Страждання і щастя Лесі Українки
Про Лесю Українку написано так багато, що за окремими висловами годі розгледіти людську особистість великої дочки нашого народу. Іван Франко особисто знав поетесу, цікавився її творчістю, писав критичні статті про її окремі твори та збірки і своїм геніальним пером створив образ Лесі Українки як митця, який був налаштований лише на боротьбу. «Се талант сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності», «її поезія — то огнисте оскарження того дикого світу самоволі, під яким стогне Україна», «...поетеса залишається чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» — такі та подібні вислови Івана Франка про творчість Лесі Українки сприяли тому, що у свідомості багатьох людей утворився образ жінки-революціонера із чоловічим характером. Не дуже вдалі фотографії хворої поетеси і слова Максима Тадейовича Рильського, який назвав Лесю «Жанною д'Арк нашої літератури», доповнили цей образ і закріпили його назавжди.
Звичайно, вислови дослідників і критиків стосувалися літературної діяльності поетеси, у якій дійсно «сталь» переборює «ніжність».Але чому ж за образом людини, що, за словами М. Рильського, «ломикаменем стояла напроти бурі в найхмарніші дні», заховали образ красивої, ніжної, люблячої і дуже нещасної жінки?
Десь почуті мною слова про те, що справжній поет не повинен бути щасливим, повністю можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, стільки талантів дав їй Бог, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю і душевних мук.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, в одруженні — Квітка) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. її батько був поміщиком, володів землею в Чернігівській, Волинській і Полтавській губерніях.
Замолоду він захоплювався демократичними ідеями, був учасником студентських революційних гуртків, але з часом дещо переглянув свої погляди. Велику сім'ю треба було годувати, дітей учити, а тому він багато часу приділяв житейським справам, хоча ніколи не відходив від виховання своїх синів і дочок.
Мати Лесі — письменниця Олена Пчілка. Стараннями біографів поетеси був створений хибний образ Олени Пчілки як старої примхливої дами.
Але це ж вона прищепила Лесі любов до рідної мови, адже батько зовсім не говорив українською. Саме мати дала доньці все: талант, освіту, літературну долю, придумала для неї псевдонім. І хто може виміряти горе матері, коли Леся захворіла невиліковною хворобою і мучилася від страшного болю; чи коли згорьована жінка чула несправедливу критику на твори любої доньки; чи коли бачила, як без надії кохає Леся Сергія Мержинського і сама себе спалює тим коханням?.. Ще зовсім молодою дівчиною Олена Пчілка дала собі слово, що народжені нею діти розмовлятимуть українською, будуть залучені до народної культури, — і дотримала його.
Величезний вплив на Лесю Українку мав її дядько Михайло Драгоманов, який у 1861 році разом з Тадеєм Рильським і Петром Косачем ніс труну з тілом Тараса Григоровича Шевченка.
Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролося із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання до Мержинського. Вона любила його без міри, без краю. Це кохання було ніби ніж у серці, вирви ніж — і серце стече кров'ю, перестане битися.
Мержинський був хворий на туберкульоз легенів, помирав у далекому Мінську і знав, що помирає. Чотири рази за 1901 рік Леся, перемагаючи власний біль, їздила в Мінськ. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів'януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці.
У наших підручниках нарис про життя і творчість видатних українських письменників заполонили штампами: «великий народний поет», «боровся за волю трудящих» і т. ін. Виходить якась схема, а не жива людина. Біографи, літературознавці повинні розкрити читачеві людську сутність письменника, навести якісь цікаві факти із його життя, і тоді творчість митця постане перед нами іншими гранями, стане доступнішою і зрозумілішою. Такою, якою є для мене зараз творчість Лесі Українки.
Звичайно, вислови дослідників і критиків стосувалися літературної діяльності поетеси, у якій дійсно «сталь» переборює «ніжність».Але чому ж за образом людини, що, за словами М. Рильського, «ломикаменем стояла напроти бурі в найхмарніші дні», заховали образ красивої, ніжної, люблячої і дуже нещасної жінки?
Десь почуті мною слова про те, що справжній поет не повинен бути щасливим, повністю можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, стільки талантів дав їй Бог, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю і душевних мук.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, в одруженні — Квітка) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. її батько був поміщиком, володів землею в Чернігівській, Волинській і Полтавській губерніях.
Замолоду він захоплювався демократичними ідеями, був учасником студентських революційних гуртків, але з часом дещо переглянув свої погляди. Велику сім'ю треба було годувати, дітей учити, а тому він багато часу приділяв житейським справам, хоча ніколи не відходив від виховання своїх синів і дочок.
Мати Лесі — письменниця Олена Пчілка. Стараннями біографів поетеси був створений хибний образ Олени Пчілки як старої примхливої дами.
Але це ж вона прищепила Лесі любов до рідної мови, адже батько зовсім не говорив українською. Саме мати дала доньці все: талант, освіту, літературну долю, придумала для неї псевдонім. І хто може виміряти горе матері, коли Леся захворіла невиліковною хворобою і мучилася від страшного болю; чи коли згорьована жінка чула несправедливу критику на твори любої доньки; чи коли бачила, як без надії кохає Леся Сергія Мержинського і сама себе спалює тим коханням?.. Ще зовсім молодою дівчиною Олена Пчілка дала собі слово, що народжені нею діти розмовлятимуть українською, будуть залучені до народної культури, — і дотримала його.
Величезний вплив на Лесю Українку мав її дядько Михайло Драгоманов, який у 1861 році разом з Тадеєм Рильським і Петром Косачем ніс труну з тілом Тараса Григоровича Шевченка.
Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролося із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання до Мержинського. Вона любила його без міри, без краю. Це кохання було ніби ніж у серці, вирви ніж — і серце стече кров'ю, перестане битися.
Мержинський був хворий на туберкульоз легенів, помирав у далекому Мінську і знав, що помирає. Чотири рази за 1901 рік Леся, перемагаючи власний біль, їздила в Мінськ. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів'януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці.
У наших підручниках нарис про життя і творчість видатних українських письменників заполонили штампами: «великий народний поет», «боровся за волю трудящих» і т. ін. Виходить якась схема, а не жива людина. Біографи, літературознавці повинні розкрити читачеві людську сутність письменника, навести якісь цікаві факти із його життя, і тоді творчість митця постане перед нами іншими гранями, стане доступнішою і зрозумілішою. Такою, якою є для мене зараз творчість Лесі Українки.
