Короткий зміст Колымские оповідання Шаламов У. Т – Часть 1
Сюжет оповідань В. Шаламова – тяжкий опис тюремного й табірного побуту ув’язнених радянського Гулага, їх схожих одна на іншу трагічних доль, у яких панують випадок, нещадний або милостивий, помічник або вбивця, сваволя начальників і блатних. Голод і його судорожне насичення, виснаження, болісне вмирання, повільне й майже настільки ж болісне видужання, моральне приниження й моральна деградація – от що перебуває постійно в центрі уваги письменника.
НАДГРОБНЕ СЛОВО Автор згадує по іменах своїх товаришів по таборах. Викликаючи в пам’яті скорботний мартиролог, він розповідає, хто і як умер, хто і як мучився, хто й на що сподівався, хто і як поводився в цьому Освенциме без печей, як називав Шаламов колымские табору. Мало кому вдалося вижити, мало кому вдалося вистояти й залишитися морально незломленим. ЖИТІЄ ІНЖЕНЕРА КИПРЕЕВА Нікого не зрадив і не продав, автор говорить, що виробив для себе формулу активного захисту свого існування: людина тільки тоді може вважати себе людиною й вистояти, якщо в будь – який момент готовий покінчити із собою, готовий до смерті. Однак пізніше він розуміє, що тільки побудував собі зручний притулок, тому що невідомо, яким ти будеш у вирішальну мінуту, чи вистачить у тебе просто фізичних сил, а не тільки щиросердечних. Арештований в 1938 р. інженер – фізик Кипреев не тільки витримав побиття на допиті, але навіть кинувся на слідчого, після чого був посаджений у карцер. Однак від нього однаково домагаються підпису під неправдивими свідченнями, пристрахавши арештом дружини. Проте Кипреев продовжував доводити собі й іншим, що він людина, а не раб, якими є всі ув’язнені. Завдяки своєму таланту (він винайшов спосіб відновлення перегорілих електричних лампочок, полагодив рентгенівський апарат), йому вдається уникати найважчих робіт, однак далеко не завжди. Він чудом залишається в живих, але моральне потрясіння залишається в ньому назавжди.
НА ПРЕДСТАВКУ Табірне розтління, свідчить Шаламов, у більшому або меншому ступені стосувалося всіх і відбувалося в самих різних формах. Двоє блатних грають у карти. Один з них програється в пух і просить грати на «представку», тобто в борг. У якийсь момент, розохочений грою, він зненацька наказує звичайному ув’язненому з інтелігентів, випадково оказавшемуся серед глядачів їхньої гри, віддати вовняний светр. Той відмовляється, і тоді хтось із блатних «кінчає» його, а светр однаково дістається блатарю.
УНОЧІ Двоє ув’язнених крадуться до могили, де ранком було поховане тіло їхнього померлого товариша, і знімають із мерця білизна, щоб назавтра продати або поміняти на хліб або тютюн. Первісна бридливість до знятого одягу переміняється приємною думкою, що завтра вони, можливо, зможуть ледве більше поїсти й навіть покурити.
ОДИНОЧНИЙ ВИМІР Табірна праця, однозначно обумовлений Шаламовым як рабський, для письменника – форма того ж розтління. Доходяга – Укладений ный не здатний дати процентну норму, тому праця стає катуванням і повільним умертвінням. Зек Дугаев поступово слабшає, не витримуючи шестнадцатичасового робочого дня. Він возить, кайлує, сипле, знову возить і знову кайлує, а ввечері є доглядач і замірить рулеткою зроблене Дугаевым. Названа цифра – 25 відсотків – здається Дугаеву дуже великий, у нього ниють ікри, нестерпно болять руки, плечі, голова, він навіть втратив почуття голоду. Трохи пізніше його викликають до слідчого, що задає звичні питання: ім’я, прізвище, стаття, строк. А через день солдати ведуть Дугаева до глухого місця, обгородженому високим забором з колючим дротом, звідки по ночах доноситься стрекотіння тракторів. Дугаев догадується, навіщо його сюди доставили й що життя його кінчена. І він шкодує лише про те, що дарма промучився останній день.
