Філософські роздуми Г. Сковороди про людське щастя (2)

Понад двісті років тому назад умер Григорій Савич Сковорода. Не думав він, напевно, коли ходив містами й селами Харківської губернії в одязі бідного мандрівника, що хтось візьметься за дослідження його філософських рукописів. Але сила розуму така, що в якій би формі вона не проявлялася, чари її поширюються на більші проміжки часу й завжди здійснюють виховний вплив не тільки на покоління сучасників

Григорій Сковорода був не просто вчителем, не просто проповідником. Він був учителем і проповідником по покликанню, тому що говорив і повчав не тому, що одержував за це певний заробіток, а тому, що йому хотілося обов’язково викласти свої думки в самій доступній формі й своєму слові «розбудити глухих» до істини. Тому головним, на думку Сковороди, було вчення про щастя. Що ж таке щастя? Це, насамперед, воля, воля. Це саме головне, найважливіше в людському житті, тому що це є необхідною умовою реалізації вищих можливостей, як окремої особи, так і суспільства в цілому. Воля, воля – це благо, це вищий дарунок людини, що позбувся його тоді, як виникли гнобителі й визискувачі. Але саме до волі повинні прагнути люди, інакше вони ніколи не зможуть відчути себе щасливими. Щоб підказати людям шлях на щастя й волю, Сковорода оспівує героїчних борців за народну волю, прославляє Богдана Хмельницького, що боровся за звільнення українського народу від польско-шляхетских поневолювачів. В інших своїх творах Сковорода говорить про роботу, як про одному із самих вагомих факторів морального виховання. Але під роботою він розумів не те або інше ремесло, а однаково – і фізична вправа, і розумова праця, аби тільки робота була спрямована на досягнення щастя, усім необхідного, або на відшукання істини, що також є всім необхідною. Але робота повинна бути «спорідненої», тобто такий, котра людині по душі, адже тільки в такий спосіб можна досягти найкращих результатів. Причиною того, що люди часто обирають «неспоріднену» їх теперішнім природним похилостям роботу, є бажання будь-що-будь зайняти «місце під сонцем», за всяку ціну одержати більше матеріальних благ, одержати голосну, але даремну славу. А виходить, необхідно жити й працювати, як бджола – інакше станеш подібним до шершня, «що живе крадіжкою чужого». Головним знанням, обов’язковим для кожного, Сковорода вважав пізнання самого себе, своєї природи й відповідне той самовизначення. У розмовах він звертає увагу на самоаналіз, критику своїх учинків: і одне, і друге, на його думку, повинні привести до надання переваги миру духовного над всіма матеріальними спокусами й змусити кожного намагатися прикрашати себе не зовнішніми прикрасами: «Добра природа й врода є добре серце». А це веде на щастя. Щоб людина була щасливим, він повинен мати спокій у душі. Тільки гармонія душі й природи дає відчуття рівноваги й спокою. Не треба нікому заздрити, не треба намагатися стрибнути вище голови, шукати даремної слави. Краще, що можна зробити, – спробувати стати ближче до природи, зрозуміти й полюбити її:

Про діброва! Про воля!

У тебе я почав мудреть.

До тебе моя природа, у тебе хочу й умреть.

Важливою умовою щастя є любов, любов до усього світу, любов всеосяжна. Її не можна ігнорувати, тому що це – «скарб, радість, життя й слава». Не любити – значить не жити. Не любити – це значить мати черстве серце. А така людина просто не заслуговує щастя. Сковорода любив життя, любив природу, гарну компанію щирих друзів і, у своєму постійно життєрадісному і ясному настрої, головною метою життя визнавав щастя, задоволення, «радование». Він розумів це не як солодкі втіхи слави й марнославства, не як грубе задоволення плоті, а внутрішнє духовне щастя спокійної совісті, розуміння й пошук істини.