ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Олесь Терентійович Гончар побачив світ 3 квітня 1918 р. у селі Ломівка (нині — територія м. Дніпра). Від народження батьки назвали його Олександром і записали за прізвищем батька — Біличенко. Але коли хлопчикові виповнилося два роки, мати померла, а тато одружився вдруге. Тож в трирічному віці його на виховання забрали дід із бабою по матері, на прізвище Гончар, що мешкали в селі Суха Слобода на Полтавщині. У школі хлопчика звали Олесем. Згодом його так і записали у паспорті — Олесь Гончар.

У 1938 р. юнак вступає на філологічний факультет Харківського державного університету. У студентські роки його перші друковані твори схвально оцінює письменник П. Панч, чим заохочує до подальшої праці.

Олесь Гончар — романтик за світосприйняттям, що відобразилося протягом життя в його вчинках і у творчості. Коли в Іспанії спалахнула громадянська війна, юнак хотів приєднатися до республіканців для боротьби проти нацистів. Після вторгнення гітлерівських військ на територію України третьокурсник Гончар добровільно записується до студентського батальйону і йде на фронт. Полон, концтабір, утеча, участь у численних боях за визволення України та країн Європи, кілька поранень — такою була буремна юність письменника. Доля (чи бабусині молитви, як думав Олесь) зберегла йому життя, хоч не раз був за мить від смерті. На фронті письменник не полишав творчості — писав і друкував поезії у фронтовій пресі.

Оскільки Харківський університет під час окупації було зруйновано, О. Гончар продовжує навчання в Дніпропетровському державному університеті. Водночас спогади про війну не дають йому спокою та просяться на папір. Так з'являються «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Завжди солдати» та ін. Новела «Модри Камень» (1946) зазнала критики за антирадянщину, а от роман «Альпи» (1946) приніс О. Гончару у двадцять вісім років славу. «Ідеологічно правильні» романи «Голубий Дунай» (1947), «Злата Прага» (1948) та «Альпи» утворили трилогію «Прапороносці», присвячену завершальному етапу боротьби народів проти нацизму. За неї автор був двічі нагороджений Сталінською премією, її вивчали в школі, переклали іншими мовами.

Упродовж 1950-х рр. виходять збірки новел О. Гончара «Новели» (1949), «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-Комиші» (1958), «Маша з верховини» (1959). Працює він і у великих епічних жанрах: публікуються повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоби світився вогник» (1955), романи «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).

Діяльність О. Гончара не можна оцінити однозначно. З одного боку, він був обласканий владою: депутат Верховної Ради СРСР, Герой Соціалістичної праці, академік, лауреат найвищої в державі Ленінської премії, голова Спілки письменників України, член Всесвітньої Ради Миру. З іншого — один із тих талановитих і водночас сумлінних письменників, хто сприяв національному відродженню України.

На хвилі «шістдесятництва» О. Гончар пише свій найменш «радянський» роман «Людина і зброя» (1960), підтримує І. Дзюбу в питанні оборони прав українського народу користуватися рідною мовою, відмовляється брати участь у роботі так званої ідеологічної комісії, яка мала розправитися над критиком. У 1966 р. на черговому з'їзді письменників України він гостро ставить запитання: доки українців відлучатимуть від світових культурних процесів, як довго їм заборонятимуть знати свій попередній культурний досвід?

«Виступами проти репресій накликав репресії на себе, — пише О. Гончар у щоденникових записах. — Хай уже так, аніж жити з розтоптаним сумлінням. Хочу дивитись чистими очима у вічі дітям своїм і друзям. А може, таки і справді нема лиха без добра? Може, це якраз і наблизить мене до того, що є найдорожчим, до становища вільного художника? Бо тільки ж у такому становищі й можеш — почувати себе людиною».