Поетична спадщина. Леся Українка видала три поетичні збірки — «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902).

Кожна її збірка — чітко продуманий різноплановий настроєвий малюнок, художнє вираження емоційно, духовно багатої, витонченої людської душі. З такою настановою пов’язане тяжіння авторки до групування поезій у цикли за тематично-смисловим принципом. Серед кількох циклів першої збірки особливо привертає увагу цикл «Сім струн». Кожен його вірш — це інша нота й окремий музичний жанр: «Do» (гімн), «Re» (пісня), «Мі» (колискова), «Fa» (сонет), «Sol» (рондо), «La» (ноктюрн), «Si» (септима). Поезії циклу — музикальні й ритмічні.

Жанр «гімн» наповнений світлим патріотичним звучанням, ним починається перший вірш циклу (це нота Do):

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

Своє творче кредо Леся Українка яскраво втілила у вірші «Contra spem spero!» (1890), що вміщений у першій збірці.

В. Куш. Свічка

Поштовхом до написання твору стало нестерпне загострення хвороби Лесі навесні 1890 р.

Наскрізний мотив вірша — «крик душі», прагнення молодої, активної людини жити повноцінним життям своїх літ, тоді як умови (особисті й суспільні) унеможливлюють ці прагнення.

Твір починається з різкого заперечення настроїв суму та безнадії (дві перші строфи). Передусім тут ідеться про переживання авторки, її волю до життя, до подолання хвороби. Проте вгадується й суспільна проблематика. Отже, Леся поєднала вираження своїх особистих настроїв із болючими запитаннями, якими переймалася свідома молодь того часу: як жити в задушливій імперській атмосфері? Чи впадати в безнадію, чи таки сподіватися, діяти? Ці запитання були надзвичайно актуальними в ту добу поразки народницького руху, урядової реакції, зневіри, розгубленості багатьох інтелігентів.

Леся Українка обирає шлях віри, надії, життєвої активності. Перші строфи вірша сприймаються як вибух протесту проти потьмарення молодих літ сумом, тужінням, проти покори обставинам. Центральний образ цих двох строф — «весна золота». Героїчний бунт проти логіки обставин виражають оксиморони: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «без надії сподіватись».

Енергійність життєствердження підкреслюється й інтонаційним малюнком вірша. Уже заголовок — окличне, а не розповідне речення. Дуже енергійно, з посиленою експресією звучить перший рядок: «Гетьте, думи, ви, хмари осінні!» Це не просто окличне речення, підвищену інтонацію в ньому творять вигук (та ще й у формі наказового способу дієслова), звертання до дум.

Емоційну наснаженість, схвильованість твору підкреслює віршовий розмір тристоповий анапест, ритм якого чітко викарбуваний (на відміну від уповільнених пірихіями ямба чи хорея).

Рух емоцій ліричної героїні йде від болючих запитань (як бути в умовах гострих суперечностей світу?) через заперечення перешкод прагненню повноцінно жити й до утвердження активної дії, незламності в досягненні свого ідеалу. Відчуття непримиренного протиборства двох сил увиразнює антитеза: тяжкі думи, осінні хмари — весна золота, убогий переліг — барвисті квітки, мороз — висівання квітів, льодова кора — гарячі сльози. Інтонацію утвердження авторської настанови посилює анафора буду.

Особливо привертає увагу мотив сили гарячих сліз, які розтоплять льодову кору, дадуть життя квітам, що знаменують прихід весни, перемогу віри над безнадією й сумом. Це вже суто модерністський, неоромантичний мотив. На противагу реалістам з їхнім культом розуму неоромантики вважали, що саме чисте, щире, сильне почуття може пізнавати світ і змінювати його на краще (цей же мотив звучить у циклі «Сльози-перли», у віршах «Горить моє серце...», «Чом я не можу злинуть угору...»).

У п’ятій строфі по-новому розкривається мотив виснажливої боротьби (через антитезу: сізіфова праця — весела пісня). В античному міфі Сізіф був уособленням нескінченної марної праці й приреченості, Леся Українка переносить акцент на героїзм борця.

Шоста строфа змальовує ситуацію, у якій лірична героїня намагається подолати гніт обставин. Символічний образ темної ночі, посилений епітетами «довга», «невидна», — традиційний, асоціюється із суспільними умовами епохи (див. для порівняння вірш «Досвітні огні»). Героїня не скоряється ночі, а шукає ясну зірку, тобто силу, що протистоїть темряві. Це символ того ідеалу, у перемогу якого вірить Леся Українка.

Сьома строфа завершує твір як цілісну структуру, побудовану на принципі антитетичності. Це резюме, емоційний підсумок попередніх строф. Авторка повертається до тих же афористичних виразів, з яких складається друга строфа, але подає їх у новій стверджувальній інтонації.

Отже, у вірші «Contra spem spero!» багатогранно виявились особливості художнього світосприймання Лесі Українки, її життєва концепція як мисткині, наділеної тонкою душею, і водночас особистості героїчного складу.

У поезії Лесі Українки поєднуються, щільно переплітаються громадянсько-патріотичні, інтимні й пейзажні мотиви.