ДОЩ Розовский, що працює в шурфі, раптом, незважаючи на загрозливий жест конвоїра, окликає працюючого неподалік оповідача, щоб поділитися несамовитим одкровенням: «Слухайте, слухайте! Я довго думав! І зрозумів, що сенсу життя немає… Немає…» Але перш ніж Розовский, для якого життя відтепер втратило цінність, устигає кинутися на конвоїрів, оповідачеві вдається підбігти до нього й, рятуючи від безрозсудного й згубного вчинку, сказати конвоїрам, що наближаються, що той занедужав. Трохи пізніше Розовский уживає спробу самогубства, кинувшись під вагонетку. Його судять і відправляють в інше місце.
ШЕРРИ БРЕНДІ Вмирає ув’язнений – поет, якого називали першим російським поетом двадцятого століття. Він лежить у темній глибині нижнього ряду суцільних двоповерхових нар. Він умирає довго. Іноді приходить яка – небудь думка – наприклад, що в нього украли хліб, що він поклав під голову, і це так страшно, що він готовий лаятися, битися, шукати… Але сил для цього в нього вже ні, та й думка про хліб теж слабшає. Коли йому вкладають у руку добову пайку, він щосили притискає хліб до рота, ссе його, намагається рвати й гризти цинготними хиткими зубами. Коли він умирає, його ще два аня не списують, і винахідливим сусідам вдається при роздачі одержувати хліб на мерця як на живого: вони роблять так, що той, як лялька – маріонетка, піднімає руку. ШОКОВА ТЕРАПІЯ Ув’язнений Мерзляків, людина великої статури, виявившись на загальних роботах, почуває, що поступово здає. Один раз він падає, не може відразу встати й відмовляється тягти колоду. Його б’ють спочатку свої, потім конвоїри, у табір його приносять – у нього зламане ребро й болю в попереку. І хоча болю швидко пройшли, а ребро срослось, Мерзляків продовжує скаржитися й робить вигляд, що не може розігнутися, прагнучи за всяку ціну відтягнути виписку на роботу. Його відправляють у центральну лікарню, у хірургічне відділення, а звідти для дослідження в нервове. У нього їсти шанс бути актованим, тобто списаним через хворобу на волю. Згадуючи копальню, що щемить холод, миску порожнього супчику, що він випивав, навіть не користуючись ложкою, він концентрує всю свою волю, щоб не бути викритим в обмані й відправленим на штрафну копальню. Однак і лікар Петро Іванович, сам у минулому ув’язнений, попався не промах. Професійне витісняє в ньому людське. Більшу частину свого часу він витрачає саме на викриття симулянтів. Це тішить його самолюбство: він відмінний фахівець і пишається тим, що зберіг свою кваліфікацію, незважаючи на рік загальних робіт. Він відразу розуміє, що Мерзляків – симулянт, і смакує театральний ефект нового викриття. Спочатку лікар робить йому рауш – наркоз, під час якого тіло Мерзлякова вдається розігнути, а ще через тиждень процедуру так званої шокової терапії, дія якої подібно приступу буйного божевілля або епілептичному припадку. Після її укладений сам проситься на виписку.
ТИФОЗНИЙ КАРАНТИН Ув’язнений Андрєєв, занедужавши тифом, попадає в карантин. У порівнянні із загальними роботами на копальнях положення хворого дає шанс вижити, на що герой майже вже не сподівався. І тоді він вирішує всіма правдами й неправдами як можна довше затриматися тут, у транзитке, а там, бути може, його вже не направлять у золоті вибої, де голод, побої й смерть. На переклику перед черговим відправленням на роботи тих, хто вважається видужалої, Андрєєв не відгукується, і в такий спосіб йому досить довго вдається ховатися. Транзитка поступово порожніє, черга нарешті доходить також і до Андрєєва. Але тепер йому здається, що він виграв свою битву за життя, що тепер – те тайга наситилося і якщо будуть відправлення, те тільки на ближні, місцеві відрядження. Однак коли вантажівка з відібраною групою ув’язнених, яким зненацька видали зимове обмундирування, мине рису, що відокремлює ближні відрядження від далеких, воно із внутрішнім здриганням розуміє, що доля жорстоко посміялася над ним.
