Т. Гундорова, літературознавець

Читацький путівник

Навчальні цілі теми «Модерна українська проза»

Знання:

сутність, філософсько-естетичних концепцій, що вплинули на творчість українських митців-модерністів; основні течії модернізму, самобутність їх прояву в українській літературі, музиці, образотворчому мистецтві; зміст літературознавчих понять психологічна новела, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм, екзистенціалізм.

Уміння:

розкривати особливості прояву стильових течій модернізму в українській літературі; проілюструвати еволюцію стилю українських прозаїків-модерністів; розкривати пантеїзм світобачення героїв, виражений через побут, звичаї, обряди, почуття, мораль; виявляти ознаки певної стильової течії модернізму у виучуваному творі; розкривати символічний зміст назви; пояснювати образи-символи твору; аналізувати роль художньої деталі у відтворенні психологічного стану героїв.

Ставлення:

переконаність у важливості благотворного впливу краси природи, почуття кохання на людину; усвідомлення рівності жінок і чоловіків в усіх сферах суспільного життя як необхідної умови розв’язання актуальних політичних, соціально-культурних та психологічних проблем.

Явище модернізму в українській літературі було самобутнім і відзначалося наявністю в модерному творі ознак реалізму й романтизму, синтезом різних стилів модернізму, єдністю громадянського й особистісного начал. Так звана «нова школа» в прозі творчістю М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської та інших митців утверджувала переорієнтацію вітчизняного словесного мистецтва на новітні досягнення естетичної думки європейських літератур, відходу від традиційно притаманного українському письменству етнографізму, фольклоризму, побутописання.

Найпоширенішими напрямками в прозі були імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм. У творчості кожного конкретного письменника можемо спостерігати увесь комплекс стильових ознак, притаманних модерністським напрямам, хоча на перший план виступає домінантна ознака. Наприклад, у М. Коцюбинського імпресіонізм у поєднанні з менш вираженими ознаками неоромантизму, символізму, експресіонізму.

Настанова на зображення внутрішнього світу особистості зумовила зміну акцентів у розкритті традиційної для української літератури «селянської» теми. Якщо в реалістичному творі вона реалізувалася через дослідження проблеми «людина і суспільство», то тепер розглядалася крізь призму стосунків «людина — людина». Обґрунтовуючи поведінку, вчинки героя, письменники відштовхувалися не від соціальних причин, а від внутрішньої логіки розвитку характеру, зосереджувалися на аналізові змін у психології героя в його зіткненні з реальністю, прагненні реалізувати себе. Етнографізм і побутовізм змінюються психологізмом.

Об’єктом дослідження стають актуальні для українського соціуму теми героя і маси, вождя і народу (І. Франко, Леся Українка), морально-етичні проблеми сенсу людського життя, «добра і зла», «життя і смерті» тощо.

У літературі модернізму присутні сильні особистості, що творять себе і своє життя. Прикметно, що такою «сильною особистістю» часто стає жінка (О. Кобилянська). Герої перебувають у межовому стані. Увага автора прикута до їхніх страждань, проявів внутрішньої сутності в умовах екзистенційного вибору (В. Стефаник), що настає не у виняткових обставинах, а в буденному житті.

У пошуках точки опертя для своїх героїв і самих себе в нових соціальних умовах погляд митців усе частіше звертається до християнських, національних і загальнолюдських цінностей. У творах з’являються біблійні мотиви, образи, асоціації, алюзії (Леся Українка, О. Кобилянська, В. Стефаник), що зумовлює вживання філософської, релігійної лексики.

Художній твір стає ускладненим, позбувається прямолінійності вираження авторського погляду на світ. Читач відчуває себе «закинутим» у художню реальність тексту, і, позбавлений супроводу, з огляду на свої моральні цінності долучається до співтворчості з автором. Етична свобода, яку отримує читач, виявляється у можливості множинності інтерпретацій художнього тексту.

Характерним для модернізму є ущільнення письма, дії в часі й просторі. У тексті замість розлогих описів (подій, пейзажів, портретів, характеристик тощо) подаються окремі фрагменти, деталі, штрихи (М. Коцюбинський, В. Стефаник). Зовнішній конфлікт твору посилюється внутрішнім, що створює додаткову напругу, динамічність розвитку дії (О. Кобилянська, В. Стефаник). Динамічним стає навіть пейзаж (М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська).

Стиль викладу відзначається уривчастістю, емоційністю, які «забезпечуються» ритмом фрази, уживанням алітерацій, асонансів, відокремлених членів речення, неповних і «обірваних» речень, пауз, художнього обрамлення та ін. (В. Стефаник, М. Коцюбинський).

Відзначаються новизною й засоби відтворення психологічного стану персонажа. Усе частіше письменники звертаються до внутрішнього мовлення, невласне прямої мови, монологів, «потоку свідомості», самопсихоаналізу героя (М. Коцюбинський).

Модерністи не описують (світ, героя тощо), а відтворюють (переживання, настрій). Розвиток почуттів, самопізнання, зміни внутрішнього стану стають рушійною силою розвитку сюжету (М. Коцюбинський).

