Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув увагу на такі рядки: «їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю». Ці слова письменника яскравими штрихами доповнюють наше уявлення про особистість митця, який завжди (хоч і немилосердною була до нього доля) був закоханий у життя. Вони допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос його «Мисливських усмішок», які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність земного буття – ось проблеми, над якими замислюється автор-опові-дач. Саме його позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм «Мисливських усмішок», тому деякі з них часто називають поезіями у прозі. З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі – живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв. В усмішці «Заєць» так зображено час падолисту: «Золоіа осінь…

Ах як не хочеться листу з дерева падати,- він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, Гтідьки берізка, жовтаво-зел єн а й «раскудря-кудря-кудрява»,- ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає… Золота осінь…» Письменник олюднює природу – вона думає, почуває, переживає, як кленовий листок в усмішці «Вальдшнепи»: «Ось падає кленовий лист,- умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх. Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…

Щоб потім умерти… Старе одживає, нове – народжується».

Через пейзажну картину, змальовану у конкретних, зримих образах, письменник по-філософськи осмислює вічні проблеми буття – життя і смерть, народження і згасання, кругообіг у природі. Проте оповідач – людина життєлюбна, оптимістично настроєна, тому і тон розповіді переважно світлий’, захоплений, коли йдеться і про мисливські вигадки, побрехеньки, і про звірину, рідну природу, якою не можна не замилуватися. В Остапа Вишні не білка – білочка, не лисиця – лисичка і навіть грізний вепр – веприк. Вживанням цих пестливо-лагідних суфіксів письменник висловлює свою велику любов до усього живого. Він звертається до звірів і птахів, як до людей. Вони поряд з мисливцями є активними героями – то дотепними, то кмітливими, то пустотливими, то мудрими. «Мисливські усмішки» – своєрідна поетична зооенциклопедія. Ось перепілочка. Вона «чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками. Мініатюрна курочка». Бекас теж захоплює письменника: це «невеличкий болотний птах, сіренький з. біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами». У цій характеристиці птаха звучать гумористичні нотки, відчувається приязний авторський усміх. Дикій козі оповідач співає гімн: «Благородна тварина – дика коза.

Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись, до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є». Герой-оповідач – поет, людина ніжного серця. Його внутрішній світ розкривається у численних ліричних відступах (усмішки «Як варити і їсти суп з дикої качки», «Ведмідь», «Бенгальський тигр», «Дикий кабан, або вепр»), у яких немає плакатних лозунгів-закликів берегти природу, а натомість увесь лад проникливо-ліричної оповіді, ширий, доброзичливий сміх у ставленні до мисливців і в змалюванні їхніх поглядів на полювання, природу змушують читача замислитися над сучасними гострими екологічними проблемами, виховують у нього почуття любові до рідного краю і рідної природи.