Характеристика образа Фауста
Фауст. Ім’я походить від латинського слова faustus — щасливий, щасливий. Образ Ф. супроводжував Ґете все життя, первісний начерк трагедії «Прафауст» ставиться до 1773-1775 гг.; трагедія в цілому була завершена в 1831 р. (останні виправлення були зроблені Ґете незадовго до смерті, в 1882 р. ). У міру того як просувалася робота над трагедією, образ Ф. здобував усе більше грандіозний філософський вимір. В остаточному варіанті трагедії Ф. виступає як представник усього людства, його неприборканої спраги життя, волі до знання, творенню й творчості.
Надзвичайні масштаби майбутньої драми з’ясовуються вже в «Пролозі на небі», де за душу Ф. починають суперечка небеса й пекло. Господь Бог і Мефистофель. Ґете сам відзначав подібність цього прологу з біблійною «Книгою Іова», де про душ Іова сперечаються Бог і сатана.
Протягом всієї трагедії Ф. проходить через ряд метаморфоз. У першій частині з’являється Ф. , великодосвідчений учений і мудрець епохи Реформації, що опанував всіма науками свого часу, але глибоко розчарувався в книжковому знанні. Він хоче осягти «всесвіту внутрішній зв’язок». Але саме етого не може дати абстрактна наука. Ф. тісно у своїй робочій кімнаті, він жагуче рветься до людей, до живої природи Ми бачимо його на прогулянці, серед простолюду, і в спілкуванні із природою (сцена «У воріт»): на цих прогулянках Ф. супроводжує Вагнер, його педантичний, обмежений учень.
Тема «Ф. і природа» — одна із ключових тем усього добутку. Ф. — людина сильних, титанічних поривів (не випадково його образ так захоплювала Ґете замолоду, коли він працював над трагедіями «Прометей» і «Магомет»). Саме безмежна пристрасть Ф. до оволодіння таємницями природи, до знання, до збагнення миру й людей змушує Ф. погодитися на договір з Мефистофелем.
Головна риса Ф. — вічне занепокоєння, тому він висуває особливу умову договору: чорт виграє лише в тому випадку, якщо Ф. побажає «зупинити мгновенье». Але Ф. упевнений, що цього ніколи не буде. Відтепер Ф. треба буде пройти через ряд спокус і почуттєвих спокус Спочатку — це груба пиятика в погребке Аербаха.
Потім чарівний напій, виготовлений на кухні відьми, повертає йому молодість і юний невтримний запал. Одне з найважливіших подій першої частини — зустріч Ф. з Маргаритою. Любов до цієї юної дівчини перетворює й безмірно збагачує Ф., уперше після марних самотніх міркувань у ньому пробуджується проста людяність Однак мир Маргарити занадто вузький для Ф. , і в його душі виникає трагічне роздвоєння.
Пристрасть до Маргарити й підступ Мефистофеля ведуть Ф. до тяжких злочинів: він винний у загибелі матері Маргарити й убивстві її брата Валентина. Після цього Ф. змушений зі своїм супутником бігти з міста; Мефистофель утягує його в розгнузданий шабаш сатанинських сил («Вальпургиева ніч»). Однак і в цей критичний момент, коли Ф., здавалося б, заплутався в тяжких гріхах, його воля до добра виявляється сильніше.
Каяття у вчиненому, безмірне жаль до Маргарити якоюсь мірою очищають його душу, він уживає розпачливу, хоча й безнадійній спробі визволити Маргариту з в’язниці. Друга частина «Фауста» помітно відрізняється від першої; образ Ф. знаходить тут принципово новий зміст Ґете неодноразово підкреслював, що Ф. не тільки є героєм добутку у звичайному змісті слова, його образ необхідний для пониманияединства трагедії. Усе більше розширюються — у порівнянні з першою частиною — сфери діяльності Ф. : це й державна діяльність, і філософські суперечки, і занурення в мир споконвічних еллінських переказів і міфів, грецької краси й, нарешті, невтомна творча праця, що відвойовує нові землі в моря.
