Мистецтво бароко – коштовна перлина в скарбниці світової та української літератури
Умирають майстри, залишаючи спогад,
Як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася
Мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
Думаю, що з цими словами погодилися б митці епохи бароко. Дійсно, їм не позаздриш: їхні попередники жилий творили у «золоту добу» людства; їхній розквіт назвали Відродженням та й самі імена майстрів не потребують додаткових пояснень – Рафаель, Да Вінчі, Сервантес, Шекспір…
Уявляю собі, як було важко йти послідовникам за ними, адже епоха гуманізму, гармонії і «золотого сечения» вже минула, а їм дістався час набагато суворіший, прагматичніший, не порцеляновий і не срібний – залізний. Вони мали право розгубитися, знітитися, заховатися, бо яскраво запалахкотіли вогнища інквізиції…
Але кращі представники цієї епохи все ж таки створили свю перлину – яскраву, хоч і не ідеальної форми, але справжню, дорогоцінну, а в унікальності її немає підстав сумніватися, бо перевірка часом пройдена. Вони знали, що людина не тільки не є «окрасою Всесвіту», а в її характері є маса суперечностей; що кожного з нас у житті підстерігають провалля і висоти, перемоги і поразки, але… «все ж таки вона крутиться!» і людина повинна перемагати прірви своїх інстинктів і у будь-яких, вкрай несприятливих умовах залишатися людиною.
Шекспір казав, що «світ – це театр», хтось думав, що «світ – це лабіринт, пастка, сон». Звичайно, і в Книзі книг зазначено, що світ ловить душу людини спокусами влади, грошей і тілесних задоволень; письменники епохи бароко намагалися спрямувати своїх читачів до загальнолюдських цінностей, вони будили душі і розуми, стукали до сердець.
І не помітили, як їхня праця змінилася, переродилась і вони самі стали майстрами:
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть
Таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як
Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота».
Коли говорити про бароко, не можна обминути і рідну культуру.
Мандрівний філософ і поет-мислитель Григорій Савич Сковорода підтвердив ідеї і прагнення однодумців-європейців, сказавши: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася
Мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
Думаю, що з цими словами погодилися б митці епохи бароко. Дійсно, їм не позаздриш: їхні попередники жилий творили у «золоту добу» людства; їхній розквіт назвали Відродженням та й самі імена майстрів не потребують додаткових пояснень – Рафаель, Да Вінчі, Сервантес, Шекспір…
Уявляю собі, як було важко йти послідовникам за ними, адже епоха гуманізму, гармонії і «золотого сечения» вже минула, а їм дістався час набагато суворіший, прагматичніший, не порцеляновий і не срібний – залізний. Вони мали право розгубитися, знітитися, заховатися, бо яскраво запалахкотіли вогнища інквізиції…
Але кращі представники цієї епохи все ж таки створили свю перлину – яскраву, хоч і не ідеальної форми, але справжню, дорогоцінну, а в унікальності її немає підстав сумніватися, бо перевірка часом пройдена. Вони знали, що людина не тільки не є «окрасою Всесвіту», а в її характері є маса суперечностей; що кожного з нас у житті підстерігають провалля і висоти, перемоги і поразки, але… «все ж таки вона крутиться!» і людина повинна перемагати прірви своїх інстинктів і у будь-яких, вкрай несприятливих умовах залишатися людиною.
Шекспір казав, що «світ – це театр», хтось думав, що «світ – це лабіринт, пастка, сон». Звичайно, і в Книзі книг зазначено, що світ ловить душу людини спокусами влади, грошей і тілесних задоволень; письменники епохи бароко намагалися спрямувати своїх читачів до загальнолюдських цінностей, вони будили душі і розуми, стукали до сердець.
І не помітили, як їхня праця змінилася, переродилась і вони самі стали майстрами:
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть
Таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як
Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота».
Коли говорити про бароко, не можна обминути і рідну культуру.
Мандрівний філософ і поет-мислитель Григорій Савич Сковорода підтвердив ідеї і прагнення однодумців-європейців, сказавши: «Світ ловив мене, але не впіймав».
