Філософська суперечка про людину в драмі Горького “На дні” – Горький Максим

П’єса М. Горького “На дні”, написана в 1902 році, мала колосальний успіх і була поставлена на сценах не тільки російських, але і європейських театрів. Інтерес до неї пояснюється в першу чергу тим, що письменник вірогідно й докладно зобразив життя людей “дна”. Колись на сторінках російської класики міркували про життя й смерть, про добро й зло в основному люди, що належали до вищого суспільства

Уперше реалистично й нещадно було показане життя соціальних низів у російської драматургії. Життя мешканців костылевской нічліжки страшна й безпросвітна, змушує читачів содрогаться. На “дні” відбувається страшне – морально й фізично гинуть люди, гідні кращої частки. Неможливо представити положення більше трагичного, чим те, у якому виявилися герої п’єси. Вони жертви виродливих і жорстоких порядків, що панують у суспільстві, жертви соціального зла. Невдалий збіг життєвих обставин – і людині не під силу впоратися з долею, не піднятися, і тоді одна дорога – на “дно”.

У центрі п’єси не тільки людські долі, але й зіткнення філософських ідей, суперечка про людину, про сенс життя. Ядром цієї суперечки є проблема правди й неправди, сприйняття життя такий, яка вона є насправді, з усією її безвихідністю й правдою для персонажів – людей “дна”, або життя з ілюзіями, у яких би різноманітних і вигадливих формах вони не з’являлися. Ця філософська суперечка починається задовго до появи в нічліжці Луки й триває після його відходу. Ще на початку п’єси Діжа тішить себе ілюзіями, що вона – вільна жінка, а Настя – мріями про велике почуття любові, прочитавши про нього в книзі “Фатальна любов”. І із самого початку в цей мир ілюзій уривається фатальна правда

Герої п’єси різними шляхами потрапили в нічліжку, і доля, страшн і невідворотна, об’єднала їх. Життя їх мало чим відрізняється від смерті, недарма так багато смертей у п’єсі, а розумний Сатин говорять: “Мерці не чують!” Ці “живі мерці” – не самі гірші з людей. Багато хто з них мріють про добро, красу. Це Настя, Кліщ, Ганна. Інші упокорилися з існуючим положенням речей, вони байдужі навіть до злочинів, однак уміють судити про всім вірно й несвідомо тужать про кращому й гідному. І ці принижені, самотні, глибоко нещасні, начисто відкинуті суспільством люди ведуть нескінченні суперечки про категорії філософських, таких, як правда, воля, праця, рівність, щастя, гордість, чесність, совість, терпіння, смерть. Все це цікавить їх у зв’язку із ще більш важливою соціальною й філософською проблемою: що таке людина, для чого з’явився він на землю, у чому справжній зміст його буття?

Розглянемо образи героїв п’єси – мешканців нічліжки. Так Бубнов уважає, що мир підлих і брудний, тут немає добрих людей, усе лише причиняються, розфарбовують себе, але “зовні, як себе не розфарбовуй, усе зітреться”.

Кліщ озлоблений на людей, твердий зі своєю дружиною Ганною, але вірить у те, що важкий, виснажливий, але чесна праця може повернути його в “справжню” життя: “Я – робоча людина… мені дивитися на них соромно… Я з малого років працюю… Ти думаєш, я не вирвуся звідси? Вилізу… шкіру здеру, а вилізу”.

Спившийся й Актор, що втратив своє ім’я, сподівається на те, що до нього повернеться його дарунок: “…головне талант… А талант – це віра в себе, у свою силу”.

Настя, жінка, що продає своє тіло, мріє про справжній, піднесеній любові, що у реальному житті недосяжна

Сатин – шулер – філософ – має думку, протилежна принципам Кліща: “Працювати? Для чого? Щоб бути ситим?” Йому здається безглуздим всю життя вертітися в колесі: їжа – робота. Сатину належить заключний монолог у п’єсі, що піднімає людини: “Людина – вільний… він за все платить сам: за віру, за невір’я, за любов, за розум… Людина – от правда!”

У п’єсі ми зіштовхуємося з людьми, які є в суспільстві нікому не потрібними ізгоями, але саме їх цікавлять питання про місце людини в навколишньому світі. Герої п’єси не схожі один на одного ні поглядами, ні думками, ні життєвими принципами, ні самим способом життя. Поєднує їх лише те, що вони – зайві. І в той же час майже кожний з мешканців нічліжки є носієм певної філософської концепції, на якій вони й намагаються побудувати своє життя

П’єса Горького “На дні” біля ста років не сходить зі сцен вітчизняних, а також найбільших театрів миру. І сьогодні вона хвилює розуми й серця читачів і глядачів, до сьогоднішнього дня виникають всі нові й нові трактування образів героїв п’єси (особливо Луки). Все це говорить про те, що М. Горькому вдалося не тільки свіжим правдивим поглядом подивитися на босяків – людей, що опустилися в самий бруд, “на дно” життя, викреслених з активного життя суспільства, “колишніх людей”, ізгоїв. Але одночасно із цим, драматург гостро ставить і намагається вирішити серйозні питання, які хвилювали й будуть хвилювати кожне нове мисляче покоління: що таке людина? що таке правда й у якому виді вона потрібна людям? чи існує об’єктивний мир або “у що віриш, то і є”? і, саме головне, який цей мир і чи можна його змінити?

Мешканці нічліжки чують і розуміють лише себе, зведені в тісне приміщення, на початку п’єси просто байдужий друг до друга, навіть якщо розмовляють – всі разом. Але поява Луки зумілася розтривожити й розбудити це сонне царство. Серйозні зміни у внутрішньому стані героїв починаються з появою старця – мандрівника, що зумів утішити й підбадьорити багатьох, вселити або підтримати надію, і, разом з тим, що явились причиною багатьох трагедій. Його головне бажання: “Зрозуміти хочеться справи людські”. І це йому вдається – дійсно, дуже незабаром він розуміє всіх мешканців нічліжки. З однієї сторони Лука, нескінченно вірячи в людину, уважає, що життя змінити дуже складно, простіше змінитися самому й пристосуватися в цьому житті. А принцип “у що віриш, то і є” змушує людини упокоритися з убогістю, неуцтвом, несправедливістю й не боротися за краще життя. Проблеми, порушені М. Горьким у п’єсі “На дні”, актуальні за всіх часів, вони виникали й виникають у людей різних епох, віків, віросповідань. Тому – Те п’єса й викликає живейший інтерес у наших сучасників і допомагає їм розібратися в собі, а також у проблемах свого часу