Іван Франко

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові (нині - Івано-Франківська область) у родині заможних селян Семена та Оксани Стефаників. За родинними переказами, наприкінці XVIII ст. прадід письменника примандрував до Русова з Наддніпрянщини, де згодом одружився й оселився. Дитинство Василя минало в рідному селі, в атмосфері традицій і звичаїв Покуття, зігріте любов’ю й турботою матері та старшої сестри Марії. Мати була лагідної й доброї вдачі. Батько ж вирізнявся практичністю і досить суворим характером. Стосунки між Семеном Стефаником і сином завжди були складні. Натомість світлий образ мами впродовж усього життя письменник проніс у серці як найбільшу святиню. Журливу мелодію її співанок він чутиме завжди: «Мені привиджуються давні стежки по полях, давні співанки причуваються, чую, як колись мене мама в окрайку вперізувала, чую єї віддих на моїм волоссю».

Грамоту Василь опанував у сільській школі, згодом продовжив навчання в містечку Снятині. Батько, побачивши, що син тягнеться до науки й має неабиякі здібності, вирішив (навчання тоді коштувало дуже дорого) віддати його до гімназії. Як згадував пізніше письменник, ця школа йому «строїла душу»: тут відчув «велику погорду до себе і до всього селянського від учителів, тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки мене ніколи не били». Та бажання вчитися було таке велике, що у 1883 р. хлопець успішно склав іспити до Коломийської польської гімназії. Проте ставлення до учнів-українців і в цьому навчальному закладі було не краще: із них глузували, били. Один такий випадок назавжди залишив у душі В. Стефаника глибоку рану: «Професор натуральної історії Вайгель казав мені показувати на таблицях... Я був ще замалий і не годен рукою досягнути табличку, то за те тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував на мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло. Цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив пам’ять і впав на підлогу». Після цього випадку батько купив Василеві «панське одіння», й коли він «появився переодітий», хлопчину зустрів ураган сміху: «До того часу і відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв».

У гімназії В. Стефаник познайомився з майбутніми письменниками Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною. Друзі читали українські книжки: «Кобзаря» Тараса Шевченка, твори Панаса Мирного, Марка Вовчка. Біль дитячої кривди перейшов у фазу активного національного самоусвідомлення.

Василь Касіян. «Покутська трійця» - Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (1949)

Улітку 1886 р. юнак із найближчими друзями організував у Русові читальню, а згодом гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка. Перед портретом Шевченка молодий Стефаник дав присягу чесно жити і трудитися для народу. Творити він почав іще в гімназії, але справжнім утіленням письменника був для нього Лесь Мартович, тому Василь довго не зізнавався у власних літературних спробах. Натомість випросив у матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповідання «Нечитальник». Саме Леся Мартовича він назвав у власних спогадах своїм «хлоп’ячим сміхом і смаком генія». «За політику» Леся Мартовича, а згодом і Василя Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Друзі продовжили навчання у Дрогобицькій гімназії. Тут В. Стефаник познайомився з І. Франком, і дружба між ними утвердилася на довгі роки. Перед випускними іспитами Василь одержав звістку про смерть сестри Марії - його «першої вчительки, і няньки, і товаришки, і другої мами». Такою виявилася перша болісна втрата, за якою невдовзі смерть забрала у Василя найдорожче: неньку, згодом - кохану дівчину Євгенію Бачинську, а трохи пізніше - й дружину.

Після закінчення Дрогобицької гімназії В. Стефаник вчився на медичному факультеті Ягеллонського університету. Цей фах обрав батько, бо хотів, щоб син мав легший від селянського «шмат хліба». Василя зовсім не вабила медицина - значно більше захоплювала можливість опинитися в одному з європейських культурних центрів, у вирі мистецького життя, центрі польського модернізму, яким саме у ті роки був Краків. Водночас згода на «нелюбу медицину» могла бути викликана й бажанням допомогти матері, яка вже тяжко хворіла. Тут, у Кракові, Василь Семенович познайомився з високоосвіченою родиною Морачевських (дружина Вацлава Морачевського Софія щиро приятелювала з Ольгою Кобилянською). Для Стефаника як письменника важливим було знайомство з талановитим польським поетом Станіславом Пшибишевським.

Перебуваючи у Кракові (1892-1900), В. Стефаник усе більше захоплювався літературним і громадським життям. Під час канікул, а іноді й навчання, він покидав Краків і брав активну участь у селянському русі Східної Галичини. Особливо під час виборів він тижнями мандрував селами Прикарпаття, агітуючи за «мужицьких послів», зокрема І. Франка. Стефаника кілька разів заарештовували, однак це не зменшило бажання захищати інтереси співвітчизників. Зате стосунки з батьком остаточно зіпсувалися - Семен відмовився фінансово підтримувати сина. 1 січня 1900 р. після тривалої хвороби померла мати: «Я цілював сухі руки моєї мами і студене чоло і чув-єм над собою заметіль життя без світла». Василь Стефаник тяжко переживав цю втрату, а батько через чотири місяці вирішив одружитися вдруге. Стефаник-студент сприйняв це як наругу над пам’яттю матері й припинив спілкування з батьком. 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну (очолював галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві), побував у Києві, Полтаві.

Діячі української культури на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. Фото (1903)

У Каневі він уклонився могилі Т. Шевченка, зустрівся з багатьма українськими письменниками, діячами культури.

Утомлений відсутністю родинного тепла, письменник 1904 р. одружився з Ольгою Гаморак і почав працювати в тестевому господарстві в селі Стецева, недалеко від Русова. Селяни поважали Василя, зверталися по допомогу й просили поради, а 1908 р. обрали його «мужицьким послом» до австрійського парламенту. Як депутат митець самовіддано захищав не тільки права своїх виборців. У віденському парламенті письменник гаряче підтримував волелюбні прагнення народів, які входили до складу Австро-Угорської імперії, виступив проти анексії1 австрійським урядом Боснії та Герцеговини.

1Анексія - це насильницьке приєднання державою території іншої держави в односторонньому порядку. За міжнародним правом анексія - один із видів агресії.

Русівський літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, Івано-Франківська обл.

Перші проби пера Стефаника припадають на період гімназійних років, однак друкуватися він почав 1897 р. Тоді в чернівецькій газеті «Праця» з’явилися сім новел, серед яких і такі шедеври, як «Виводили з села», «Стратився», «Сама-саміська». Навесні 1898 р. у Чернівцях вийшла перша збірка творів - «Синя книжечка». Наступного року у Львові побачила світ друга збірка письменника - «Камінний хрест», а на початку 1901-го - третя - «Дорога».

На жаль, В. Стефаник, маючи славу першорядного новеліста, замовк як письменник на довгі 15 років, хоча його новели передруковували в часописах Галичини й Наддніпрянської України. Також з’явилися переклади російською, чеською, польською, болгарською, німецькою, французькою мовами.

1910 р. письменник повернувся до рідного села, почав господарювати. Багато часу віддавав захистові інтересів селян в урядових установах і в суді, для чого й запросив переїхати до Снятина на посаду адвоката свого приятеля Марка Черемшину. Лютий 1914 р. приніс велике горе в родину Стефаників: померла Ольга Гаморак, залишивши чоловіка з трьома малолітніми синами.

«Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта - це література».