гордуєш, ні! палким моїм коханням,
Та раз у раз чужа томлінням і благанням;
Так з мармуру кумир на березі морськім

Стоїть, край ніг йому солона хвиля грає,
А він, у божестві затоплений своїм,
Не слухає її, хоча й не відтручає.

***

ПАРУС
В блакитному тумані моря
Біліє парус самітнuй.
Чого шука він в тім просторі?
Чом в ріднім краї він чужий?

Лютує хвиля, вітер грає
I щогла гнеться і тріщить;
Та й там він щастя не шукає,
Та й не од щастя він біжить.

Вода під ним – блакить прозора,
Над ним – проміння виграє,
А він благає бурь у моря,
Немов спокiй у бурях є.
***

КАЗБЕКУ

На північ їдучи далеку
Із теплих та чужих сторін,
Кавказу вартовий, Казбеку,
Тобі складаю я поклін.

Вповиті білою чалмою
Чоло і вид старечий твій,
I не торкне твого спокoю
Людини гордий неспокiй.

Та серця тихого моління
Хай скелі віднесуть твої
До ніг Алли, у край проміння,
Де грають зоряні рої.

Хай прохолоду день постеле,
Молю, на жовтий пил доріг,
Щоб я у спаленій пустелі
На камені спочити міг.

Молю, щоб буря не спіткала
У громі й бойовім огні
В тісних ущелинах Дар’яла
Мене на змученім коні.

Та єсть іще одне бажання,
Душа тремтить… Як оповім?
Що, коли я за дні вигнання
Забутий у краю своїм?

Чи стріну там тісні обійми,
Колишній чи знайду привіт,
I як братерство давнє прийме
Товариша забутих літ?

Чи вже серед могил холодних
Я наступлю на кості тих
Палких, веселих, благородних,
Що мій ділили юний сміх?

О, коли так, мерщій снігами,
Казбеку, замети – молю –
I порох мандрівний світами
Розвій без серця і жалю.
* * *

ПОЕТ
Ясніє мій кинджал в оздобі золотій,
Холодна і несхибна криця,
I криє гарт його нещадний, бойовий,
Старого сходу таємниця.

Він верховинцеві товариш вірний був,
I, не питаючи заплати,
В боях йому не раз поваги роздобув,
Скривавивши ворожі шати.

Забаві він годив, немов слухняний раб,
На глум – дзвонив грізнuм докором,
Оздоба дорога в той час йому була б
Ганебним і чудним убором.

Господар ліг в бою, його ж на трупі взяв
Козак із Терської станиці,
I потім довго він занедбаний лежав
Серед непотребу в крамниці.

I нині без піхoв, побитих у війні,
Героя приятель незрадний,
Повис як забавка у мене на стіні,
Знеславлений і безпорадний.

I нині вже ніхто в досвідчених руках
Не оберта його пестливо,
I напису на нім з побожністю в очах
Не перечитує гордливо.

Поете! Чи не так за нашої доби,
Забувши yділ свій високий,
Всю міць свою зміняв ти на земні скарби –
Все те, що мав у давні роки.

Бувало, на луну речей твоїх палких
Вставали вояки голінні,
Твій вірш – то келих був на учтах гомінких,
Кадило в храмовім склепінні.

I мов господній дух – наказ юрбі німій –
Шугав, могутній і розлогий,
Як горожанський дзвін на башті вічовій
У дні напасті й перемоги.

Та надокучив нам суворий твій язик,
Нас тішить золота омана;
Наш вік, старіючи, немов красуня, звик
Ховати зморшки під рум’яна.

Пророк осміяний, чи ти постанеш знов?
Чи, нерішучий і тверезий,
Не вирвеш марного із золотих піхoв
Свого заржавленого леза?
***

1-Е СІЧНЯ
Як часто в натовпі, в безладній метушні,
Як на моїх очах немовби у півсні,
Під гук музuки безупинний,
Під шепіт навісний заучених речей
Рябіють постаті набридливі людей,
Пристойні і тупі личини;

Як дотикаються холодних рук моїх
Недбало й сміливо вродливиць городських
Віддавна нетремтячі руки,-
В кружінні зграйному на око я тону,
А сам викохую я мрію осяйну
I чую літ минулих звуки.

А як забудуся хоч на коротку мить,
Щезає все кругом: душа моя летить,
Мов птах із хатньої темниці…
I я уже дитя, і бачу в сні моїм
Місця укохані: високий панський дім,
Сад і занедбані теплиці.

