«Висока честь: прийняти смерть за любий рідний край» (життя і творчість Миколи Вороного)
Про життя видатного українського поета відомо небагато, адже він не залишив нам своїх спогадів, автобіографії. Збереглося лише декілька листів та 32 сторінки в учнівському зошиті, які Микола Вороний написав про себе на прохання О. І. Білецького. І та розповідь є чи не єдиним джерелом, з якого можна дізнатися про поета.
Батько Вороного походив із селян, був онуком кріпака, правнуком гайдамаки. Мати була з роду Колачинських, з якого походив Прокіп Колачинськимй — ректор Києво-Могилянської академії в 1697—1702 роках. Саме від матері майбутній поет перейняв любов до української культури, народної пісні, казки.
Відомо, що під час навчання в реальних училищах Харкова і Ростова Микола Вороний захопився політикою, познайомився з народниками, читав і поширював заборонену літературу. За це його виключили з училища і заборонили проживати в столиці та великих містах Російської імперії. Щоб здобути вищу освіту, Вороний їде до Відня, вступає до Віденського університету, а згодом переїжджає до Львова, де продовжує свою освіту на філософському факультеті Львівського університету.
Молодий поет познайомився і подружився з Іваном Франком, був актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва, мандрував містами й селами України та Росії. Йому подобався театр, але його манила й поезія. Зрештою, невлаштований акторський побут змушує Вороного покинути сцену. Він служив у різних установах, часто міняв місця проживання. Якось у Києві "Вороний познайомився з дочкою поета Миколи Вербицького Вірою і покохав її. Незабаром вони одружилися, переїхали до Чернігова, у них народився син Марко. Микола Вороний під час акторських мандрів мріяв про сімейне життя, прагнув осісти в тихому місті, жити і працювати заради любої дружини і синочка, але за рік сім'я розпалася, подружжя роз'їхалося, а Марко залишився жити з матір'ю.
Микола Вороний згадував: «Доведений до відчаю, я хотів позбавити себе життя». Він розпалив пічку, затулив комин і ліг на ліжко. Чад наповнив хату і став душити його, аж раптом почувся крик малого сина. Якась сила підхопила Вороного, штовхнула в двері. Він упав на сніг і довго не міг отямитися. Пізніше трагедія кохання вилилась у сповнені невимовного болю віршовані рядки. Лютнева революція 1917 року захопила поета. Він повірив у те, що Україна стане вільною:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Цей вірш став маршовою піснею, яка кликала патріотів на боротьбу. Але насильство громадянської війни, смерть тисяч безневинних людей справили на поета гнітюче враження, і він емігрує за кордон. Та з часом глибока туга за рідним краєм стає такою нестерпною, що Вороний не зважає на перестороги друзів і повертається в Україну. Незабаром влада нагадає йому і зв'язок з Петлюрою, і його «буржуазну» творчість, і дружбу з закордонними письменниками. 7 червня 1938 року Миколу Вороного розстріляли. На довгі роки творчість талановитого письменника була забута, і тільки в 90-ті повернулася до читача.
Серце Миколи Вороного «тяжко боліло за Україну, за волю». Про що б не писав поет, завжди в його творах був присутній образ рідної землі — «заповітний сад, де розквітали найкращі квіти рідної краси, вона сама — найвища краса, найдорожча, найсвятіша».
Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком.
«Бути цілим чоловіком» для Миколи Вороного означало любити свою землю, свій народ, будити пам'ять співвітчизників, боротися за волю і незалежність України.
Батько Вороного походив із селян, був онуком кріпака, правнуком гайдамаки. Мати була з роду Колачинських, з якого походив Прокіп Колачинськимй — ректор Києво-Могилянської академії в 1697—1702 роках. Саме від матері майбутній поет перейняв любов до української культури, народної пісні, казки.
Відомо, що під час навчання в реальних училищах Харкова і Ростова Микола Вороний захопився політикою, познайомився з народниками, читав і поширював заборонену літературу. За це його виключили з училища і заборонили проживати в столиці та великих містах Російської імперії. Щоб здобути вищу освіту, Вороний їде до Відня, вступає до Віденського університету, а згодом переїжджає до Львова, де продовжує свою освіту на філософському факультеті Львівського університету.
Молодий поет познайомився і подружився з Іваном Франком, був актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва, мандрував містами й селами України та Росії. Йому подобався театр, але його манила й поезія. Зрештою, невлаштований акторський побут змушує Вороного покинути сцену. Він служив у різних установах, часто міняв місця проживання. Якось у Києві "Вороний познайомився з дочкою поета Миколи Вербицького Вірою і покохав її. Незабаром вони одружилися, переїхали до Чернігова, у них народився син Марко. Микола Вороний під час акторських мандрів мріяв про сімейне життя, прагнув осісти в тихому місті, жити і працювати заради любої дружини і синочка, але за рік сім'я розпалася, подружжя роз'їхалося, а Марко залишився жити з матір'ю.
Микола Вороний згадував: «Доведений до відчаю, я хотів позбавити себе життя». Він розпалив пічку, затулив комин і ліг на ліжко. Чад наповнив хату і став душити його, аж раптом почувся крик малого сина. Якась сила підхопила Вороного, штовхнула в двері. Він упав на сніг і довго не міг отямитися. Пізніше трагедія кохання вилилась у сповнені невимовного болю віршовані рядки. Лютнева революція 1917 року захопила поета. Він повірив у те, що Україна стане вільною:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Цей вірш став маршовою піснею, яка кликала патріотів на боротьбу. Але насильство громадянської війни, смерть тисяч безневинних людей справили на поета гнітюче враження, і він емігрує за кордон. Та з часом глибока туга за рідним краєм стає такою нестерпною, що Вороний не зважає на перестороги друзів і повертається в Україну. Незабаром влада нагадає йому і зв'язок з Петлюрою, і його «буржуазну» творчість, і дружбу з закордонними письменниками. 7 червня 1938 року Миколу Вороного розстріляли. На довгі роки творчість талановитого письменника була забута, і тільки в 90-ті повернулася до читача.
Серце Миколи Вороного «тяжко боліло за Україну, за волю». Про що б не писав поет, завжди в його творах був присутній образ рідної землі — «заповітний сад, де розквітали найкращі квіти рідної краси, вона сама — найвища краса, найдорожча, найсвятіша».
Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком.
«Бути цілим чоловіком» для Миколи Вороного означало любити свою землю, свій народ, будити пам'ять співвітчизників, боротися за волю і незалежність України.
