Розкриття російського характеру у творах Буніна
Багато що в російській людині захоплює Буніна. У сліпому співака Родіона («Лірник Родіон) він підкреслив «смак, чуйність, міру», особливе розуміння життя: співав Родіон так, «як і має співати той, чиє народження, працю, любов, сім’я, старість і смерть як би служіння … »І таких героїв, які відчувають життя як високе і щасливе покликання, у Буніна чимало. Не випадково одним з головних критеріїв оцінки людини Бунін вважає «спрагу жити», яка протистоїть самотності і страху смерті.
Такий «жагою жити» наділений Захар Воробйов, в якому Бунін підкреслює закладену в російській народному характері тягу до високого, мрійливість, що поєднуються з вірністю землі. Пояснення характерів, подібних Лірнику Родіону і Захару Воробйову, можна знайти в думці Буніна про те, що вони діти «народу, що не відокремлює землі від неба», і тим трагічнішим і безглуздіше їх життя.
Особливо вражала Буніна здатність російського селянина спокійно зустріти свою смерть («Цвіркун», «Погана трава», «Село»). Оповідання «Погана трава» про те, як помирає наймит Аверкій, яке духовне піднесення і просвітління відбувається в ньому, як трохи він до краси «веселого» ранку, «нескінченно просторого неба», як цінує щирість «старої», своєї дружини, яку говорить : «Нічого, ти не бійся, я зручно помру» .- «Помер так нечутно, що стара і не помітила». Але так само вмирають у Буніна тільки селяни, що живуть у злагоді з законами природи.
Він захоплюється «російською силою», але в «Життя Арсен-єва», обдумуючи все, що сталося в Росії в революційні роки, запитає: «Куди вона поділася пізніше, коли Росія гинула? Як не відстояли ми всього того, що так гордо називали ми російським, в силі і правді чого ми, здавалося, були так упевнені? »У« Життя Арсеньєва »він напише про одну властивість російської людини, що призвела, поряд з іншими, до революції, – «захват життям», «потреба свята», мрія «про волю без упину»: «Ах, ця вічна російська потреба свята! Як чуттєві ми, як жадаємо захвату життям – не просто насолоди, а саме захоплення, – так тягне нас до безперестанного хмелю, до запою, як нудні нам будні і планомірний працю! Росія в мої роки жила життям надзвичайно широкою і діяльною, число людей працюючих, здорових, міцних все зростала в ній. Проте хіба не споконвічна мрія про молочні річках, про волю без упину, про свято була однією з найголовніших причин російської революційності? .. Як! Служити в канцелярії губернатора, вносити у спільну справу якусь жалюгідну лепту! Та ні за що – «карету мені, карету!»
Поряд з «жагою жити», «захватом життям» Бунін відзначає в російській людині абсолютно протилежне властивість: інертність, безсилля, рабський страх перед життям (він бачив у цьому прояв східного початку). Але саме тому, вважав він, радикальні революційні перетворення приречені в Росії, національна психіка незмінна, і будь-які історичні потрясіння зможуть похитнути тільки поверхня російського буття, але не зможуть змінити його вічних властивостей.
Ще одне з протиріч російського національного характеру бачиться Буніну в тому, що в порівнянні з іншими в ньому не поєднується моральність і діловитість, доброта і практичність. «Слушна» людина обмежений і безсердечний (Тихон Красів у «Містечку»), добрий-непрактичний, бездіяльний, безплідний (Кузьма Красів).
Бунін дивно точний у зображенні селянської психології: він зауважив неприязнь російського селянина до легкої, дозвільного життя, його суворе, святе ставлення до хліба («їв пильно»); герої сільських оповідань Буніна скидаються крихти хліба зі столу в руку і кидають їх у рот. Психологічно точно знайдений Буніним символ «ідіотизму сільського життя» в повісті «Село»: квітчасту хустку, зношений селянкою навиворіт.
Яким представляється Буніну подальше існування Росії? Він пов’язує його виключно з духовним перетворенням життя кожної людини. Слідом за Л.Толстим він бачить вихід в залученні людини до природного світу – світу природи і щирих, природних почуттів і відносин. Але входження людини в цей світ, повний трагедійності, обертається для героїв Буніна тим, що вони самі стають носіями тривоги й трагедії та гинуть фізично або морально. У своїх творах 1900-1910-х рр.. він буде говорити про безглуздість людських прагнень, ілюзорності того складу, який наповнює «чашу життя», про загадки життя і смерті, вічності природи і швидкоплинність життя людини, він буде писати про «лютом» самоті, що відчуває. Такі його розповіді «Легке дихання», «Граматика кохання», «Чаша життя», «Пан із Сан-Франциско», «Сни Чанга», «Брати». Але крізь трагічне відчуття темного і страшного в життя у творах Буніна постійно пробивається милування нею і, перш за все, природою, особливо рідної, середньо. «Життя і повинна бути захопленням», – говорив він. Але зображення трагедійності людського існування, як і трагедійності основ життя, буде домінувати, і це зв’яже його твори, створені в Росії, з творчістю емігрантського періоду: «Село» і «Мітіна любов», «Суходіл» і «Життя Арсеньєва».
