Морально-етичні проблеми роману Л. Костенко «Маруся Чурай»
Роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» здається мені чи не найбільшим літературним звершенням поетеси. Він дуже багатий проблематикою, і то такою, що досі не втратила своєї актуальності ні для України, ні для українців, ні для людства взагалі.
Цей твір — історія про кохання і зраду. А ще — про тлінне й нетлінне, про шляхетне і нице, про співця і його народ. І врешті — про долю України, «не зачатої» у слові і дії, власне, про її недолю, і про те, біда чи вина у цьому її народу. Найкраще збагнути ці проблеми дозволяє чітке протиставлення деяких персонажів.
«Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці...» — то тільки заспів до глибоких роздумів про те, чому так гірко склалися долі двох закоханих. Адже бачимо, що Чураївна полюбила свого Гриця не за «лице біле, чорний вус». Вони були дітьми однієї полтавської землі, вони зростали разом, в той час як їхні батьки кривавилися у нескінченних визвольних битвах, зоставляючи матерів з дітьми чекати і сподіватися. Маруся бачила свого судженого очима Любові, тобто бачила в ньому те, що х о т і л а бачити: лицаря, який захистить свій знедолений рід і дасть йому гідне продовження. Такого не можна не любити вірно, пристрасно, до нестями. Таким, гідним легенди чи пісні, було кохання її батьків: «Звела їх доля, наче в нагороду, за те що мали незглибимі душі». Тож Маруся прагнула любити саме так і саме такого, як її гордий тато: мужнього, шляхетного, незрадливого. Серце довго не бажало відчути, що «він Бобренко — він же не Чурай», і не вірило материнському одкровенню Чураїхи: «Наш батько з тих, які вмирають перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить».
Але в романі нема нічого випадкового. Грицеві було в кого вдатися, як, зрештою, і його новій обраниці — Галі Вишняківні. Яблучка і на цей раз впали недалеко від яблунь. І вже, без сумніву, були ними «вирощені». Грицеві життєві ідеали невтомно підправляла мати, Бобренчиха, завзята войовниця «за курку, за теличку, за межу». Галя ж була гідною дочкою батька, Вишня-ка:
Хто— за Богдана, хто — за короля,
А він — за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки.
Вся Україна полум'ям горить!
Він і на цьому теж нагріє руки.
Нічого дивного, що молода Вишняківна вдалася ласою до статків і «глухою до пісні». Гриць і не стямився, як мамина наука допровадила його до Галиних возів та перин. Але душа його розчахнулася між високим і низьким, між дочками Чурая та Вишняка. Якимось справжнім, хорошим чуттям він розумів, що Марусина любов, як і її незвичайний пісенний дар, — від Бога. І що саме в цій дивовижній дівчині його щастя. Але «нерівня душ — це гірше, ніж майна». І Гриць так і не зміг дорівнятися душею до славного Чураївсько-го роду. Його зрада спалила життя не тільки Марусі, а й йому самому. Вона ж, засуджена до страти, проте «і в стражданні гарна», так і не промовила на суді, що катом своїм Бобренко був сам, що це він із власної волі запив отрутою своє змарноване життя. Мова ж не проте, що погано мати достаток, а про те, що ним не заплатиш за зраду. І про це каже на суді бувалий січовик, який знає ціну честі і гідності: «Що ж це виходить: зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?». Від однієї зради рукою подати до другої, може, ще страшнішої, якої в козацькому таборі вже точно не подарували б.
Але ж Україна — це не лише Вишняки та Бобренки, не лише полохливі «райці» і галасливі «бабинці». Це ще й ті, хто розуміє, що засуджена до кари «на горло» Маруся — «це голос наш, це пісня, це душа»:
Коли в похід виходила батава, —
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
Безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!
І саме тому мудрий Яків Шибилист і запальний на вдачу Лесько Черкес відчайдушно боронять Чураївну від судилища.
І саме тому Іван Остряниця мчить, заганяючи коня, до Хмельницького, щоб врятувати не лише своє єдине в житті кохання, але й незрівнянну співачку рідного народу.
І саме тому Богдан Хмельницький, втомлений від боїв і безсоння, відразу приймає посланця Полтави і, не зволікаючи, відряджає його назад із гетьманським універсалом про скасування смертного вироку.
