Тема кохання в трагедії Гете «Фауст»
Створюючи трагедію « Фауст », Гете прагнув всебічно розкрити людську душу, її прагнення, мрії, ідеали, почуття. Основою сюжету твору є суперечка Господа і Мефістофеля про призначення і велич людини, високі або низинні її прагнення та почуття, що становлять головну мету людського існування. Чи готовий Фауст пожертвувати своїми земними радощами і задоволеннями в ім’я осягнення істини? Розкриттю цих питань, пошуку відповідей на них підпорядкована вся структура і композиція трагедії Гете, весь образний ряд. Людині влаштовуються випробування, одне з яких – випробування любов’ю.
Ми бачимо, як у душі головного героя виникає сильне почуття до Маргарити. Він бажає домогтися її любові і, здається, готовий піти на все, що завгодно заради досягнення своєї мети. Це, звичайно ж, на руку Мефістофелю, який якраз і хоче довести, що заради свого задоволення людина готова продати душу. Він допомагає Фаусту завоювати кохану дівчину. Намагаючись збити героя з його шляху, відвернути від високих прагнень, він п’янить його зіллям, влаштовує зустрічі з Маргаритою, сподіваючись на те, що, піддавшись пристрасті, Фауст забуде про свій борг перед істиною.
Сцени, присвячені Маргариті, Гете написав у ранній період творчості. У народних легендах прототипу образу Маргарити немає, матеріалом для його створення послужила реальна дійсність тогочасної Німеччини. Письменник добре знав сумну історію франкфуртської дівчини Сюзанни Маргарити Брандт, яка вбила свою позашлюбну дитину і була страчена за це.
Маргарита виросла в бідній сім’ї, отримала традиційне релігійне виховання. Вищі авторитети для неї – мати, брат і парафіяльний священик. Їй нескінченно далекий складний і піднесений внутрішній світ Фауста – Маргарита звикла приймати життя таким, яке воно є. Трудячись і молячись, не замислюючись про контрасти і недосконалість навколишнього життя, дівчина в усьому покладається на Боже милосердя і заступництво святих .
Маргариті невідомі ні удавання, ні злість, ні підступність, тому, полюбивши Фауста, вона цілком довіряється йому, але відразу ж відчуває інтуїтивну недовіру до Мефістофеля: «Я з ним би дружби не водила! Він такий глузливий і хитрий, і ні в що людей не ставить! Боюся, як би він нас не зрадив…». Філософія любові , втілена в образі Маргарити, протистоїть людиноненависницькій філософії Мефістофеля, але Гете не може прийняти і пасивну форму любові Маргарити. Розкриваючи почуття цієї простої, скромної дівчини, автор малює і її портрет, і умови життя, які багато в чому сформували її погляди. Перед нами постає зовсім не втілення Божественного одкровення, мудрості та краси, а мила, але дуже наївна дівчина. Її світ простий і обмежений: бідний будиночок, вулиця, сусіди, церква, постійна праця, рідкісні свята: «Ми без служниці, я стираю, мию, готую, підмітаю, шию – все я. Метушусь і поспішаю, тільки б з ніг не збитися. І матінка строга».
У тому, з якою відвертістю розповідає дівчина історію свого життя Фаусту, розкривається безпосередність героїні Гете. Вона зовсім не соромиться свого становища, роботи, яку їй доводиться виконувати. Як і не скаржиться на свою долю. Але якраз ця простота, наївність, скромність, покірність зачаровують героя.
Для Фауста Маргарита стає втіленням краси і повноти життя, самої природи і природності. Однак її простий світ, тихе звичне життя, не можуть задовольнити героя, який вічно у пошуках. Фауст не готовий присвятити себе подібному мирному життю без прагнень і руху вперед. Він ще не готовий «зупинити мить». Підкоривши Маргариту силою свого розуму і домігшись її любові, Фауст відчуває до неї щире і глибоке почуття, але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, тому що воно позбавлене інтелектуальної єдності. Героя тягнуть безмежні простори пізнання, він більше всього на світі любить людство. Маргариту ж задовольняє любов до однієї людини – Фауста.
