Національний характер у розповідях Лєскова – Лєсков Микола

Про дарування Н. С. Лєскова заговорили набагато пізніше, ніж він був гідний цього. Якщо більшість російських класиків минулого століття ще при житті або майже відразу після кончини були зрозумілі літературно – суспільною думкою, то Лєсков був визнаний класиком тільки в другій половині XX століття. Незважаючи на цю майстерність стилю Лєскова, безсумнівно, безперечно. Його відрізняло вміння постійно у всім іти проти офіційного напрямку в Російській літературі. Коли сучасники письменника пеклися про ідейно – психологічну сторону власних праць, вишукували рішення на соціальні вимоги часу, Лєскова це захоплювало в мінімальному ступені. Іноді письменник робив такі висновки, які, образивши й обуривши всіх від мала до велика, обрушували на його голову напружені громи, що надовго валили автора в опалу в критиків і читачів

Проблема нашого національного характеру стала однієї з головних для літератури 60 – 80 – х років XIX століття, тісно пов’язаної з діяльністю разночинных революціонерів, а пізніше народників. Приділяв їй увага й Лєсков. Розкриття сутності характеру російської людини ми можемо знайти в багатьох добутках цього самобутнього письменника. Наприклад, у повісті “Зачарований мандрівник”, у романі “Соборяне”, у розповідях “Лівша”, “Залізна воля”, “Грабіж”, “Войовниця” і др.

Лєсков вносив у рішення проблеми несподівані й для багатьох критиків і читачів небажані акценти. Такий розповідь “Леді Макбет Мценского повіту”, що яскраво демонструє вміння письменника бути ідейно й творчо незалежним від вимог і очікувань самих передових сил часу. Написаний в 1864 році розповідь має підзаголовок “Нарис”. Але йому не слід довіряти буквально. Безумовно, розповідь Лєскова опирається на певні життєві факти, але таке позначення жанру виражало скоріше эстетическую позицію письменника. Лісочків протиставляв поетичному вимислу сучасних письменників нарисову, газетно – публіцистичну точність своїх життєвих спостережень. Назва розповіді виводить безпосередньо на проблему російського національного характеру. Мценская купчиха Катерина Ізмайлова – один з вічних типів світової літератури – кривава й честолюбна лиходійка, що властолюбство привело в безодню божевілля. Є в розповіді й полемічний аспект. Образ Катерины Ізмайловій сперечається з образом Кабановой з “Грози” Островського. На початку розповіді повідомляється, що Катерина взята в багатий будинок з бідності, не з купецтва. Тобто героїня Лєскова – ще більше простолюдинка, чим в Островського. А далі йде те ж, що й в Островського: шлюб не по любові, нудьга, неробство, докори свекра й чоловіка, перша й фатальна любов. Далі розвертається кривава драма. Ціла гора трупів. Потім суд, подорож у Сибір, ще одне вбивство й самогубство у волзькі хвилях

Сучасна авторові революційно – демократична критика, зі сподіванням і розчуленням смотревшая на просту людину, що кликала до сокири Росію, не побажала помітити Лєскова, що напечатали свою розповідь у журналі “Епоха”. Розповідь одержала безпрецедентно широку популярність уже в радянських читачів. Він став поряд з “Лівшею” найбільше часто видаваним добутком письменника. У Пушкіна є рядка: “Тьми низьких істин мені дорожче нас обман, що піднімає,”, тобто поетичний вимисел. Так і два Катерины двох росіяни класиків. Сила поетичного вимислу діє на душу освежающе й ободряюще. Лісочків же шукає низьку істину в глибині душі росіянці простолюдинки, піднімаючи неї. В обох випадках причиною була любов. Усього лише любов

Повість Лєскова повчальна, вона ставить нас перед необхідністю задуматися, насамперед, про себе: хто ж ми такі, які ми й чому ми такі? Як сказав один з персонажів Островського, “що ви за нації така?”.

Не розшуки, що зупиняються, добра, відкриття росіянці душі з неминучістю привели Лєскова до прославленого циклу розповідей про праведників, що так і йменуються “Праведники”. Цикл формувався потроху. У преамбулі до збірника Лєсков оповідав про те, як його захопило люте сум’яття, активізоване висловленням письменника Писемского, що проголосив, що сам Лєсков від мала до велика в співвітчизниках лицезрит тільки одні мерзенності й капості. Лісочків же вважав, що це абсолютно незаслужене судження, безвихідний і гнітючий песимізм. Злободенна потреба й спровокувала Лєскова розшукувати праведників. Розпити й пошуки привели до відкриття просто славних людей. Оповідання про цих людей і запропонував Лєсков читачеві. Основними розповідями “Праведників” є “Пігмей”, “Однодум”, “Кадетський монастир”, їхні герої – “маленькі люди”, нічим не примітні. Праведники Лєскова не можуть “про свою душу думати, коли є хто – небудь, кому треба допомогти”. Саме на їхніх образах Лєсков передав велич росіянці душі, простодушність і складність, незвичайну, нерозгадану ніким таємницю російської людини

По – моєму думці, Микола Лєсков – самобутній і неповторний письменник, визнання якого тільки збільшується з роками. Чим частіше виникає бесіда про загадкову й таємничій російській душі, тим частіше пригадується Лєсков з його чудовими добутками, у яких чимало оригінальності. У них ідеально зображений російська людина без прикрас, з усіма його духовними протиріччями