Росія у творчості Сергія Єсеніна – Єсенін Сергій

Єсенін у своїй творчості опирався на традиції російської класичної літератури й народної поезії, і в його добутках відбиті істотні сторони життя російського народу й національного духу. Тому – Те поезія Сергія Єсеніна має художню неповторність і своєрідністю. Протягом всього його життя не переривався найтісніший зв’язок поета з фольклором. Атмосфера народних пісень, що оточувала його всі дитячі роки, відклала в душі Єсеніна найглибший слід. Кращої песенницей на селі вважалася мати поета, батько співав непогано. А дід Титов, на вихованні якого перебував Єсенін, знав безліч пісень. Із творчістю таких російських поетів, як Пушкін, Лермонтов, Кольцов, Мов, Нікітін і багатьох інших був знаком Єсенін

Росія була не тільки найдужчої, але, може бути, єдино сильною любов’ю С. А. Єсеніна, Росія була тим цементуючим розчином, на якому С. А. Єсенін” замісив” свою естетику. Поза Росією не було нічого: ні віршів, ні життя, ні любові, ні слави. У ній всі, без її – нічого. Жінки, діти, будинок, друзі – все це можна було “віддати іншим”. Всіма звичайними людськими прихильностями поступитися, від усього відмовитися. Тільки не від її – тоді почнеться хаос. За цю велику любов до батьківщини його нерідко обвинувачували й у націоналізмі, і у вузькості, у глухоті до всього, що не своє, російське, – обвинувачували несправедливо. Тим часом, упевненість, що С. А. Єсенін добре писав лише про своєму, про “російський”, не є аксіомою. У всякому разі, він зухвало вплітав у словесні свої орнаменти кипариси й олеандри, причому не тільки в “перські мотиви”, але й у рязанські візерунки. Взяти, приміром, золоту й бревенчатую хату й цегельне її “серце” – росіянку пекти. У Єсеніна їй нічого не варто обернутися “верблюдом цегельним”, якому довгими зимовими рязанськими ночами сняться зовсім не зимові сни:

Видно, бачив він далекі країни,

Сон іншої й квітучої пори,

Золоті пісні Афганістану

И скляну хмарь Бухари

Єсенін часто використовує символіку образів. Деякі образи настільки улюблені автором, що проходять через всю його лірику (береза, клен, черемшина). Улюблені кольори поета – синій і голубой. Ці кольори підсилюють відчуття неосяжності блакитних просторів Росії, створюють атмосферу світлої радості буття (“синь, що впала в ріку”, “увечері синім, увечері місячним”).

Велике місце у творчості Єсеніна займають епітети, порівняння, метафори. Вони використовуються як засіб живопису, передають різноманіття відтінків природи, багатство її фарб, зовнішні портретні риси героїв (“черемшина запашна”, “рудий місяць лошам запрягався в наші сани”, “в імлі сирий місяць, немов жовтий ворон… в’ється над землею”).

Кленовий намет здається його ліричному героєві самим надійним захистом, під його розкидистою кроною він почуває себе в безпеці, нічого вкусней кленового молока не знає. Але от він розсунув стіни “зеленої хати” і ступнув. Не ступнув – побіг, підставляючи особу черемховому снігу, яблуневій хуртовині:

Сип ти, черемшина, снігом,

Співайте ви, птахи, влесу.

По полю зыбистым бігцем

Піною я колір рознесуся

И пішов, і повів нас по дивній у своїй простоті землі, і відкрилася широчінь у землі, а в есенинской поезії з’явився пейзаж. Типовий пейзаж у раннього Єсеніна немов затягнуть серпанком. Його важко представити без “охлопьев синіх рік”. Фарби приглушені, зм’якшені. На палахкотливі зорі ми дивимося крізь тумани, що куряться. Крізь синій туман бачимо й “червоні крила заходу”. Єсенін взагалі любить сходи й заходи, напевно, за їхню перламутрову ніжність, виходячи на натуру, начебто на риболовлю: або на світанку, або раннім вечором – в “сутемень”, коли й “синь, і полум’я воздушней, і легкодымней завіса”.

Але писав Єсенін, звичайно, не одні лише пейзажі, що відбивають, як дзеркальце, квіти й переливи неба й землі. Були в нього й жанрові, сільські картинки:

Балагани, пні й коли,

Карусельний пересвист

Від вихместого привілля

Гнуться трави, мнеться аркуш…

За неповні два роки “творчого неупину” (1917 – 1919) Сергій Єсенін, майже переставши писати лірикові, створив цикл революційних поем: “Певущий заклик”, “Отчарь”, “Октоих”, “Пришестя”, “Перетворення”, “Сільський часослов”, “Йорданська голубица”, “Пантократор”. Це книга з окремих поем – створення небувале, зухвале: і Новий завіт нової мужицької ери, і театралізовані грища на честь Русі, і “орнаментическая епопея”, де тщательнейшим образом відреставровані зібрані по крохам народні подання й про призначення людини, і про результат миру:

Не губити прийшли ми у світі,

А любити й вірити

И в той же час ці поеми – добутку гостро злободенні, що відбивають відношення Єсеніна до революційних подій – відливи й припливи його зачарувань і розчарувань, з незапрограмованою точністю щоденника. У всьому циклі відчувається якийсь певний конфлікт, що є відбиттям конфлікту особистого – тої внутрішньої боротьби, що відбувається в душі самого Єсеніна, що жадає прийняти й “обожить” немовля мир і не вміє сполучити ідеальні подання про революційне його перетворення з реальною дійсністю

И коли Єсенін перестав розуміти, “куди несе нас доля подій”, а нерозуміння для нього, з його здоровим селянським розумом, з його проникливим поглядом на події, що відбуваються в країні, була болісним. Як за рятувальне коло, ухопився він за “початки”, за ту селянську твердиню, над якою зовсім недавно іронізував, за кревні узи, що зв’язують і з російським селом, і з росіянином “рівнинним мужиком”. З реальною, пропахлою самогонкою мужиком, розлюченим поборами й узявся за ніж і обріз

Мужик якщо гнівно не вголос,

Те завтра прийде сножом.

Незважаючи на щиросердечну смуту, у переломному 1920 році він все – таки написав те єдине вірш – маніфест

Я останній поет села,

Скромний у піснях дощатий міст

За прощальною коштую обіднею

ЩоКадять листвою беріз

Це створений засобами пейзажного живопису образ прощання з вимираючим дерев’яним селом, з її древньою кустарною землеробською культурою й прощання із ще живим, але вже предчувствовали, що його час закінчився, останнім поетом села. Для Сергія Олександровича Єсеніна джерелом поглибленого розуміння національного характеру, психології, побуту, звичаїв рідного народу, а крім того, мірилом його поетичної майстерності був фольклор