Людська праця й людина за радянських часів (за творами О. Гончара «Кресафт», «Соняшники», Ю. Мушкетика «Суд», О. Довженка «Щоденник», «Україна вогні»)
Багато з нас, людей нового покоління, навіть і не знають, що означає слово колгосп. А це ж ціла доба в історії нашого народу, причому, чи не найтрагічніша. Сама по собі ідея колективних господарств непогана. Але за роки радянської влади вона зазнала такої трансформації, що перетворила людей на рабів, відбила у них любов до землі-годувальниці.
Герой оповідання О. Гончара «Кресафт», будучи головою колгоспу, наважився подбати хоча б частково про своїх трудівників. Він видав зерно на трудодні напівголодним людям. Це викликало обурення, гнівне засудження з боку керівників району, адже у них на першому місці — його величність План, «вказівки зверху», а не селяни, які своєю невтомною працею годували увесь народ.
В оповіданні «Соняшники» О.Гончар акцентує зовсім на іншій темі, але й там ми знаходимо згадки про те, як дівчата колгоспниці, за допомогою лопат і тачок зводили греблю, з ранку до вечора працювали в полі, часто отримуючи за це лиш палички-трудодні. Люди вірили у світле майбутнє, трудилися для нього не покладаючи рук, але так нічого доброго й не діждалися.
Згадаймо ще й такий факт безправності зафіксований у романі О. Гончара «Собор» — колгоспники не мали паспортів і не могли виїжджати із села без дозволу, який практично мало кому давався.Особливо вражає доля Ґанки з оповідання Ю. Мушкетика «Суд». Молода й здорова жінка віддавала усі сили праці в колгоспі, не жаліла навіть власних дітей, коли треба було зробити щось важке й термінове. Та ось підійшла старість, хвороби. Колгоспниця через недугу не виробила норми трудоднів. І тепер її судять, ганьблять перед усім районом, не вважаючи ні на колишні заслуги, ні на об'єктивні причини.
Сучасним читачам це здається абсурдом, але ж то — гірка історична правда.Часто гідність і честь молодих колгоспниць вимірювалися не їхніми моральними якостями, а гектарами спалених буряків та іншими трудовими показниками. Про це з болем та обуренням пише у своїх «Щоденнику», кіноповісті «Україні в огні» Олександр Петрович Довженко.
Нашому народові завжди було притаманне почуття колективізму. Це засвідчують і народні прислів'я: «гуртом і батька добре бити», «у гурті й каша добре їсться», «що громаді, те й бабі» тощо, народні традиції, наприклад, толоки. Але такі колективні об'єднання мали б бути суворо добровільними з цивілізованими умовами праці, з дотриманням прав і свобод, відповідним соціальним захистом. Людина, її щастя й добробут — ось що має бути головним для будь-якої держави, будь-якої формації. І той, кому хочеться реанімувати колишній лад, хай почитає твори наших письменників.
Герой оповідання О. Гончара «Кресафт», будучи головою колгоспу, наважився подбати хоча б частково про своїх трудівників. Він видав зерно на трудодні напівголодним людям. Це викликало обурення, гнівне засудження з боку керівників району, адже у них на першому місці — його величність План, «вказівки зверху», а не селяни, які своєю невтомною працею годували увесь народ.
В оповіданні «Соняшники» О.Гончар акцентує зовсім на іншій темі, але й там ми знаходимо згадки про те, як дівчата колгоспниці, за допомогою лопат і тачок зводили греблю, з ранку до вечора працювали в полі, часто отримуючи за це лиш палички-трудодні. Люди вірили у світле майбутнє, трудилися для нього не покладаючи рук, але так нічого доброго й не діждалися.
Згадаймо ще й такий факт безправності зафіксований у романі О. Гончара «Собор» — колгоспники не мали паспортів і не могли виїжджати із села без дозволу, який практично мало кому давався.Особливо вражає доля Ґанки з оповідання Ю. Мушкетика «Суд». Молода й здорова жінка віддавала усі сили праці в колгоспі, не жаліла навіть власних дітей, коли треба було зробити щось важке й термінове. Та ось підійшла старість, хвороби. Колгоспниця через недугу не виробила норми трудоднів. І тепер її судять, ганьблять перед усім районом, не вважаючи ні на колишні заслуги, ні на об'єктивні причини.
Сучасним читачам це здається абсурдом, але ж то — гірка історична правда.Часто гідність і честь молодих колгоспниць вимірювалися не їхніми моральними якостями, а гектарами спалених буряків та іншими трудовими показниками. Про це з болем та обуренням пише у своїх «Щоденнику», кіноповісті «Україні в огні» Олександр Петрович Довженко.
Нашому народові завжди було притаманне почуття колективізму. Це засвідчують і народні прислів'я: «гуртом і батька добре бити», «у гурті й каша добре їсться», «що громаді, те й бабі» тощо, народні традиції, наприклад, толоки. Але такі колективні об'єднання мали б бути суворо добровільними з цивілізованими умовами праці, з дотриманням прав і свобод, відповідним соціальним захистом. Людина, її щастя й добробут — ось що має бути головним для будь-якої держави, будь-якої формації. І той, кому хочеться реанімувати колишній лад, хай почитає твори наших письменників.