Травою, куширем поріс широкий став,
А по той бік село, і над ланами встав
Туман, туман, де скинеш оком.
В алею входжу я; крізь деревa горить
Вечірня заграва, і жовтий лист шумить
Під боязким і тихим кроком.

А туга налягла на душу вже мою,
Про неї мислю я, і мрію, і люблю,
Люблю її, моє маріння,
З очима ясними, мов огнева блакить,
З рожевим усміхом, мов усміх верховіть
У сяйві першого проміння.

Держави дивної всесильний володaр,
Я довго так сидів – і не минув той чар:
Я ще живу в моїй омані
Під бурями жаги та сумнівів-борінь,
Як свіжий острівець між водяних пустинь
У неогляднім океані.

Коли ж прокинусь я і видиво ясне
Під гамір натовпу розвіється й майне,
Непрошене і незбагнyте,-
Як хочеться мені стлумити радість їм
I в очі кинути їм віршем сталевuм,
Гірким від жовчі і отрути.

* * *

На пута суворі,
На гомін привабливий бала
Степи неозорі
Украйни вона проміняла.

Та півдня палкого
Собі залишила приміту
Серед крижаного,
Серед невблаганного світу

Як ночі Украйни
У сяєві зір таємничих,
Доховують тайни
Слова її уст чарівничих.

Як обрії сині –
Очей її полиск і сяння,
Як вітер пустині –
Жагуче її милування.

I стиглістю сливи
Рожеве обличчя зоріє;
I сонце пестливе
У кучерях їй золотіє.

I, молячись щиро
За прикладом рідного краю,
Незайману віру
У серці дитячім плекає.

Як люд її рідний,
Не жде від чужинця опори;
Безмовно і гідно
Терпuть і знущання, і горе.

На погляд зухвалий
Не займеться враз потаємно;
Звикає помалу,
Зате й не розлюбить даремно.

* * *

З дубової гілки зірвався листочок незнаний
I в степ покотився, суворими бурями гнаний,
Засох і зів’яв він од холоду, спеки і горя
I от докотивсь наостанку до Чорного моря.

Край Чорного моря чинара розкидала віти,
I вітер літає до неї в гіллі гомоніти;
На вітті зеленому райські гойдаються птиці,
Співають пісень їй про славу морської цариці.

I кволий мандрівець до кореня їй припадає,
З глибокою тугою захисту молить-благає,
I каже їй так: “Я дубовий листочок нещасний,
В суворому краї розцвів та й опав я дочасно.

Давно я світами без цілі блуджу самотою,
Засох я від спеки, зів’яв я без сну й супокою;
Укрий подорожнього в шату свою смарагдoву,
За те не одну я повім тобі повість чудову”.

“Нащо ти мені?- молода йому мовить чинара.-
Ти жовтий, зів’ялий і листю моєму не пара.
Ти світу набачивсь? Та що ті казки і билиці?
Мені надокучили співи і райської птиці.

Іди собі далі, мандрівче, тебе я не знаю,
Я в пестощах сонця, для нього живу й процвітаю;
I віття своє підіймаю у небо просторе,
А корінь мій миє студеною хвилею море”.
* * *

ПРОРОК
Відколи вічний дав суддя
Мені всевідання пророче,
Сторінки злості й зопсуття
Скрізь увижають віщі очі.

Я скрізь любов вістити став
I правди чистої науку,
А темний люд на мене зняв
Озброєну камінням руку.

Утік із міста я, нагий,
Жалоби попелом укритий,
I от в пустелі кам’яній
Живу, господнім даром ситий.

По слову вічного, земне
Мені покірне там створіння,
I зорі слухають мене
I сиплють радісне проміння.

Коли ж по вулицях міських
Іду поспішною ходою,
Старих я чую прикрий сміх
I слово, значене хулою:

“Дивіться, діти, приклад вам:
Був гордий, розійшовся з нами,
Хотів запевнить нас, що сам
Говорить бог його устами.

Дивіться ж, діти, онде він,-
Який похилий і знебулий,
Похмурий, темний, як зігнули
Його зневага і проклін!”
* * *

Не плач, не плач, моє дитя!
Не вартий він твого страждання:
Він не беріг твого чуття,
Утіхи прагнув від кохання.
А в Грузії у нас ачей
Доволі юнаків знайдеться;
Ясніший промінь їх очей
I чорний вус густіше в’ється.

Із дальніх, із чужих країн,
Принесений сюди війною,
Шукав гучної слави він,-
Так що ж він міг знайти з тобою?
Він в золото тебе вбирав,
Вік присягавсь тебе любити,
I пестощі він цінував,-
Та сліз не міг він оцінити.