Мово моя українська!

Рідна мова… Вона така неповторна, мелодійна і співуча, бо ввібрала в себе гомін дібров і луків, полів і лісів, духмяний, п’янкий запах рідної землі. У народу немає більшого скарбу, ніж його мова. Бо саме мова — це характер народу, його пам’ять, історія і духовна могутність. У ній відбиваються звичаї, традиції, побут народу, його розум і досвід, краса і сила душі, вона його, народу, цвіт і зав’язь. Ще в дитинстві рідна мова допомагає нам пізнавати світ, відкривати для себе великий і чарівний світ життя. Без мови не може існувати й розвиватися суспільство, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати свої почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.

Слово надто багато означає в житті. Як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному із словників. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. Слушно згадати слова М. Рильського:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно. Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде! Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, до рідного народу, не вартий уваги і поваги. І це болить нам, тим, хто любить рідну Україну, рідну мову. Мова служить нам завжди. Щирими словами ми звіряємося у дружбі, словами ніжними відкриваємо серце коханій людині, словами гострими і твердими, «мов криця», даємо відсіч ворогові. Не можна ходити по рідній землі, не зачаровуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її.

Українська мова — це барвиста, запашна, нев’януча квітка, яка вічно квітне, долаючи час, кидаючи барвисту стрічку з давнини у майбутнє. Вона виткана і червоною калиною, і синім барвінком, і вишневим цвітом та запашною рутою-м’ятою. Відомий поет і композитор Юрій Рибчинський із захопленням говорить про мову:

Мова наша, мова — Мова кольорова, В ній гроза травнева Й тиша вечорова… Жодна країна світу, мабуть, не дозволила б нікому зневажати, принижувати, визнавати другорядною свою мову.

Українська мова — це неоціненне духовне багатство, з яким народ живе, передаючи із покоління в покоління мудрість, славу, культуру і традиції. Наше українське слово, хоча і вмирало з голоду, і бідувало, переслідувалось і заборонялось, але вистояло і відродилося та продовжує хвилювати серця багатьох. Нашій мові потрібен саме зараз вогонь любові й духовна міць.

Калиновою, солов’їною називають українські поети нашу мову. Кожен поет по-своєму, але водночас щиро, із синівською любов’ю звеличує рідну мову. Ось як В. Сосюра захоплюється мовою:

О мово рідна! їй гаряче Віддав я серце недарма. Без мови рідної, юначе, Й народу нашого нема. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова — це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. З рідною мовою мають зв’язок найдорожчі спогади про перше слово, вимовлене в дитинстві, почуте з маминих вуст, затишок батьківської хати, веселий гомін дитячого гурту, тихий шелест листя старої верби, під якою вперше зустрівся з коханою людиною:

Вона, як зоря пурпурова, Що сяє з небесних висот. І там, де звучить рідне слово, Живе український народ. Мова народу — найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається.

Одна українська приказка говорить: «Ласкавими словами й гадюк чарують». Тож бережімо рідну мову, шануймо і розвиваймо, дбаймо про її чистоту і красу, намагаймося говорити один одному лише добрі слова, тоді і світ навколо стане кращим, добрішим.

Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна… В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу і чорної їй зради, вікової героїчної боротьби за щастя, рівноправ’я, незалежність.

Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ — один із великих слов’янських народів — був розтерзаний і пошматований упродовж тривалого часу між різними імперіями, не визнаваний як нація, позбавлений політичних прав та можливості будувати свою незалежну державу, творити рідну літературу, права на рідне слово. Нависала над українцями і загроза цілковитого винищення. Але у відповідь на приниження, гніт, сваволю, український народ творив свою історію, культуру, плекав свою мову. І мова українська зацвіла, заграла. Володимир Самійленко порівнює мову з дорогим діамантом. А чому б ні? Наша мова милозвучна, красива, багата, солов’їна… її любили, розвивали, відгранювали, шліфували талановиті митці, мудрі володарі у царстві слова: Г. С. Сковорода, І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, Т. Г. Шевченко… Шевченкова мова — зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому великий Кобзар став основоположником нової української літературної мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної бандури він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів. Для Шевченка мова — це найцінніший дарунок людини, талісман її долі, таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською піснею і молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Дніпра і солов’їною піснею, радістю кохання, відчаєм покритки, жертовною любов’ю матері; мужнім покликом до борні й свободи.

Словом можна вбити, можна повернути до життя:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує…

Розуміння ролі мови в житті народу визначає й естетичне кредо Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового, А. Малишка. А ще П. Тичина та М. Рильський щедро висівали добірні зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили словник, сповнили мову новими висловами.

Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би від усього серця не покладав на неї найбільших надій, бо долю свого народу в майбутньому бачив невідривно від долі рідної мови, адже «найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова», — говорив Панас Мирний.

Зараз Україна — незалежна держава. І вона, звісно, повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком:

Буду я навчатись мови золотої

У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Адже мова народна — це золотий запас душі народу, з якого ми виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися й пишатися рідним краєм, повторюючи слова М. Рильського:

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов.