Із листа Івана Франка до Бориса Грінченка

Серед громадянської лірики виразно виокремлюються поезії, присвячені важкій історичній долі України. Невипадково письменник закликає: «Нумо до праці, брати!», а вірш «До праці» (1881) можна вважати програмним. Епітети «тяжка», «щира», «кривава», «поважна», «міцна», «свята», «невтомна» характеризують поняття «праця на благо народу», «звитяжний труд» («До праці», «Хлібороб», «До народу», «Я зрікся мрій...»). Образ рідної землі у Б. Грінченка невіддільний від тих людей, які на ній працюють. У вірші «До праці» у кожній строфі звучать заклики до дії: «нумо до праці мерщій», «до праці берись», «годі лякатись», «за діло святеє», «сміливо ж, браття», «до праці ставайте», «час наступає - ходім». Звертання «Брати!» асоціативно поєднує ліричного героя з народом. Шлях до національного відродження письменник вбачає у самовідданій праці українців на благо майбутніх поколінь:

Праця не згине між людьми даремне:

Сонце засвітить колись, -

Дякою нас тоді люди згадають -

Нум же! До праці берись!

Марні надії на швидке визволення без боротьби і протистоянь відображає вірш «Доки?» (1881). Письменник засуджує тих, чия «хата скраю», хто «німий», бездіяльний:

І так на світі живемо,

На плечах лихо несемо.

І доки будемо так жить?

Ніхто не скаже - все мовчить!

Слова «минає час, минають люди...», «довгий час», «давно вже час», «а час не жде, а час летить...», «довгий гніт минулих днів» указують на те, що така ситуація тягнеться віками. На глибокі переживання ліричного героя за долю народу вказують епітети: «гіркі сльози», «тяжкі дні». Письменник намагається донести до кожного, що за волю треба боротися.

Таку саму ідею автор укладає у вірш-звертання «До народу» (1884). Ліричний герой уболіває за долю своїх співвітчизників, але розчарований, що вони пасивні. Це явище постає як наслідок вікової зневіри та важкої щоденної праці. Український народ зображений як «раб в своїй хаті / І наймит часами на власній ріллі», а представники інтелігенції не дбають про те, щоб змінити свідомість людей: «.. .Здавна хто світло в руках своїх мав -/ Не йшов він до тебе світити, / І той тільки в хату до тебе вступав, / Що заздро на працю твою зазіхав / І вмів тебе тільки гнітити». Герой вірша, який довгий час жив молодечими мріями, зрозумів усю важкість становища простого люду лише тоді, коли сам опинився в його середовищі. Поет протиставляє вимріяний ідеал жорстокій дійсності: «щасливі мрії», «палкі почування», «братня згода», але насправді - «убогий народ», «зубожений люд занімілий», «темнота й незгода», «люд той безщасний», «розрада тяжка». Ліричний герой, який прагнув до світла, несподівано опинився у темряві. На якусь мить він навіть засумнівався, чи має бодай якийсь сенс його подвижницька праця. На це вказують такі риторичні запитання: «Чи я працювати для тебе не вмів, / Чи ти не діймав мені віри?» Розуміючи всю важкість становища, ліричний герой не зраджує свій народ, а ще запопадливіше береться до праці «у поті чола», «всім серцем». Шлях до мети, до світла стає осмисленим і жертовним:

І вже чи дійду до своєї мети,

Чи зламаний вмру серед шляху,

Але не покину до неї іти,

За правду, за волю все зможу знести -

І жити, і вмерти без страху!..

Не випадково на пам’ятнику Б. Грінченка викарбувано його ж слова: «Україна. В цьому слові для мене все».

Про готовність пожертвувати собою заради Батьківщини йдеться й у вірші «Моє щастя» (1886). Хоч ця поезія належить до інтимної лірики та оспівує вічне і незрадливе кохання, яке робить людину щасливою, але ліричний герой виявляє бажання пожертвувати своїм життям заради щастя рідного краю. Щастя осмислюється письменником як філософська категорія, яка поєднує в собі як особисте, так і суспільне. Сучасна дослідниця літератури Ольга Камінчук назвала цей вірш «маніфестом неоромантичного ідеалу гармонійної цілісності особистості».

Поет наголошує, що для його ліричного героя кохання не є домінантною категорією. У композиційній структурі вірша «Моє щастя» чітко виокремлюються три частини. У першій - подано перелік усього того, що люди називають щастям, зокрема «втіхи світу», «брязкіт золота дзвінкого», «влада». У другій частині ліричний герой відмовляється від матеріальних спокус, віддаючи перевагу коханню, яке здатне зробити людину найщасливішою у світі. У третій частині утверджується думка про те, що не можна почуватися щасливим, якщо батьківщина переживає нелегкі часи: «...Я віддав би усе на цім світі / За змогу умерти за рідний свій край!»

Філософські роздуми про щастя, які звучать у цьому вірші, дають усі підстави віднести його до жанру медитативної лірики. Любовна тематика у Б. Грінченка переважно реалізовується через описи коханої («милої погляд ласкавий», «милої карії очі», «усміх, як щастя ясний», «поцілунок, як сонце палкий») та палку емоційність ліричного героя, який переживає «кохання хвилини святі».

Почуттям любові та закликом до праці сповнені й «Весняні сонети» Б. Грінченка.

Сонет - ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків, написаних п’ятистопним або шестистопним ямбом, які переважно мають вигляд двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або перехресною абаб, абаб, вде, вде тощо. Кожна з чотирьох частин сонета має бути синтаксично викінчена, рими - точні. Складну віршовану структуру, що її змістовно-смислово творять 14 сонетів, у яких перший рядок кожного наступного є повторенням останнього рядка попереднього сонету і завершується магістралом (п’ятнадцятим за порядком лічби сонетом), укладеним послідовно з перших рядків усіх попередніх сонетів, називають вінком сонетів.