Біблія у творчості Івана Франка
Протягом багатьох століть у бездержавній українській культурі Біблія давала той пошукуваний ідеал і духовну підтримку, яких митці часом не знаходили в реальному житті. І справа не лише в тому, що деякі біблійні сюжети схожі з ситуацією, в якій перебувала Україна протягом кількох останніх століть, а й у тому, що Святе Письмо давало віру в свого Бога і в свій народ, його життєві сили. Воно зміцнювало надію на те, що вихід з неволі буде знайдено, якщо слідувати Божим заповідям. Біблія завжди служила джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини.
Важливу роль відіграла Біблія і у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії теми, ідеї, сюжети, образи, жанри. Давні художні твори по суті тлумачили й доповнювали Біблію. Та навіть тоді вже існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Галятовського та Г. Сковороди або мандрованих дяків).
Письменники XIX ст. перемістили акценти літератури із сфери теологічної у сферу антропологічну. Однак, час від часу вони все ж таки зверталися до Біблії як до джерела своєї творчості. Для підтвердження варто назвати хоча б такі імена як Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко.
Оригінальна інтерпретація ідей християнського гуманізму в поезії І. Франка довгий час лишалася поза увагою дослідників. Тим часом вагомий загальнолюдський зміст несуть такі твори Франка як «Легенда про вічне життя», Строфи». «Притча про сіяння слова Божого» разом з іншими витримана в дусі першоджерела, але не утворює з ним семантичної тотожності. За Євангельською канвою І.Франко виводить психологічні типи своєї доби: митникам, фарисеям, духовним мерцям протиставлені «Христові спадкоємці в царстві духа», чиє серце, будучи тим добрим ґрунтом, на який падає Слово Боже, дає щедрий врожай мудрості, добра, самозречення.
Подальшого розвитку мотиви християнських заповідей набувають у збірках «Мій Ізмарагд», «Давнє й нове», «Semper tiro» та ін. Мораль християнського праведника не суперечить тут моралі активного борця за соціальні зміни, адже Ідеалом кожного є дійова любов до ближнього. Змістове наповнення цих збірок дає всі підстави для переосмислення однозначно прямолінійного образу «вічного революціонера», досі панівного у франкознавстві. Під час детального вивчення питання у нас з'явилося припущення, що образ революціонера, борця за народне щастя, списаний Франком був із образу Ісуса Христа: той же альтруїзм, такий же тягар обов'язку і той же терновий вінець в нагороду.
Таким чином, біблійні міфологізми, легенди, до яких звертався І. Франко, не були випадковими, або просто використані, як це стверджували критики, щоб викрити нищівну політику церкви. Ні, мета їх була дещо вищою. І. Франко, гармонійно поєднуючи міфи, апокрифи, біблійні легенди із власним світобаченням, творчою уявою, неперевершеною поетичною майстерністю, створює оригінальні твори, далеко відмінні від джерел, з яких вони брали витоки. Трансформуючись у призмі Франкового світобачення, твори набувають тих особливих рис, які й різнять їх від оригінальний біблійних текстів. Вони різняться не тільки розгортанням сюжету, змінюється й форма, зовсім іншим стає духовне, моральне наповнення. Постаті Мойсея та Каїна стають схожими на розіп'ятого Ісуса Христа. Поеми несуть гуманістичний, загальнолюдський зміст, постають проти поклоніння і сваволі — двох великих крайнощів людського життя — і все ж таки несуть головне: доброту і любов. Франко зміг втілити в них найголовніші закони людського буття та взаємовідносин. Головне значення Біблії І. Франко бачить у проповідуванні Любові.
Важливу роль відіграла Біблія і у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії теми, ідеї, сюжети, образи, жанри. Давні художні твори по суті тлумачили й доповнювали Біблію. Та навіть тоді вже існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Галятовського та Г. Сковороди або мандрованих дяків).
Письменники XIX ст. перемістили акценти літератури із сфери теологічної у сферу антропологічну. Однак, час від часу вони все ж таки зверталися до Біблії як до джерела своєї творчості. Для підтвердження варто назвати хоча б такі імена як Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко.
Оригінальна інтерпретація ідей християнського гуманізму в поезії І. Франка довгий час лишалася поза увагою дослідників. Тим часом вагомий загальнолюдський зміст несуть такі твори Франка як «Легенда про вічне життя», Строфи». «Притча про сіяння слова Божого» разом з іншими витримана в дусі першоджерела, але не утворює з ним семантичної тотожності. За Євангельською канвою І.Франко виводить психологічні типи своєї доби: митникам, фарисеям, духовним мерцям протиставлені «Христові спадкоємці в царстві духа», чиє серце, будучи тим добрим ґрунтом, на який падає Слово Боже, дає щедрий врожай мудрості, добра, самозречення.
Подальшого розвитку мотиви християнських заповідей набувають у збірках «Мій Ізмарагд», «Давнє й нове», «Semper tiro» та ін. Мораль християнського праведника не суперечить тут моралі активного борця за соціальні зміни, адже Ідеалом кожного є дійова любов до ближнього. Змістове наповнення цих збірок дає всі підстави для переосмислення однозначно прямолінійного образу «вічного революціонера», досі панівного у франкознавстві. Під час детального вивчення питання у нас з'явилося припущення, що образ революціонера, борця за народне щастя, списаний Франком був із образу Ісуса Христа: той же альтруїзм, такий же тягар обов'язку і той же терновий вінець в нагороду.
Таким чином, біблійні міфологізми, легенди, до яких звертався І. Франко, не були випадковими, або просто використані, як це стверджували критики, щоб викрити нищівну політику церкви. Ні, мета їх була дещо вищою. І. Франко, гармонійно поєднуючи міфи, апокрифи, біблійні легенди із власним світобаченням, творчою уявою, неперевершеною поетичною майстерністю, створює оригінальні твори, далеко відмінні від джерел, з яких вони брали витоки. Трансформуючись у призмі Франкового світобачення, твори набувають тих особливих рис, які й різнять їх від оригінальний біблійних текстів. Вони різняться не тільки розгортанням сюжету, змінюється й форма, зовсім іншим стає духовне, моральне наповнення. Постаті Мойсея та Каїна стають схожими на розіп'ятого Ісуса Христа. Поеми несуть гуманістичний, загальнолюдський зміст, постають проти поклоніння і сваволі — двох великих крайнощів людського життя — і все ж таки несуть головне: доброту і любов. Франко зміг втілити в них найголовніші закони людського буття та взаємовідносин. Головне значення Біблії І. Франко бачить у проповідуванні Любові.
