«Тварина тремтяча або право маю?» (по романі Федора Достоєвського «Злочин і покарання») – Достоєвський Федір

Ф. М. Достоєвський – найбільший російський письменник, неперевершений художник – реаліст, анатом людської душі, жагучий поборник ідей гуманізму й справедливості. Його романи відрізняються пильним інтересом до інтелектуального життя героїв, розкриттям складної й суперечливої свідомості людини

Основні твори Достоєвського з’явилися в пресі в останній третині XIX століття, коли позначилася криза старих морально – етичних принципів, коли став очевидним розрив між стрімко, що змінюється життям, і традиційними нормами життя. Саме в останній третині XIX століття в суспільстві заговорили про «переоцінку всіх цінностей», про зміну норм традиційної християнської моралі й моральності. А на початку двадцятого століття це стало практично основним питанням у середовищі творчої інтелігенції. Достоєвський одним з перших побачив небезпеку прийдешньої переоцінки й супутнього їй «расчеловечивания людини». Він першим показав ту «бісовщину», що споконвічно крилася в подібних спробах. Саме цьому присвячені всі його основні добутки й, звичайно ж, один із центральних романів – «Злочин і покарання».

Цей роман Ф. М. Достоєвський опублікував в 1866 році. Це добуток, присвячений історії того, як довго й важко йшла через страждання й помилки людська душа, що метається, до збагнення істини. Розкольників – духовний і композиційний центр роману. Зовнішня дія лише виявляє його внутрішню боротьбу. Він повинен пройти через болісніше роздвоєння, щоб зрозуміти себе й моральний закон, нерасторжимо пов’язаний з людською сутністю. Герой розгадує загадку власної особистості й разом з тим загадку людської природи

Родіон Романович Розкольників – головний герой роману – у недалекому минулому студент, що залишив університет по ідейних міркуваннях. Незважаючи на привабливу зовнішність, «він був до того зле одягнений, що інший, навіть і звична людина, посовестился б удень виходити в таких лахміттях на вулицю». Розкольників живе в крайній убогості, знімаючи в одному з петербурзьких будинків комірку, схожу на труну. Однак він мало приділяє увагу обставинам життя, тому що захоплено власною теорією й пошуком доказів її справедливості

Розчарувавшись у суспільних способах зміни навколишнього життя, воно вирішує, що вплив на життя можливо за допомогою насильства, а для цього людин, вознамерившийся зробити щось для загального добра, не повинен бути зв’язаний ніякими нормами й заборонами. Намагаючись допомагати знедоленим, Родіон приходить до усвідомлення власного безсилля перед особою світового зла. У розпачі він вирішується «переступити» моральний закон – убити з любові до людства, зробити зло заради добра

Розкольників шукає могутності не з марнославства, а щоб допомогти людям, що гинуть в убогості й безправ’ї. Однак поруч із цією ідеєю існує інша – «наполеонівська», що поступово виходить на перший план, відтискуючи першу. Розкольників ділить людство на «…два розряди: на нижчий (звичайних), тобто, так сказати, на матеріал, службовець єдино для зародження собі подібних, і властиво на людей, тобто имеющих дарунок або талант сказати в середовищі своєї нове слово». Другий розряд, меншість, породжений панувати й веліти, перший – «жити в слухняності й бути слухняними ».

Головним для нього стають воля й влада, що він може вживати, як йому заманеться – на добро або на зло. Він зізнається Соні, що вбив, тому що хотів довідатися: « чимаю я право влада мати?» Він хоче зрозуміти: « чивоша я, як всі, або людина? Чи зможу переступити або не смогу? Чи тварина я тремтяча або право маю?» Це самоперевірка сильної особистості, що пробує свою силу. Обидві ідеї володіють душею героя, розкривають його свідомість

Відокремивши від всіх і замкнувши у своєму куті, Розкольників виношує думка про вбивство. Навколишній світ і люди перестають бути для нього справжньою реальністю. Однак «потворна мрія», що він плекав протягом місяця, викликає в нього відраза. Розкольників не вірить у те, що може зробити вбивство, і нехтує себе за абстрагованість і нездатність до практичної дії. Він іде до баби – процентщице для проби – місце оглянути й приміритися. Він думає про насильство, а душу його корчиться під тягарем світового страждання, протестуючи проти жорстокості

Неспроможність теорії Раскольникова починає виявлятися вже під час здійснення злочину. Життя не може вміститися в логічну схему, і добре розрахований сценарій Раскольникова порушується: у самий невідповідний момент з’являється Лизавета, і йому доводиться вбити її (а також, імовірно, її ще не народженої дитини).

Після вбивства баби і її сестри Лизаветы Розкольників переживає найглибше щиросердечне потрясіння. Злочин ставить його «по ту сторону добра й зла», відокремлює його від людства, оточує крижаною пустелею. Похмуре «відчуття болісної, нескінченної самоти й відчуження раптом свідомо позначилися в душі його». У Раскольникова гарячка, він близький до божевілля й навіть хоче покінчити із собою. Родіон намагається молитися, і сам над собою сміється. Сміх переміняється розпачем. Достоєвський акцентує мотив відчуженості героя від людей: вони здаються йому бридкими й викликають «…нескінченне, майже фізичну відразу». Навіть із найближчими він не може говорити, відчуваючи непереборну межу, «лежачу» між ними

Шлях злочину для Раскольникова (а по Достоєвському, ні для кого з людей) неприйнятний (недарма Достоєвський порівнює злочин Раскольникова зі смертю, а подальше його воскресіння відбувається ім’ям Христа). Те людське, що було в Раскольникове (містив майже рік на свої засоби хворого товариша – студента, урятував з вогню двох дітей, допомагав, віддаючи останні гроші на похорони, удові Мармеладова), сприяє якнайшвидшому відродженню героя (слова Порфирія Петровича про те, що Розкольників «недовго себе морочив»). Воскрешає Родіона до нового життя Соня Мармеладова. Теорії Раскольникова протиставляється християнська ідея спокути своїх і чужих гріхів стражданнями (образи Соні, Дуни, Миколки). Саме коли для Раскольникова відкривається мир християнських духовних цінностей (через любов до Соні), він остаточно воскреє кжизни.

Устав від «теорії» і «діалектики», Розкольників починає усвідомлювати цінність звичайного життя: «Як би не жити – тільки жити! Экая правда! Господи, яка правда! Негідник людин! І негідник той, хто його за це негідником називає». Він, що бажав жити «незвичайною людиною», гідним справжнього життя, готовий упокоритися із простим і примітивним існуванням. Його гордість розтрощена: ні, він не Наполеон, з яким постійно співвідносить себе, він усього лише «эстетическая воша». У нього замість Тулона і Єгипту – «тощенькая паскудненька реєстраторка», однак йому й того досить, щоб вдатися у відчай. Розкольників журиться, що адже повинен був заздалегідь знати про себе, про свою слабість, перш ніж іти «кривавитися». Він не має сил нести вага злочину й зізнається в ньому Сонечке. Потім іде в ділянку й зізнається

Своїм злочином Розкольників викреслив самого себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм. «Я не бабу вбив, я себе вбив», – зізнається він Соні Мармеладовой. Ця відірваність від людей заважає Раскольникову жити. Ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію. Недарма Ґете говорив у Фаусті: «Теорія, мій друг, сірка. Але вічно зелене дерево життя».

По Достоєвському, ніяка висока мета не може виправдати поганих засобів, що ведуть до її досягнення. Індивідуалістичний бунт проти порядків навколишнього життя приречений на поразки. Тільки жаль, християнське співчуття і єднання з іншими людьми можуть зробити життя краще й счастливее.