Водночас кожен із цих періодів поділяється на менші, адже навіть давня література неоднорідна, в ній диференціюють перекладну літературу Київської Русі, оригінальну літературу княжої доби, літературу доби Ренесансу й Бароко, творчість Григорія Сковороди. Жанрові особливості давньої літератури проявилися у перекладах Біблії та окремих творів чи уривків творів грецьких авторів, у літописах княжої доби, житійній літературі («Києво-Печерський патерик»), геніальному «Слові о полку Ігоревім...», взірцях українського Ренесансу (полемічні тексти, листи й послання Івана Вишенського, богословські твори Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського), літературі українського Бароко (творчість Івана Величковського, Дмитра Туптала, поезія і драматургія Феофана Прокоповича; козацькі літописи, байки та вірші Григорія Сковороди). Григорій Сковорода в нашому красному письменстві був останнім поетом Бароко. Для його часу характерна силабічна система віршування, проте певна частина поезій мандрівного філософа має ознаки силабо-тонічної системи. Отже, саме Григорій Савич став реформатором у віршуванні, зачинателем силабо-тонічної системи, якою українські поети в основному користуються й досі. Початком нової української літератури вважають 1798 р., коли з’явилася перша публікація «Енеїди». Івана Котляревського визнано зачинателем нової української літератури, адже саме він почав писати художні твори живою, народною, а не книжною, як було досі, мовою, щедро використовуючи народні приказки, прислів’я та пісні. Автор безсмертних «Енеїди» і «Наталки Полтавки» достеменно знав звичаї, обряди й вірування українців, їхній побут і ментальність. Українці в цього автора не «плем’я», а повноцінний народ із великою багатовіковою історією і перспективою державності в майбутньому....
|