Краса людини і природи у кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна»
У синьому небі — журавлиний ключ, сумним курликанням летить він у далеку чужину, щоб навесні, коли перші промені сонця зігріють землю, повернутися назад. Чи трави тут духмяніші, чи сонце тепліше, що радо повертаються птахи у рідну сторононьку? Лише кволим не судилося повернутися.
Одинокого журавля з перебитим крилом нагадує мені Олександр Довженко, що повертався до рідного краю зі страшного полону — з Росії: «Я повертаюся на Вкраїну. Україно, рідна моя земле...». Радісно бриніла душа, і в цій радості віддзеркалювалася вся трагедія насильної розлуки з Україною-ненькою.
Ця невимовна радість і породила «Зачаровану Десну» — лебедину пісню Олександра Довженка. Розлука з рідною землею подвоїла любов до отчого краю, його природи, захопила красою людської душі. «Зачарована Десна» — це неповторна краса ріки дитинства, це казкова свіжість трав, чари природи на ранній досвітній зорі поблизу самих її первісних джерел.
Природа і праця у творі — нероздільні. Родина Довженків — частина життя трудового народу. Мати Сашка — це уособлення української жінки-трудівниці, народженої великою любов’ю до землі. На її золотих руках трималася вся городина у їхньому дворі. Вона так любила садити в землю, «щоб підростало»! Праця приносила їй величезне задоволення, внутрішньо збагачувала її. А батько... «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив, як вправно робив, який був дужий і чистий». У своєму батькові Довженко вбачає і вічного трударя, і людину з «високою культурою думок і почуттів», просто красивого чоловіка: «Багато бачив я гарних людей, но такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика, розумні сірі очі...»
А дядько Самійло був косарем... «Він був такий великий косар, що сусідки забули його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою».
Особливе місце у дитячому житті Довженка, у його спогадах займають прадід Тарас, прабаба Марусина та дід Семен. Хлопець не відразу довідався їх імена, та вони не були йому тоді потрібні. Довженко знав їх, як « діда» та «бабу», вони були першими вчителями і постановниками його малої дит’яслової і охочої до знань душі.
Завдяки дідові Тарасу малий Сашко пізнав красу ранкової зорі, відкрив для себе п’янкий запах сіна, музику лісу, ночі. Найбільше йому запали в душу «величезні, мов коріння, волохаті руки». Дідові руки нікому не зробили зла, ніколи не крали, на них не було людської крові. Його погляд був теплим і ніжним, а добрий голос завжди розповідав казки та оповідки про старовину. Та найбільше дивовижних розповідей влилося в душу хлопця завдяки дідові Семену, який любив гарну бесіду і добре слово, любив землю і сонце. Він «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись в холодок».Свій внесок у розвиток почуттів Довженка зробила і баба Мару- сина, яка більше за все любила гостре слівце. Прокльони для баби були духовною істиною, розрадою в горі і нещасті, вона сипала їх наліво та направо. Ніхто, якщо баба кидала на нього свій погляд, не залишався без дошкульних слів, так майстерно підібраних, як вміла це робити тільки вона. Довженко з теплотою і трепетом згадує ті прокльони, що «лилися з її уст невпинним потоком, як вірш з натхненного поета», хоча в душі нашого Сашка вони викликали далеко не приємні почуття, і втікав від них через городину і бур’ян в далекі темні кущі.
Усі Довженкові герої — це сини свого народу, його цвіт, його гордість. Це поросто люди-трудяги, це творці краси, оригінальні і неповторні.
Ця повість підтверджує написану істину: людина та природа — невіддільні, як небо і земля, як зорі і місяць. Як не може зерня прорости без води і землі, квітка буяти розкішно без сонця, так і людина не може жити без природи.
Природа і людина, людина і природа — замкнене коло, вічна і неспростована істина, довічна краса.
