Поезія - це зажди неповторність (про творчість Ліни Костенко)
Українська поетеса Ліна Костенко... Вона належить до того покоління, на долю якого випало важке дитинство, коли зранена земля стогнала від невимовного болю і плакала гарячими слізьми дітей-сиріт і вдів:
Мені б ще гратись в піжмурки і класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
Так з болем пише поетеса у вірші "Мій перший вірш, написаний в окопі", згадуючи своє дитинство. Ровесників Ліни Костенко забирала смерть і після закінчення війни. У поезії "Пастораль XX сторіччя" поетеса з гірким болем розповідає жахливу пригоду, що сталася з трьома хлопчиками-пастушками:
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
- Хоч личко його покажіть!
У багатьох віршах поетеса утверджує безсмертя воїнів, які загинули, захищаючи рідну землю у роки Великої Вітчизняної війни. Усі ми в неоплатному боргу перед ними. У поезії "Тут обелісків ціла рота" Л. Костенко говорить, що кожний із живих повинен прийти до них, як на сповідь:
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
Поетична палітра віршів Ліни Костенко надзвичайно багата й різноманітна. Я просто вражена точністю її спостережень, влучністю висловів.
Вірш "Заходить сонце за лаштунки лісу" поетеса закінчує словами про вічність буття.
І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття.
Для Ліни Костенко "поезія - це свято, як любов, і вона закликає людей любити усе живе і прекрасне:
Любіть травину, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Особливою і неповторною є інтимна лірика поетеси, з якої постає лірична героїня, яка вміє любити, відчуває близьку їй людину, яка безкорислива і ніжна, вміє розуміти, прощати, розлучатись і зустрічати:
Я люблю тебе тихо і боязко,
Я прощально тебе люблю.
Лірична героїня поетеси чиста, душевна, безкорислива. Це відчувається у вірші про розмову з садом, який питає: "Чому ти не прийшла... у час... цвітіння". І вона відповідає:
І я прийшла не струшувать ренклод,
І не робить з твоїх плодів набутку.
Другі приходять в час твоїх щедрот,
А я прийшла у час твойого смутку...
Поезії Ліни Костенко незвичайні, прекрасні, художньо довершені. "Це, - як сказав Володимир Базилевський, - більше ніж поезія - тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка... Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі..."
Мені б ще гратись в піжмурки і класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
Так з болем пише поетеса у вірші "Мій перший вірш, написаний в окопі", згадуючи своє дитинство. Ровесників Ліни Костенко забирала смерть і після закінчення війни. У поезії "Пастораль XX сторіччя" поетеса з гірким болем розповідає жахливу пригоду, що сталася з трьома хлопчиками-пастушками:
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
- Хоч личко його покажіть!
У багатьох віршах поетеса утверджує безсмертя воїнів, які загинули, захищаючи рідну землю у роки Великої Вітчизняної війни. Усі ми в неоплатному боргу перед ними. У поезії "Тут обелісків ціла рота" Л. Костенко говорить, що кожний із живих повинен прийти до них, як на сповідь:
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
Поетична палітра віршів Ліни Костенко надзвичайно багата й різноманітна. Я просто вражена точністю її спостережень, влучністю висловів.
Вірш "Заходить сонце за лаштунки лісу" поетеса закінчує словами про вічність буття.
І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття.
Для Ліни Костенко "поезія - це свято, як любов, і вона закликає людей любити усе живе і прекрасне:
Любіть травину, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Особливою і неповторною є інтимна лірика поетеси, з якої постає лірична героїня, яка вміє любити, відчуває близьку їй людину, яка безкорислива і ніжна, вміє розуміти, прощати, розлучатись і зустрічати:
Я люблю тебе тихо і боязко,
Я прощально тебе люблю.
Лірична героїня поетеси чиста, душевна, безкорислива. Це відчувається у вірші про розмову з садом, який питає: "Чому ти не прийшла... у час... цвітіння". І вона відповідає:
І я прийшла не струшувать ренклод,
І не робить з твоїх плодів набутку.
Другі приходять в час твоїх щедрот,
А я прийшла у час твойого смутку...
Поезії Ліни Костенко незвичайні, прекрасні, художньо довершені. "Це, - як сказав Володимир Базилевський, - більше ніж поезія - тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка... Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі..."