АНЕВРИЗМУ АОРТИ Хвороба (а виснажений стан ув’язнених – «доходяг» цілком рівносильно важкої хвороби, хоча офіційно й не вважалася такою) і лікарня – в оповіданнях Шаламова неодмінний атрибут сюжетики. У лікарню попадає укладена Катерина Гловацкая. Красуня, вона відразу сподобалася черговому лікареві Зайцеву, і хоча він знає, що вона в близьких відносинах з його знайомим, укладеним Подшиваловым, керівником кружка художньої самодіяльності, («кріпака театру», як жартує начальник лікарні), ніщо не заважає йому у свою чергу спробувати щастя. Починає він, як звичайно, з медичного обстеження Гловацкой, із прослуховування серця, але його чоловіча зацікавленість швидко переміняється сугубо лікарською заклопотаністю. Він знаходить у Гловацкой аневризму аорти – хвороба, при якій будь – який необережний рух може викликати смертельний результат. Начальство, що взяло за неписане правило розлучати коханців, уже один раз відправило Гловацкую на штрафну жіночу копальню. І тепер, після рапорту лікаря про небезпечну хворобу укладеної, начальник лікарні впевнений, що це не що інше, як підступи все того ж Подшивалова, що намагається затримати коханку. Гловацкую виписують, однак уже при навантаженні в машину трапляється те, про що попереджав доктор Зайцев, – вона вмирає.
ОСТАННІЙ БІЙ МАЙОРА ПУГАЧОВА Серед героїв прози Шаламова є й такі, хто не просто прагне вижити за всяку ціну, але й здатний втрутитися в хід обставин, постояти за себе, навіть ризикуючи життям. За свідченням автора, після війни 1941 – 1945 р. у північно – східні табори стали прибувати укладені, що воювали й пройшли німецький полон. Це люди іншого загартування, «зі сміливістю, умінням ризикувати, що вірили тільки в зброю. Командири й солдати, льотчики й розвідники…». Але головне, вони мали інстинкт волі, що у них розбудила війна. Вони проливали свою кров, жертвували життям, бачили смерть віч – на – віч. Вони не були розбещені табірним рабством і не були ще виснажені до втрати сил і волі. «Провина» же їх полягала в тім, що вони побували в оточенні або в полоні. Имайору Пугачову, одному з таких, ще не зломлених людей, ясно: «їх привезли на смерть – перемінити от цих живих мерців», яких вони зустріли в радянських таборах. Тоді колишній майор збирає настільки ж рішучих і сильних, собі під стать, ув’язнених, готових або вмерти, або стати вільними. У їхній групі – льотчики, розвідник, фельдшер, танкіст. Вони зрозуміли, що їх безвинно прирекли на загибель і що втрачати їм нема чого. Всю зиму готовлять втечу. Пугачов зрозумів, що пережити зиму й після цього бігти можуть тільки ті, хто мине загальні роботи. І учасники змови, один за іншим, просуваються в обслугу: хтось стає кухарем, хтось культоргом, хто лагодить зброю в загоні охорони. Але от наступає весна, а разом з нею й намічений день.
О п’ятій годині ранку на вахту постукали. Черговий впускає табірного кухаря – укладеного, що прийшов, як звичайно, за ключами від комори. Через мінуту черговий виявляється задушеним, а один з ув’язнених переодягається в його форму. Те ж відбувається й з іншим, що повернувся трохи пізніше черговим. Далі все йде за планом Пугачова. Змовники уриваються в приміщення загону охорони й, застреливши чергового, заволодівають зброєю. Тримаючи під прицілом раптово розбуджених бійців, вони переодягаються у військову форму й запасаються провіантом. Вийшовши за межі табору, вони зупиняють на трасі вантажівка, висаджують шофери й продовжують шлях уже на машині, поки не кінчається бензин. Після цього вони ухолят у тайгу. Уночі – першою ніччю на волі після довгих місяців неволі – Пугачов, прокинувшись, згадує свою втечу з німецького табору в 1944 р., перехід через лінію фронту, допит в особливому відділі, обвинувачення в шпигунстві й вирок – двадцять п’ять років в’язниці. Згадує й приїзди в німецький табір емісарів генерала Власова, що вербували російських солдатів, переконуючи їх у тім, що для радянської влади всі вони, що потрапили в полон, зрадники Батьківщини. Пугачов не вірив їм, поки сам не зміг переконатися. Він з любов’ю оглядає сплячих товаришів, що повірили в нього й руки, що простягнула, до волі, він знає, що вони «краще всіх, гідніше всіх. А трохи пізніше зав’язується бій, останній безнадійний бій між утікачами і їхніми солдатами, що оточили. Майже все із утікачів гинуть, крім одного, важко пораненого, котрого виліковують, щоб потім розстріляти. Тільки майорові Пугачову вдається піти, але він знає, затаївшись у ведмежому барлогу, що його однаково знайдуть. Він не шкодує про зроблений. Останній його постріл – всебя.
