Проблема «нерівності душ» у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»
Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.
Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:
Моя любов чолом сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі.Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення — він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:
Ця дівчина не просто так, Маруся.Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.Коли в похід виходила батава,ЇЇ піснями плакала Полтава.Що нам було потрібно на війні?Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:
Я, може, божевільним тут здаюся.Ми з вами люди різного коша, —заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.Він, — каже, — хитрий, — каже, — потайний.В нас на кутку його не люблять наші.Шляхетний дуже і чолом не б'є.Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:Та ще й в очах таке щось незбагненне,Що в мене часом думка промайне:
Чи, може, він щось має проти мене,Чи, може, він ненавидить мене?То й хай собі. Мовчанки не порушу.Вже й уникаю. А зустріну де —Так наче вдарить блискавкою в душуІ знов спокійно очі відведе.
Стосунки Марусі та Івана Іскри — одна 3 найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом.
На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата:Іване, Іскро, — Хмельницький підвівся з-за столу. —Дяка Полтаві, прислала такого гінця.Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —
Іскра промовив: — Полтава карає співця.Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не в змозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:
І я тоді любив тебе до болю.А вже тепер, Марусю, й поготів.Дозволь мені лишитися з тобою.Отак як є. Без змови і сватів.У церкву підем. Піп нас обвінчає.Весілля справим. Пушкаря позвем.
Як не полюбиш, в мене вистачаєНа двох любові. Якось проживем.Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:
Ми з нею рідні, ми одного кореня.Мабуть один лелека нас приніс.Батьки у нас безстрашні й невпокореніІ матері посивіли од сліз.Ми з нею діти однії печалі.Себе читаю у її очах.
Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:
Як не полюбиш, в мене вистачаєНа двох любові. Якось проживем.Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:Мене, Іване, — отаку понівечену?Мене, Іване, — отаку гірку?Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,
Ще будеш ти щасливий на віку.На тому досить. І кінець розмові.Не треба й говорити нам про те.Моє життя — руйновище любові,Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей — розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу — вона .відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину:
Не знала я, що сум такий огорне.Вмирати буду — пом'яну добром.Кирея з вильотами чорнаВ останній раз майнула за бугром.Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.
Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:
Моя любов чолом сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі.Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення — він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:
Ця дівчина не просто так, Маруся.Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.Коли в похід виходила батава,ЇЇ піснями плакала Полтава.Що нам було потрібно на війні?Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:
Я, може, божевільним тут здаюся.Ми з вами люди різного коша, —заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.Він, — каже, — хитрий, — каже, — потайний.В нас на кутку його не люблять наші.Шляхетний дуже і чолом не б'є.Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:Та ще й в очах таке щось незбагненне,Що в мене часом думка промайне:
Чи, може, він щось має проти мене,Чи, може, він ненавидить мене?То й хай собі. Мовчанки не порушу.Вже й уникаю. А зустріну де —Так наче вдарить блискавкою в душуІ знов спокійно очі відведе.
Стосунки Марусі та Івана Іскри — одна 3 найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом.
На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата:Іване, Іскро, — Хмельницький підвівся з-за столу. —Дяка Полтаві, прислала такого гінця.Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —
Іскра промовив: — Полтава карає співця.Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не в змозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:
І я тоді любив тебе до болю.А вже тепер, Марусю, й поготів.Дозволь мені лишитися з тобою.Отак як є. Без змови і сватів.У церкву підем. Піп нас обвінчає.Весілля справим. Пушкаря позвем.
Як не полюбиш, в мене вистачаєНа двох любові. Якось проживем.Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:
Ми з нею рідні, ми одного кореня.Мабуть один лелека нас приніс.Батьки у нас безстрашні й невпокореніІ матері посивіли од сліз.Ми з нею діти однії печалі.Себе читаю у її очах.
Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:
Як не полюбиш, в мене вистачаєНа двох любові. Якось проживем.Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:Мене, Іване, — отаку понівечену?Мене, Іване, — отаку гірку?Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,
Ще будеш ти щасливий на віку.На тому досить. І кінець розмові.Не треба й говорити нам про те.Моє життя — руйновище любові,Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей — розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу — вона .відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину:
Не знала я, що сум такий огорне.Вмирати буду — пом'яну добром.Кирея з вильотами чорнаВ останній раз майнула за бугром.Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.
