Суперечливий образ Онєгіна (за романом О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»)
Роман «Євгеній Онєгін» — неперевершений твір класика російської літератури Олександра Пушкіна. Поет застосував особливу жанрову форму — роман у віршах, що з часом розвивається і навіть відкриває нові можливості для митців. У романі ми постійно відчуваємо присутність поета, який висловлює своє ставлення до всього, що відбувається у творі, оцінює героїв, їхні вчинки, поведінку. Неявна присутність автора іноді замінюється його безпосереднім спілкуванням із героями: з Онєгіним він товаришує, подорожує, журиться.
Така форма оповіді допомогла Пушкіну правдиво зобразити героя у найрізноманітніших ситуаціях, розкрити його складний і суперечливий характер.
Отже, роман розпочинається без вступу — міркуваннями героя, що їде до хворого дядька, якого він не знає і не любить:
Яке лукавство двоязике —
Напівживого розважать,
Йому подушку поправлять.
Журливо подавати ліки,
Зітхать і думку берегти:
«Коли ж візьмуть тебе чорти!»
Поет знаходить найточніші, найпереконливіші слова, щоб пояснити, наскільки згубним для Євгенія виявилося типове на той час виховання та освіта: відчувати, страждати, радіти він не вміє. Натомість уміє вдавати, прикидатися, хандрити й нудьгувати, як це прийнято у світських салонах. Щоправда, освічений Онєгін вирізняється з-поміж загальної маси аристократів, а тому швидко розчаровується в задоволеннях «золотої» молоді. Але що герой може протиставити суспільству? Онєгіну неприйнятна «наполеглива праця», він нездатний бачити прекрасне і розуміти душу природи. Все це веде героя до розчарування в людях і житті.
Коли в романі з’являється Ленський, суперечлива душа Онєгіна проявилася з особливою силою:
Вони зійшлися. Тьма і промінь,
Пісні і гіроза, лід і пломінь.
Такі різні за характером, Онєгін і Ленський потоваришували. А зійшлися вони тому, що в них було й дещо спільне: кожен нудьгував у своєму маєтку, бо не мав якоїсь важливої справи і лише марно витрачав весь вільний час. На мою думку, уже в спілкуванні з Ленським суперечливість образу Онєгіна проступає чітко й виразно. Наприклад, побачивши вперше сестер Ларіних, Євгеній дещо безтактно дивується вибору Ленського:
На другій я б спинився,
Коли б поетом був, як ти.
Чому він так говорить? Можливо, він уже тієї миті відчув, що зустрів людину, з якою б міг пізнати щастя? Однак Онєгін відштовхує від себе таку можливість (і навіть тоді, коли Татьяна сама освідчується йому). Він не вірить у кохання, не вірить у щастя, загалом не вірить ні в що, бо не вміє… Те, що відбудеться між ним і Татьяною потім, не випадковість, а зумовлено попереднім життям Євгенія. Адже колись юнак був щирим, йому близькі були справжні почуття. Однак роки, які Євгеній прожив у фальшивому світі, перетворили його життя на гру у віст:
Так змарнував він вісім літ,
Так стратив свій найкращий цвіт,
Стратив, тобто знищив, убив. На мою думку, це не випадкове слово. Звісно, після таких восьми років Євгеній не здатний відповісти на справжнє почуття, і саме в цьому й полягає його трагічне нерозуміння Татьяни. Більше того, Євгеній, мені здається, злякався нових емоцій, і, не бажаючи собі в цьому зізнатися, свої вчинки пояснює лише турботою про закохану дівчину:
Скажу без лесток мадригальних:
Свій ідеал найшовши знов,
Лише б із вами я пішов,
Як з другом днів моїх печальних,
І, склавши вам любов до ніг,
Щасливий був би… скільки міг!
Як бачимо, дівчина, подібна до Татьяни, була колись його ідеалом. Але це було в минулому. І Онєгін воліє за краще лише підкоритися своїй нещасній долі: надто пізно він її зустрів.
Егоїзм Онєгіна виявляється і тоді, коли, бажаючи помститися Ленському за «провінційний бенкет», Євгеній починає залицятися до його нареченої. Приймаючи виклик на дуель, Онєгін розуміє свою провину, однак ним керує сила «суспільної думки»: плітки, натяки, підступні зауваження можуть легко знищити життя людини.
Пушкін не звинувачує Онєгіна, а лише пояснює причину його вчинків. Невміння думати про інших призвело до фатальної помилки: Ленський загинув. З іншого боку, смерть Ленського стає поштовхом до переродження Онєгіна.
Принаймні тепер Онєгін може відчувати, страждати, каятися. Тож не дивно, що, побачивши на балу свій ідеал — Татьяну, герой Пушкіна до нестями закохується в неї. Однак життя веде свою гру: тепер Татьяна не вірить Онєгіну.
Можливо, вийшовши заміж за генерала, вона вже зрозуміла, що в тому світі, куди вона потрапила, багато фальшивого, удаваного, несправжнього. І той Онєгін, якого знала Татьяна, міг би залицятися, вважає княгиня, зовсім з інших міркувань. Однак так могло б бути з колишнім Онєгіним, а не з новим. Власне, тому й щастя не було можливим, оскільки Онєгін не вмів кохати. Щастя вдруге з’явилося, але знову — запізно.
Головне ж те, що разом з Татьяною тепер страждає й Онєгін. І цієї «злої для нього миті» Пушкін залишає свого героя.