Такий «жагою жити» наділений Захар Воробйов, в якому Бунін підкреслює закладену в російській народному характері тягу до високого, мрійливість, що поєднуються з вірністю землі. Пояснення характерів, подібних Лірнику Родіону і Захару Воробйову, можна знайти в думці Буніна про те, що вони діти «народу, що не відокремлює землі від неба», і тим трагічнішим і безглуздіше їх життя.
Особливо вражала Буніна здатність російського селянина спокійно зустріти свою смерть («Цвіркун», «Погана трава», «Село»). Оповідання «Погана трава» про те, як помирає наймит Аверкій, яке духовне піднесення і просвітління відбувається в ньому, як трохи він до краси «веселого» ранку, «нескінченно просторого неба», як цінує щирість «старої», своєї дружини, яку говорить : «Нічого, ти не бійся, я зручно помру» .- «Помер так нечутно, що стара і не помітила». Але так само вмирають у Буніна тільки селяни, що живуть у злагоді з законами природи.
Він захоплюється «російською силою», але в «Життя Арсен-єва», обдумуючи все, що сталося в Росії в революційні роки, запитає: «Куди вона поділася пізніше, коли Росія гинула? Як не відстояли ми всього того, що так гордо називали ми російським, в силі і правді чого ми, здавалося, були так упевнені? »У« Життя Арсеньєва »він напише про одну властивість російської людини, що призвела, поряд з іншими, до революції, – «захват життям», «потреба свята», мрія «про волю без упину»: «Ах, ця вічна російська потреба свята! Як чуттєві ми, як жадаємо захвату життям – не просто насолоди, а саме захоплення, – так тягне нас до безперестанного хмелю, до запою, як нудні нам будні і планомірний працю! Росія в мої роки жила життям надзвичайно широкою і діяльною, число людей працюючих, здорових, міцних все зростала в ній. Проте хіба не споконвічна мрія про молочні річках, про волю без упину, про свято була однією з найголовніших причин російської революційності? .. Як! Служити в канцелярії губернатора, вносити у спільну справу якусь жалюгідну лепту! Та ні за що – «карету мені, карету!»
Поряд з «жагою жити», «захватом життям» Бунін відзначає в російській людині абсолютно протилежне властивість: інертність, безсилля, рабський страх перед життям (він бачив у цьому прояв східного початку). Але саме тому, вважав він, радикальні революційні перетворення приречені в Росії, національна психіка незмінна, і будь-які історичні потрясіння зможуть похитнути тільки поверхня російського буття, але не зможуть змінити його вічних властивостей.
Ще одне з протиріч російського національного характеру бачиться Буніну в тому, що в порівнянні з іншими в ньому не поєднується моральність і діловитість, доброта і практичність. «Слушна» людина обмежений і безсердечний (Тихон Красів у «Містечку»), добрий-непрактичний, бездіяльний, безплідний (Кузьма Красів).
Бунін дивно точний у зображенні селянської психології: він зауважив неприязнь російського селянина до легкої, дозвільного життя, його суворе, святе ставлення до хліба («їв пильно»); герої сільських оповідань Буніна скидаються крихти хліба зі столу в руку і кидають їх у рот. Психологічно точно знайдений Буніним символ «ідіотизму сільського життя» в повісті «Село»: квітчасту хустку, зношений селянкою навиворіт.
Яким представляється Буніну подальше існування Росії? Він пов’язує його виключно з духовним перетворенням життя кожної людини. Слідом за Л.Толстим він бачить вихід в залученні людини до природного світу – світу природи і щирих, природних почуттів і відносин. Але входження людини в цей світ, повний трагедійності, обертається для героїв Буніна тим, що вони самі стають носіями тривоги й трагедії та гинуть фізично або морально. У своїх творах 1900-1910-х рр.. він буде говорити про безглуздість людських прагнень, ілюзорності того складу, який наповнює «чашу життя», про загадки життя і смерті, вічності природи і швидкоплинність життя людини, він буде писати про «лютом» самоті, що відчуває. Такі його розповіді «Легке дихання», «Граматика кохання», «Чаша життя», «Пан із Сан-Франциско», «Сни Чанга», «Брати». Але крізь трагічне відчуття темного і страшного в життя у творах Буніна постійно пробивається милування нею і, перш за все, природою, особливо рідної, середньо. «Життя і повинна бути захопленням», – говорив він. Але зображення трагедійності людського існування, як і трагедійності основ життя, буде домінувати, і це зв’яже його твори, створені в Росії, з творчістю емігрантського періоду: «Село» і «Мітіна любов», «Суходіл» і «Життя Арсеньєва».
