«Про роль природи у житті людини» за творчістю Е.Гейне та А.Міцкевича
Близько двох століть тому липневим ранком біля «Графської пристані» в Севастополі зі шлюпки висадилася невелика група людей, серед яких був ставний, з буйним кучерявим вихром, не дуже панського вигляду юнак. Його ім’я вже було відоме польському читачеві як ім’я талановитого поета. Перша книжка його була видана у Вільно. Не по своїй волі цей юнак покинув рідні ліси, озера і долини. Народжений на хуторі біля невеликого містечка Новіком, син провінційного адвоката Адам Міцкевич потрапив в цю дивну компанію, яка висадилася на «Графській пристані», тому що був вигнаний з батьківщини і загнаний аж до Чорного моря суворими вихорами історії. Ні шум одеських салонів, ні шум чорноморських хвиль, ні клич муедзинів зі шпилів кримських мінаретів не могли приглушити внутрішнього прагнення Міцкевича почути голос своєї Вітчизни, голос поневоленої Польщі. І це прагнення було у нього найсильнішим. Воно жило в ньому і тоді, коли він липневого ранку зійшов зі шлюпки на «Графську пристань». Це була його друга подорож до Криму. Перша відбулася місяць тому – тоді вдвох з товаришем вони пробули у Криму кілька днів. Сам поет про це ніде не згадує. А ось результатом цієї, липневої мандрівки, був блискучий ряд віршів – цикл з вісімнадцяти «Кримських сонетів» – справжніх шедеврів світової поезії. Оточений сухим океаном степу, його барвами, поет дивиться в далечінь:
«Я так напружив слух, який чув би в цій землі
як голос із Литви.
Вперед! Ніхто не кличе».
Душу поета вабила ця романтика гір, ця екзотика Сходу, як вабила вона й надихала Байрона, Гете, Пушкіна. Міцкевич, часто залишаючи компанію, верхи їздив крутими гірськими дорогами від Севастополя до Алушти. У динамічних яскравих образах відобразив він свій переїзд через Байдари.
«Там, де гірські орли не залітали ні коли,
Спить грім в колисці з хмар, обвитий в тумані,
Там лише зірка над моїм піднімалася тюрбані.
Це Чатир-Даг».
Зірка віри в свободу вела його крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Блиск цієї віри осяяв і кримські сонети Адама Міцкевича. Але не тільки красою форми, барвистістю, а волелюбним змістом своїх рядків, своєю відданістю думам про поневолену Вітчизну привернули вони відразу після появи в світ увагу як польських, так і українських письменників і читачів. Ці сонети уважно читали, ними захоплювалися, незважаючи на заборони цензури. Так, сонет «Плавба» закликає рухатись вперед, відновлювати життя, не зупинятися ні на хвилинку. Саме цей твір якнайкраще розкриває складний внутрішній світ героя. Він з радістю зустрічає шторм на морі, так як в ньому звучить радість битви. Йому здається, ніби він став частинкою корабля і зміг передати йому свою енергію. Розбурхане море, небезпека, хоробрість – все це символізує свободу і боротьбу. Буря не лякає пілігрима, образ якого нагадує самого поета:
«І мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпускає свій парус вогненний.
У мене крик з грудей, що злетів над прахом …
Як добре! Знаю я, що значить бути птахом».
Поети і письменники сучасності високо цінували творчість Адама Міцкевича. Але не менше цінувалася і творчість іншого видатного поєта тієї епохи – Генріха Гейне.
Серед радощів Гейне лише три були найважливішими у творчості і житті німецького поета – це Любов, Німеччина і Природа. І хоча в цьому ряді Природа названа останньої, вона незмінно присутня у всіх поетичних творах Гейне. Поет любить дерева, їх горду красу. Кожне дерево для нього – не просто краса, а й символ. Так сосна і пальма у вірші «На півночі дикому …» – символи самотності людей, які тягнуться один до іншого і ніколи не зможуть подолати відстань між ними. «Місячним світлом сп’яніли липи …» – пише поет, і виникає образ прекрасного, сповненого пахощами літа. Листочки липи для мене – немов серця, тому закоханим подобаються ці теплі дерева.
«Гуляю між квітками
І сам між них розцвітаю …»
Стримана і непоказна природа для Гейне наймиліша, рідна і поетична. Ліси, луки, річки та водоспади – все стає предметом уваги поета. Його рідна країна схожа на розквітлу красуню, вся вона є не тільки об’єктом для милування, а й носієм духовних сил народу. Улюблений місяць Гейне – травень. У нього в віршах ніби живуть весняні звуки зеленого лісу, дерев, пробуджених від зимового сну. Ці звуки перетворюються в неповторну і чарівну музику:
«Заспівали всі дерева,
З гніздечок чутні трелі.
Хто веселий капельмейстер.
У зеленій цій капелі?»