Таким чином поет в образі Онєгіна зобразив егоїста, але не самозакоханого, а страдника. Він надзвичайно розумний, щоби бути задоволеним життям, собою, суспільством, однак навряд Євгеній буде щось змінювати у світі задля його покращення. Можна сказати, що пошук сенсу життя його цікавить лише як філософська проблема. Отже, егоїзм Онєгіна — це не стільки його провина, скільки лихо, і через це він страждає.
Така форма оповіді допомогла Пушкіну правдиво зобразити героя у найрізноманітніших ситуаціях, розкрити його складний і суперечливий характер.
Отже, роман розпочинається без вступу — міркуваннями героя, що їде до хворого дядька, якого він не знає і не любить:
Яке лукавство двоязике —
Напівживого розважать,
Йому подушку поправлять.
Журливо подавати ліки,
Зітхать і думку берегти:
«Коли ж візьмуть тебе чорти!»
Поет знаходить найточніші, найпереконливіші слова, щоб пояснити, наскільки згубним для Євгенія виявилося типове на той час виховання та освіта: відчувати, страждати, радіти він не вміє. Натомість уміє вдавати, прикидатися, хандрити й нудьгувати, як це прийнято у світських салонах. Щоправда, освічений Онєгін вирізняється з-поміж загальної маси аристократів, а тому швидко розчаровується в задоволеннях «золотої» молоді. Але що герой може протиставити суспільству? Онєгіну неприйнятна «наполеглива праця», він нездатний бачити прекрасне і розуміти душу природи. Все це веде героя до розчарування в людях і житті.
Коли в романі з’являється Ленський, суперечлива душа Онєгіна проявилася з особливою силою:
Вони зійшлися. Тьма і промінь,
Пісні і гіроза, лід і пломінь.
Такі різні за характером, Онєгін і Ленський потоваришували. А зійшлися вони тому, що в них було й дещо спільне: кожен нудьгував у своєму маєтку, бо не мав якоїсь важливої справи і лише марно витрачав весь вільний час. На мою думку, уже в спілкуванні з Ленським суперечливість образу Онєгіна проступає чітко й виразно. Наприклад, побачивши вперше сестер Ларіних, Євгеній дещо безтактно дивується вибору Ленського:
На другій я б спинився,
Коли б поетом був, як ти.
Чому він так говорить? Можливо, він уже тієї миті відчув, що зустрів людину, з якою б міг пізнати щастя? Однак Онєгін відштовхує від себе таку можливість (і навіть тоді, коли Татьяна сама освідчується йому). Він не вірить у кохання, не вірить у щастя, загалом не вірить ні в що, бо не вміє… Те, що відбудеться між ним і Татьяною потім, не випадковість, а зумовлено попереднім життям Євгенія. Адже колись юнак був щирим, йому близькі були справжні почуття. Однак роки, які Євгеній прожив у фальшивому світі, перетворили його життя на гру у віст:
Так змарнував він вісім літ,
Так стратив свій найкращий цвіт,
Стратив, тобто знищив, убив. На мою думку, це не випадкове слово. Звісно, після таких восьми років Євгеній не здатний відповісти на справжнє почуття, і саме в цьому й полягає його трагічне нерозуміння Татьяни. Більше того, Євгеній, мені здається, злякався нових емоцій, і, не бажаючи собі в цьому зізнатися, свої вчинки пояснює лише турботою про закохану дівчину:
Скажу без лесток мадригальних:
Свій ідеал найшовши знов,
Лише б із вами я пішов,
Як з другом днів моїх печальних,
І, склавши вам любов до ніг,
Щасливий був би… скільки міг!
Як бачимо, дівчина, подібна до Татьяни, була колись його ідеалом. Але це було в минулому. І Онєгін воліє за краще лише підкоритися своїй нещасній долі: надто пізно він її зустрів.
Егоїзм Онєгіна виявляється і тоді, коли, бажаючи помститися Ленському за «провінційний бенкет», Євгеній починає залицятися до його нареченої. Приймаючи виклик на дуель, Онєгін розуміє свою провину, однак ним керує сила «суспільної думки»: плітки, натяки, підступні зауваження можуть легко знищити життя людини.
Пушкін не звинувачує Онєгіна, а лише пояснює причину його вчинків. Невміння думати про інших призвело до фатальної помилки: Ленський загинув. З іншого боку, смерть Ленського стає поштовхом до переродження Онєгіна.
Принаймні тепер Онєгін може відчувати, страждати, каятися. Тож не дивно, що, побачивши на балу свій ідеал — Татьяну, герой Пушкіна до нестями закохується в неї. Однак життя веде свою гру: тепер Татьяна не вірить Онєгіну.
Можливо, вийшовши заміж за генерала, вона вже зрозуміла, що в тому світі, куди вона потрапила, багато фальшивого, удаваного, несправжнього. І той Онєгін, якого знала Татьяна, міг би залицятися, вважає княгиня, зовсім з інших міркувань. Однак так могло б бути з колишнім Онєгіним, а не з новим. Власне, тому й щастя не було можливим, оскільки Онєгін не вмів кохати. Щастя вдруге з’явилося, але знову — запізно.
Головне ж те, що разом з Татьяною тепер страждає й Онєгін. І цієї «злої для нього миті» Пушкін залишає свого героя.
Таким чином поет в образі Онєгіна зобразив егоїста, але не самозакоханого, а страдника. Він надзвичайно розумний, щоби бути задоволеним життям, собою, суспільством, однак навряд Євгеній буде щось змінювати у світі задля його покращення. Можна сказати, що пошук сенсу життя його цікавить лише як філософська проблема. Отже, егоїзм Онєгіна — це не стільки його провина, скільки лихо, і через це він страждає.