Активно використовуються художні засоби суміжних мистецтв, здебільшого живопису й музики. Кожен стиль і навіть письменник мають «свій» колір. Скажімо, кольором тривоги у М. Коцюбинського («Сміх») є жовтий, у Лесі Українки — червоний.

Імпресіоністи зосереджуються на фіксації миттєвих вражень, найтонших душевних порухів, нюансів певного емоційного стану людини.

Їхні твори вирізняються умовністю, фрагментарністю зображеного. Мова сповнена складною асоціативністю й метафоричністю. Речення часто уривчасті, активно використовуються безсплучникові конструкції, інверсія. Освоюються й поширюються в літературі так звані «малі форми»: шкіц, етюд, новела, поезія в прозі. Роман втрачає домінуючі позиції і також набуває нових ознак (ліризм, фрагментарність).

В українській літературі XIX століття поетика імпресіонізму найповніше відбилася у творчості М. Коцюбинського, частково В. Стефаника, О. Кобилянської. Для українського імпресіонізму характерним є сильний лірико-романтичний струмінь, що споріднює його з неоромантизмом і символізмом («Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).

На відміну від імпресіонізму, який був мистецтвом передачі враження автора від постійних змін навколишньої дійсності, експресіонізм ґрунтується на концепції вираження авторського ставлення до життя.

Митці-експресіоністи обстоювали думку, що мета мистецтва — показати антигуманну сутність епохи технічного прогресу, залежність людини від власних інстинктів та тиску соціуму. Використовуючи засоби художньої виразності — гротесковий або фантастичний початок, свідомі деформації картин дійсності, абстрактні узагальнення, «нанизування» образів, — письменники відтворювали глибоко особистісне ставлення до зображуваного.

Експресіонізм за своєю сутністю є противником спокою, урівноваженості, гармонії. Його приваблюють ситуації конфлікту, кризи.

Основними ознаками експресіонізму в українській літературі є: зосередженість на глобальних проблемах (війна, голод); трагічність світосприйняття героїв, вияв сильних, яскравих почуттів; підпорядкованість художніх засобів зображення прагненню передати почуття в їхньому крайньому прояві: прийом калейдоскопічного зображення (емоційно насичені картини, що швидко змінюють одна одну); емоційно забарвлена лексика; використання тропів з метою нагнітання емоцій; наявність гротескового або фантастичного початку; контрастність кольорів. Улюблений художній засіб експресіоністів — гіпербола. Сюжет експресіоністського твору часто починається з найтрагічнішої події.

В українській прозі експресіоністичні тенденції властиві творчості В. Стефаника, В. Винниченка, О. Кобилянської, Ю. Федьковича.

Визначальною рисою неоромантизму, як і романтизму, є спроба подолання розриву між ідеалом та дійсністю завдяки внутрішньому потенціалу особистості, здатної перетворити бажане на дійсне. У неоромантичних художніх творах змальовується яскрава, неповторна індивідуальність, що вирізняється з маси і протистоїть злу, сірості повсякдення навіть у безнадійній ситуації. Головна увага автора зосереджується на відтворенні духовного світу людини, а не суспільно-соціальних подій.

До специфічних рис українського неоромантизму відносимо ігнорування матеріалістичного світосприйняття; домінування чуттєвої сфери людини, емоційно-інтуїтивного пізнання над логічним; прагнення згармонізувати ідеал з життєвою правдою; естетизм. Питомо національною ознакою є те, що український неоромантизм «вивів поняття нації за межі селянства, акцентував на провідній ролі інтелігенції. І вбачав цю роль не в тому, щоб інтелігенція «ішла в народ», а в тому, щоб творила високу культуру і до неї піднімала трудящу людність». Це дало змогу вивести літературу «за тісні межі провінційного побутовизму, етнографізму на ширші обрії художнього освоєння світу, зберігши глибинний національний колорит» (В. Пахаренко).

Неоромантичні тенденції в українській прозі знайшли найповніше вираження у творчості О. Кобилянської.

Символізм — метод і напрям модернізму, основним стильовим прийомом якого є перетворення конкретного художнього образу на багатозначний символ.

Засобами мистецтва слова митці-символісти досліджували конфлікт між духовними устремліннями людини і буденністю її повсякденного життя. Визнаючи самоцінність мистецтва, яке є вищим за життя, символісти використовували нові ритмічні та звукові форми, запровадили вільний вірш, розширили палітру засобів художнього вираження, поетичну образність і стилістику.

Особливістю національного прояву напряму в прозі є розмитість межі між символізмом і неоромантизмом.

Яскравим прикладом поєднання рис символізму й неоромантизму є твори О. Кобилянської «Царівна», «Людина», «Impromptu phantasie» та «Valse melancolique».

Запитання і завдання

1. У чому виявлялася самобутність культурно-естетичного феномену українського модернізму?

2. Назвіть основні ознаки модерної української прози.

3. Коротко охарактеризуйте стильове розмаїття українського прозового модернізму початку XX століття.

4. Викладіть матеріал розділу у формі таблиці (схеми, опороного конспекту).

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

17 вересня 1864 — 25 квітня 1913

Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?