У Гейне усе живе – все може думати, страждати, співати і співчувати. Він порівнює ніжні сині фіалки з очима, які визирають із зеленої трави. Лілії в його віршах сором’язливо схиляють голівки до води, а троянди шепочуться з вітром. Білі лілії у віршах Гейне – символ святості і чистоти, а фіалки і троянди – символи кохання. Але цілком традиційні квіткові символи поет наповнює новим змістом, сповненим ніжності і натхнення. Поетичний світ Гейне населений птахами, які наспівують свої пісеньки про любов. У кожному звуці – ніжні і гіркі пісні любові. Є і легендарний птах Фенікс, який може воскресити розбите серце нещасного закоханого.
«Прославляю тебе, про вічне море,
Ти співаєш мені, ніби голос вітчизни …»
Пройде час, пройде юність Гейне, і він буде сміятися над собою, з обожнювання краси, прагнення до гармонії. Але це буде потім. Ми ж будемо пам’ятати Гейне юнаком з флейтою біля вуст. Будемо пам’ятати його дивні поетичні рядки про зірки, небо і кохання.
«Я так напружив слух, який чув би в цій землі
як голос із Литви.
Вперед! Ніхто не кличе».
Душу поета вабила ця романтика гір, ця екзотика Сходу, як вабила вона й надихала Байрона, Гете, Пушкіна. Міцкевич, часто залишаючи компанію, верхи їздив крутими гірськими дорогами від Севастополя до Алушти. У динамічних яскравих образах відобразив він свій переїзд через Байдари.
«Там, де гірські орли не залітали ні коли,
Спить грім в колисці з хмар, обвитий в тумані,
Там лише зірка над моїм піднімалася тюрбані.
Це Чатир-Даг».
Зірка віри в свободу вела його крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Блиск цієї віри осяяв і кримські сонети Адама Міцкевича. Але не тільки красою форми, барвистістю, а волелюбним змістом своїх рядків, своєю відданістю думам про поневолену Вітчизну привернули вони відразу після появи в світ увагу як польських, так і українських письменників і читачів. Ці сонети уважно читали, ними захоплювалися, незважаючи на заборони цензури. Так, сонет «Плавба» закликає рухатись вперед, відновлювати життя, не зупинятися ні на хвилинку. Саме цей твір якнайкраще розкриває складний внутрішній світ героя. Він з радістю зустрічає шторм на морі, так як в ньому звучить радість битви. Йому здається, ніби він став частинкою корабля і зміг передати йому свою енергію. Розбурхане море, небезпека, хоробрість – все це символізує свободу і боротьбу. Буря не лякає пілігрима, образ якого нагадує самого поета:
«І мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпускає свій парус вогненний.
У мене крик з грудей, що злетів над прахом …
Як добре! Знаю я, що значить бути птахом».
Поети і письменники сучасності високо цінували творчість Адама Міцкевича. Але не менше цінувалася і творчість іншого видатного поєта тієї епохи – Генріха Гейне.
Серед радощів Гейне лише три були найважливішими у творчості і житті німецького поета – це Любов, Німеччина і Природа. І хоча в цьому ряді Природа названа останньої, вона незмінно присутня у всіх поетичних творах Гейне. Поет любить дерева, їх горду красу. Кожне дерево для нього – не просто краса, а й символ. Так сосна і пальма у вірші «На півночі дикому …» – символи самотності людей, які тягнуться один до іншого і ніколи не зможуть подолати відстань між ними. «Місячним світлом сп’яніли липи …» – пише поет, і виникає образ прекрасного, сповненого пахощами літа. Листочки липи для мене – немов серця, тому закоханим подобаються ці теплі дерева.
«Гуляю між квітками
І сам між них розцвітаю …»
Стримана і непоказна природа для Гейне наймиліша, рідна і поетична. Ліси, луки, річки та водоспади – все стає предметом уваги поета. Його рідна країна схожа на розквітлу красуню, вся вона є не тільки об’єктом для милування, а й носієм духовних сил народу. Улюблений місяць Гейне – травень. У нього в віршах ніби живуть весняні звуки зеленого лісу, дерев, пробуджених від зимового сну. Ці звуки перетворюються в неповторну і чарівну музику:
«Заспівали всі дерева,
З гніздечок чутні трелі.
Хто веселий капельмейстер.
У зеленій цій капелі?»
У Гейне усе живе – все може думати, страждати, співати і співчувати. Він порівнює ніжні сині фіалки з очима, які визирають із зеленої трави. Лілії в його віршах сором’язливо схиляють голівки до води, а троянди шепочуться з вітром. Білі лілії у віршах Гейне – символ святості і чистоти, а фіалки і троянди – символи кохання. Але цілком традиційні квіткові символи поет наповнює новим змістом, сповненим ніжності і натхнення. Поетичний світ Гейне населений птахами, які наспівують свої пісеньки про любов. У кожному звуці – ніжні і гіркі пісні любові. Є і легендарний птах Фенікс, який може воскресити розбите серце нещасного закоханого.
«Прославляю тебе, про вічне море,
Ти співаєш мені, ніби голос вітчизни …»
Пройде час, пройде юність Гейне, і він буде сміятися над собою, з обожнювання краси, прагнення до гармонії. Але це буде потім. Ми ж будемо пам’ятати Гейне юнаком з флейтою біля вуст. Будемо пам’ятати його дивні поетичні рядки про зірки, небо і кохання.