Благословенні ті, хто розумів тоді і розуміє тепер, що висока душа цієї дівчини-легенди, її пісенний дар, вже самі по собі не вразливі до смерті фізичної, пішли у безсмертя. І що тільки такі нетлінні скарби духу бережуть на землі людей і народи.
Цей твір — історія про кохання і зраду. А ще — про тлінне й нетлінне, про шляхетне і нице, про співця і його народ. І врешті — про долю України, «не зачатої» у слові і дії, власне, про її недолю, і про те, біда чи вина у цьому її народу. Найкраще збагнути ці проблеми дозволяє чітке протиставлення деяких персонажів.
«Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці...» — то тільки заспів до глибоких роздумів про те, чому так гірко склалися долі двох закоханих. Адже бачимо, що Чураївна полюбила свого Гриця не за «лице біле, чорний вус». Вони були дітьми однієї полтавської землі, вони зростали разом, в той час як їхні батьки кривавилися у нескінченних визвольних битвах, зоставляючи матерів з дітьми чекати і сподіватися. Маруся бачила свого судженого очима Любові, тобто бачила в ньому те, що х о т і л а бачити: лицаря, який захистить свій знедолений рід і дасть йому гідне продовження. Такого не можна не любити вірно, пристрасно, до нестями. Таким, гідним легенди чи пісні, було кохання її батьків: «Звела їх доля, наче в нагороду, за те що мали незглибимі душі». Тож Маруся прагнула любити саме так і саме такого, як її гордий тато: мужнього, шляхетного, незрадливого. Серце довго не бажало відчути, що «він Бобренко — він же не Чурай», і не вірило материнському одкровенню Чураїхи: «Наш батько з тих, які вмирають перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить».
Але в романі нема нічого випадкового. Грицеві було в кого вдатися, як, зрештою, і його новій обраниці — Галі Вишняківні. Яблучка і на цей раз впали недалеко від яблунь. І вже, без сумніву, були ними «вирощені». Грицеві життєві ідеали невтомно підправляла мати, Бобренчиха, завзята войовниця «за курку, за теличку, за межу». Галя ж була гідною дочкою батька, Вишня-ка:
Хто— за Богдана, хто — за короля,
А він — за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки.
Вся Україна полум'ям горить!
Він і на цьому теж нагріє руки.
Нічого дивного, що молода Вишняківна вдалася ласою до статків і «глухою до пісні». Гриць і не стямився, як мамина наука допровадила його до Галиних возів та перин. Але душа його розчахнулася між високим і низьким, між дочками Чурая та Вишняка. Якимось справжнім, хорошим чуттям він розумів, що Марусина любов, як і її незвичайний пісенний дар, — від Бога. І що саме в цій дивовижній дівчині його щастя. Але «нерівня душ — це гірше, ніж майна». І Гриць так і не зміг дорівнятися душею до славного Чураївсько-го роду. Його зрада спалила життя не тільки Марусі, а й йому самому. Вона ж, засуджена до страти, проте «і в стражданні гарна», так і не промовила на суді, що катом своїм Бобренко був сам, що це він із власної волі запив отрутою своє змарноване життя. Мова ж не проте, що погано мати достаток, а про те, що ним не заплатиш за зраду. І про це каже на суді бувалий січовик, який знає ціну честі і гідності: «Що ж це виходить: зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?». Від однієї зради рукою подати до другої, може, ще страшнішої, якої в козацькому таборі вже точно не подарували б.
Але ж Україна — це не лише Вишняки та Бобренки, не лише полохливі «райці» і галасливі «бабинці». Це ще й ті, хто розуміє, що засуджена до кари «на горло» Маруся — «це голос наш, це пісня, це душа»:
Коли в похід виходила батава, —
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
Безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!
І саме тому мудрий Яків Шибилист і запальний на вдачу Лесько Черкес відчайдушно боронять Чураївну від судилища.
І саме тому Іван Остряниця мчить, заганяючи коня, до Хмельницького, щоб врятувати не лише своє єдине в житті кохання, але й незрівнянну співачку рідного народу.
І саме тому Богдан Хмельницький, втомлений від боїв і безсоння, відразу приймає посланця Полтави і, не зволікаючи, відряджає його назад із гетьманським універсалом про скасування смертного вироку.
Благословенні ті, хто розумів тоді і розуміє тепер, що висока душа цієї дівчини-легенди, її пісенний дар, вже самі по собі не вразливі до смерті фізичної, пішли у безсмертя. І що тільки такі нетлінні скарби духу бережуть на землі людей і народи.