Саме ця безоглядна любов і приводить її в кінцевому підсумку до трагічної загибелі. Фауст, хоча і не прийняв остаточного рішення не повертатися більше, покидає Маргариту. Вина його в тому, що він знехтував житейськими «дрібницями»: не подбав узаконити свої взаємини з Маргаритою, вступити з нею в офіційний шлюб. Цілісна, чиста душа героїні не може змиритися з брехнею і облудою. Тому її таємниця відкривається, доставляючи їй болісні страждання. Своє недовге щастя з Фаустом вона сприймає як тяжкий гріх. Положення бідної дівчини посилюється народженням «незаконної дитини», страхом перед неминучою Божою карою.
У відсутність Фауста відбуваються трагічні події: налякана прокльонами церкви, змучена плітками і пересудами, Маргарита в пориві відчаю вбиває свою дитину. Вона охоплена мороком, на неї насуваються безумства, і вона звинувачує себе в неіснуючих злочинах – у вбивстві матері та брата. Дізнавшись про це, Фауст поспішає на допомогу до Маргариті, але дівчина втрачає розум, не впізнає його і відмовляється покинути в’язницю.
Фауст прийшов надто пізно: Маргарита остаточно зломлена. Вона не може йти з ним, відштовхує його. Не сподіваючись і не чекаючи фізичного порятунку, вона благає про порятунок духовний: «Врятуй мене, Батько мій, у височині!» Мефістофель каже: «Навік загинула!», Але лунає голос зверху: «Врятовано!».
Вищим судом совісті Гете виправдовує свою героїню: Маргарита любила і нікому не хотіла зла, а ступінь страждань набагато вище її провини. Трагічна загибель Маргарити переконує Фауста в тому, що сенс життя – не в задоволенні особистих бажань, а в служінні людям, в осягненні людиною своєї відповідальності за інших. Він усвідомлює всю тяжкість власної провини за невинно загублене життя тієї, яку так палко любив. Але з загибеллю героїні не закінчується тема кохання в трагедії «Фауст». Знову вона виникає у фіналі твору, коли Маргарита своєю любов’ю рятує душу Фауста. Ми чуємо голос «однієї з тих, що каються», яка раніше називалася Гретхен (зменшувальна форма від імені Маргарита). Звертаючись до Богоматері , вона просить дозволу бути провідником героя, бо той засліплений світлом небес. Тут відчувається сильний вплив творчості Данте – його Беатріче була провідником поета в раю.
Ми бачимо, як у душі головного героя виникає сильне почуття до Маргарити. Він бажає домогтися її любові і, здається, готовий піти на все, що завгодно заради досягнення своєї мети. Це, звичайно ж, на руку Мефістофелю, який якраз і хоче довести, що заради свого задоволення людина готова продати душу. Він допомагає Фаусту завоювати кохану дівчину. Намагаючись збити героя з його шляху, відвернути від високих прагнень, він п’янить його зіллям, влаштовує зустрічі з Маргаритою, сподіваючись на те, що, піддавшись пристрасті, Фауст забуде про свій борг перед істиною.
Сцени, присвячені Маргариті, Гете написав у ранній період творчості. У народних легендах прототипу образу Маргарити немає, матеріалом для його створення послужила реальна дійсність тогочасної Німеччини. Письменник добре знав сумну історію франкфуртської дівчини Сюзанни Маргарити Брандт, яка вбила свою позашлюбну дитину і була страчена за це.
Маргарита виросла в бідній сім’ї, отримала традиційне релігійне виховання. Вищі авторитети для неї – мати, брат і парафіяльний священик. Їй нескінченно далекий складний і піднесений внутрішній світ Фауста – Маргарита звикла приймати життя таким, яке воно є. Трудячись і молячись, не замислюючись про контрасти і недосконалість навколишнього життя, дівчина в усьому покладається на Боже милосердя і заступництво святих .
