Олександр Довженко: трагізм творчої долі
«Я народився і жив для добра і любові», — так про себе говорив цей унікальний феномен доби, бо жив і творив Олександр Довженко для людей. Всі його твори пройняті любов'ю до України, значить — передусім українців: працьовитих, винахідливих, терплячих, співучих, мужніх...
Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться зі злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю.Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з'явилася прірва, в яку «котилося суспільство». Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедією. Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності.
Партійні керівники нав'язували тематику творів. Довженко, як і багато інших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере верх, він правдиво показував те, що його мучить.У повісті «Земля» митець, змальовуючи колективізацію села, проводить основну думку: життя не можна вбити, воно продовжується за будь-яких обставин, воно торжествує.
Особливо вражає його «Щоденник», у якому майстер відкриває свою душу, свої болючі рани: «Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі, і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика» (26.11.1943 p.).
Болісно вдарила ця звістка по Довженку. Його було вислано з України як ворога. 27 липня 1945 року він знову занотує у своєму художньому документі: «...Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. ...невже любов до свого народу є націоналізм».
І через два роки ці ж думки терзатимуть йому душу. 5 вересня 1945 р. він запише: «Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині....Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким. Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому скільки вистачить сил і талану».
Нікому не вдалося поставити на коліна цю велику людину, не пішов він проти совісті і свого народу, бо він незламний, а тому — безсмертний.
Як йому хотілося змінити світ на краще, оповити, очистити від фальші. Митець оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться зі злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю.Нова влада давала надію на щасливе майбутнє. Але пізніше з'явилася прірва, в яку «котилося суспільство». Коли ж відчує це Довженко, то почне прозрівати від облудного сну, і це стане для нього трагедією. Завдаватимуть нестерпних мук внутрішні суперечності.
Партійні керівники нав'язували тематику творів. Довженко, як і багато інших письменників, змушений служити фальшивим ідеям. Та все ж внутрішня воля бере верх, він правдиво показував те, що його мучить.У повісті «Земля» митець, змальовуючи колективізацію села, проводить основну думку: життя не можна вбити, воно продовжується за будь-яких обставин, воно торжествує.
Особливо вражає його «Щоденник», у якому майстер відкриває свою душу, свої болючі рани: «Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі, і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика» (26.11.1943 p.).
Болісно вдарила ця звістка по Довженку. Його було вислано з України як ворога. 27 липня 1945 року він знову занотує у своєму художньому документі: «...Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. ...невже любов до свого народу є націоналізм».
І через два роки ці ж думки терзатимуть йому душу. 5 вересня 1945 р. він запише: «Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині....Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким. Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому скільки вистачить сил і талану».
Нікому не вдалося поставити на коліна цю велику людину, не пішов він проти совісті і свого народу, бо він незламний, а тому — безсмертний.
