«І свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не засвітила» (за драмою Івана Кочерги «Свіччине весілля»)
Нашому народу судила історія — жити, перемагаючи ворогів. А ворогів, ой, як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорним потопом, зваблені родючими ґрунтами, багатством лісів і надр земних, достатком міст і сіл.
Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг — але й не скорився.
Київ 1506 року. Це вже не оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — «чорні люди», що вони — хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.
У п'єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!», «Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було — здобути киянам право на світло:
Ні! Годі вже! Життя не пошкодую,А привілеї наші поверну.
А не віддасть добром, то візьмем силою.Об заграву шляхетного їх замку,Тоді засвітим наші каганці!До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою:
На честь Меланки й СвічкиМи цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:Грудьми й мечем — од вітру і людейКлянемся наше світло боронить!А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанський заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості...
Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:
А тепер на приступ!До зброї всі! До волі! До борні!І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:
І справді, край? Звільниш мене, та й квит?Погано ж ти рахуєш, воєводо,Коли життя за грамоту даєш.А хто мені поверне ту надію,Пошану ту, що я колись бергз...В моїй душі до того ж привілею.
А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.Я не боюсь ні смерті, ні тортурІ все ж тобі не загасити світла,Що з тьми віків та через стільки бурПроніс народ відважний і свобідний.
Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені — для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо... свічки мирної не варта та країна,
що в боротьбі її не засвітила...»Які пророчі слова... Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.
Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг — але й не скорився.
Київ 1506 року. Це вже не оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — «чорні люди», що вони — хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.
У п'єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!», «Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було — здобути киянам право на світло:
Ні! Годі вже! Життя не пошкодую,А привілеї наші поверну.
А не віддасть добром, то візьмем силою.Об заграву шляхетного їх замку,Тоді засвітим наші каганці!До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою:
На честь Меланки й СвічкиМи цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:Грудьми й мечем — од вітру і людейКлянемся наше світло боронить!А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанський заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості...
Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:
А тепер на приступ!До зброї всі! До волі! До борні!І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:
І справді, край? Звільниш мене, та й квит?Погано ж ти рахуєш, воєводо,Коли життя за грамоту даєш.А хто мені поверне ту надію,Пошану ту, що я колись бергз...В моїй душі до того ж привілею.
А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.Я не боюсь ні смерті, ні тортурІ все ж тобі не загасити світла,Що з тьми віків та через стільки бурПроніс народ відважний і свобідний.
Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені — для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо... свічки мирної не варта та країна,
що в боротьбі її не засвітила...»Які пророчі слова... Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.