Прагнення Ґете охопити в другій частині величезний проміжок історії — від античності до першої чверті XIX в. — змушує його постійно прибігати до алеГорей. Працюючи над другою частиною, Ґете в жовтні 1826 р. повідомляв В. Гумбольдту, що вона охоплює «три тисячі років, від падіння Трої до узяття Миссолунги» (міста, де вмер Байрон).
Надзвичайні масштаби майбутньої драми з’ясовуються вже в «Пролозі на небі», де за душу Ф. починають суперечка небеса й пекло. Господь Бог і Мефистофель. Ґете сам відзначав подібність цього прологу з біблійною «Книгою Іова», де про душ Іова сперечаються Бог і сатана.
Протягом всієї трагедії Ф. проходить через ряд метаморфоз. У першій частині з’являється Ф. , великодосвідчений учений і мудрець епохи Реформації, що опанував всіма науками свого часу, але глибоко розчарувався в книжковому знанні. Він хоче осягти «всесвіту внутрішній зв’язок». Але саме етого не може дати абстрактна наука. Ф. тісно у своїй робочій кімнаті, він жагуче рветься до людей, до живої природи Ми бачимо його на прогулянці, серед простолюду, і в спілкуванні із природою (сцена «У воріт»): на цих прогулянках Ф. супроводжує Вагнер, його педантичний, обмежений учень.
Тема «Ф. і природа» — одна із ключових тем усього добутку. Ф. — людина сильних, титанічних поривів (не випадково його образ так захоплювала Ґете замолоду, коли він працював над трагедіями «Прометей» і «Магомет»). Саме безмежна пристрасть Ф. до оволодіння таємницями природи, до знання, до збагнення миру й людей змушує Ф. погодитися на договір з Мефистофелем.
Головна риса Ф. — вічне занепокоєння, тому він висуває особливу умову договору: чорт виграє лише в тому випадку, якщо Ф. побажає «зупинити мгновенье». Але Ф. упевнений, що цього ніколи не буде. Відтепер Ф. треба буде пройти через ряд спокус і почуттєвих спокус Спочатку — це груба пиятика в погребке Аербаха.
Потім чарівний напій, виготовлений на кухні відьми, повертає йому молодість і юний невтримний запал. Одне з найважливіших подій першої частини — зустріч Ф. з Маргаритою. Любов до цієї юної дівчини перетворює й безмірно збагачує Ф., уперше після марних самотніх міркувань у ньому пробуджується проста людяність Однак мир Маргарити занадто вузький для Ф. , і в його душі виникає трагічне роздвоєння.
Пристрасть до Маргарити й підступ Мефистофеля ведуть Ф. до тяжких злочинів: він винний у загибелі матері Маргарити й убивстві її брата Валентина. Після цього Ф. змушений зі своїм супутником бігти з міста; Мефистофель утягує його в розгнузданий шабаш сатанинських сил («Вальпургиева ніч»). Однак і в цей критичний момент, коли Ф., здавалося б, заплутався в тяжких гріхах, його воля до добра виявляється сильніше.
Каяття у вчиненому, безмірне жаль до Маргарити якоюсь мірою очищають його душу, він уживає розпачливу, хоча й безнадійній спробі визволити Маргариту з в’язниці. Друга частина «Фауста» помітно відрізняється від першої; образ Ф. знаходить тут принципово новий зміст Ґете неодноразово підкреслював, що Ф. не тільки є героєм добутку у звичайному змісті слова, його образ необхідний для пониманияединства трагедії. Усе більше розширюються — у порівнянні з першою частиною — сфери діяльності Ф. : це й державна діяльність, і філософські суперечки, і занурення в мир споконвічних еллінських переказів і міфів, грецької краси й, нарешті, невтомна творча праця, що відвойовує нові землі в моря.
Прагнення Ґете охопити в другій частині величезний проміжок історії — від античності до першої чверті XIX в. — змушує його постійно прибігати до алеГорей. Працюючи над другою частиною, Ґете в жовтні 1826 р. повідомляв В. Гумбольдту, що вона охоплює «три тисячі років, від падіння Трої до узяття Миссолунги» (міста, де вмер Байрон).
