«О СЛОВО РІДНЕ! ОРЛЕ СКУТИЙ!..»

Як ви знаєте, розвиток модернізму в Європі привів до пошуків нових засобів художнього відображення дійсності. Для української літератури наприкінці XIX ст. ця проблема набуває особливої ваги. Багатьом українським поетам початку XX ст. бракує оригінальних виражальних засобів для відтворення ліричного переживання, часто вони обмежені традиційними, узагальненими й декларативними образами.

Олександр Олесь відчуває необхідність європеїзації української літератури, ставить своїм завданням модернізувати художні засоби, збагатити поетичну мову своїх творів.

У вірші, датованому 1904 р., розвиваючи мотив ролі поетичного слова, поет писав:

Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні, слів людських для них немає.

Вони ж так прагнуть в слові жить...

Як зазначала із цього приводу Соломія Павличко, «Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів».

Мотив рідної мови поет розвиває також у вірші «О слово рідне! Орле скутий!...» (1907). Твір побудовано у формі монологу - звернення ліричного героя до рідного слова. Особливістю поетичної композиції є розгортання переживання ліричного героя від відтворення трагічного стану рідної мови до утвердження думки про перетворювальну силу слова.

У першій строфі автор ставить в один ряд образи рідного слова й орла. Образ-символ орла в багатьох культурах світу був атрибутом бога-Сонця. Він також уособлював духовне начало в людині, яке може піднести її до небес. Для Олександра Олеся орел символізує велич і могутність рідного слова, що втілює душу народу: Але рідне слово скуте, / Чужинцям кинуте на сміх!. Увесь трагізм ситуації полягає в тому, що духовний код нації дітьми безпам’ятно забутий.

У другій строфі через образи-символи автор розкриває потенціал рідної мови, яка може виразити широкий спектр почуттів — від тихих («Музика зір блакитнооких, / Шовковий спів степів широких») до мажорних, бойових («Дніпра... левій рев...»).

В останній строфі Олександр Олесь закликає поетичне слово стати зброєю, тобто тим інструментом, за допомогою якої він зможе служити народові, Батьківщині, її відродженню. Але для поета цього замало! Він підносить рідну мову на висоту Божества («сонцем стань!»), яке очистить рідний край і відродить Україну (біблійний образ судного дня трансформується в поетичних рядках в образ судного дощу):

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

У вірші громадянський пафос гармонійно поєднано з глибоким ліризмом і задушевністю. Ліричний герой поезії — щирий патріот, який розуміє, що процвітання батьківщини нерозривно пов’язане з розвитком рідної мови як духовного оберега нації.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно