На початковому етапі свого становлення реалістичний напрям в українській літературі, як і в інших європейських літературах, був тісно пов’язаний з етнографічним побутописанням і формувався в жанрі соціально-побутової прози. Зачинателем української реалістичної літератури вважають Тараса Шевченка, хоча риси романтичної естетики трапляються навіть у творах останнього етапу його творчості. Викриття кріпосницького ладу, змалювання негативних наслідків на прикладі окремо взятої людини в реалістичних творах Т. Шевченка та Марка Вовчка підсилював гостровикривальний пафос. В українській реалістичній літературі другої половини XIX ст. спостерігалося поглиблення аналітичного начала та психологізму, що зумовлювало індивідуальні стильові розгалуження, як наприклад, соціально-побутовий реалізм Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Леоніда Глібова; специфічно народницький - у творах Олени Пчілки та Бориса Грінченка; соціально-психологічний - у Панаса Мирного та Івана Франка, у пізній прозі Б. Грінченка та Олени Пчілки, пізніших драмах М. Старицького та М. Кропивницького, в поезії Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Івана Манжури та ін.

Для соціально-побутової течії українського реалізму, серед іншого, характерні наслідування дійсності, описовість, увага до побутових і етнографічних подробиць, комізм ситуацій та характерів. Соціально-психологічній течії притаманний поглиблений аналіз внутрішнього світу персонажа, вплив на нього реалій суспільного життя. Однією зі специфічних особливостей українського реалізму є успадкований від романтизму пошук ідеалу, який відповідає високим морально-етичним стандартам. Зазнає суттєвих змін і мова реалістичних творів: на відміну від поетичної мови романтиків, письменники-реалісти звертаються до розмовної мови в усьому її стильовому розмаїтті.