Маргариті невідомі ні удавання, ні злість, ні підступність, тому, полюбивши Фауста, вона цілком довіряється йому, але відразу ж відчуває інтуїтивну недовіру до Мефістофеля: «Я з ним би дружби не водила! Він такий глузливий і хитрий, і ні в що людей не ставить! Боюся, як би він нас не зрадив…». Філософія любові , втілена в образі Маргарити, протистоїть людиноненависницькій філософії Мефістофеля, але Гете не може прийняти і пасивну форму любові Маргарити. Розкриваючи почуття цієї простої, скромної дівчини, автор малює і її портрет, і умови життя, які багато в чому сформували її погляди. Перед нами постає зовсім не втілення Божественного одкровення, мудрості та краси, а мила, але дуже наївна дівчина. Її світ простий і обмежений: бідний будиночок, вулиця, сусіди, церква, постійна праця, рідкісні свята: «Ми без служниці, я стираю, мию, готую, підмітаю, шию – все я. Метушусь і поспішаю, тільки б з ніг не збитися. І матінка строга».
У тому, з якою відвертістю розповідає дівчина історію свого життя Фаусту, розкривається безпосередність героїні Гете. Вона зовсім не соромиться свого становища, роботи, яку їй доводиться виконувати. Як і не скаржиться на свою долю. Але якраз ця простота, наївність, скромність, покірність зачаровують героя.
Для Фауста Маргарита стає втіленням краси і повноти життя, самої природи і природності. Однак її простий світ, тихе звичне життя, не можуть задовольнити героя, який вічно у пошуках. Фауст не готовий присвятити себе подібному мирному життю без прагнень і руху вперед. Він ще не готовий «зупинити мить». Підкоривши Маргариту силою свого розуму і домігшись її любові, Фауст відчуває до неї щире і глибоке почуття, але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, тому що воно позбавлене інтелектуальної єдності. Героя тягнуть безмежні простори пізнання, він більше всього на світі любить людство. Маргариту ж задовольняє любов до однієї людини – Фауста.
Саме ця безоглядна любов і приводить її в кінцевому підсумку до трагічної загибелі. Фауст, хоча і не прийняв остаточного рішення не повертатися більше, покидає Маргариту. Вина його в тому, що він знехтував житейськими «дрібницями»: не подбав узаконити свої взаємини з Маргаритою, вступити з нею в офіційний шлюб. Цілісна, чиста душа героїні не може змиритися з брехнею і облудою. Тому її таємниця відкривається, доставляючи їй болісні страждання. Своє недовге щастя з Фаустом вона сприймає як тяжкий гріх. Положення бідної дівчини посилюється народженням «незаконної дитини», страхом перед неминучою Божою карою.
У відсутність Фауста відбуваються трагічні події: налякана прокльонами церкви, змучена плітками і пересудами, Маргарита в пориві відчаю вбиває свою дитину. Вона охоплена мороком, на неї насуваються безумства, і вона звинувачує себе в неіснуючих злочинах – у вбивстві матері та брата. Дізнавшись про це, Фауст поспішає на допомогу до Маргариті, але дівчина втрачає розум, не впізнає його і відмовляється покинути в’язницю.
Фауст прийшов надто пізно: Маргарита остаточно зломлена. Вона не може йти з ним, відштовхує його. Не сподіваючись і не чекаючи фізичного порятунку, вона благає про порятунок духовний: «Врятуй мене, Батько мій, у височині!» Мефістофель каже: «Навік загинула!», Але лунає голос зверху: «Врятовано!».
Вищим судом совісті Гете виправдовує свою героїню: Маргарита любила і нікому не хотіла зла, а ступінь страждань набагато вище її провини. Трагічна загибель Маргарити переконує Фауста в тому, що сенс життя – не в задоволенні особистих бажань, а в служінні людям, в осягненні людиною своєї відповідальності за інших. Він усвідомлює всю тяжкість власної провини за невинно загублене життя тієї, яку так палко любив. Але з загибеллю героїні не закінчується тема кохання в трагедії «Фауст». Знову вона виникає у фіналі твору, коли Маргарита своєю любов’ю рятує душу Фауста. Ми чуємо голос «однієї з тих, що каються», яка раніше називалася Гретхен (зменшувальна форма від імені Маргарита). Звертаючись до Богоматері , вона просить дозволу бути провідником героя, бо той засліплений світлом небес. Тут відчувається сильний вплив творчості Данте – його Беатріче була провідником поета в раю.
