Леся Українка

(справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач)

(1871—1913)

Леся Українка народилася в м. Новограді-Волинському на Волині. Батьки поетеси були освіченими людьми: мама — відома письменниця Олена Пчілка, батько — юрист. У родині панувала атмосфера любові до української мови, культури, звичаїв і традицій.

Лариса була допитливою дівчинкою, у чотири роки вже читала, а в п’ять написала змістовного листа своєму дядькові — професору Михайлові Драгоманову. Саме в цьому віці вона попросила батьків називати себе Лесею. Найбільше дівчинка любила гратися зі старшим братом Михайлом. Її дитинство минало серед чудової волинської природи. Вона любила співати й танцювати, вишивати й виготовляти іграшки. Пробувати свої сили в літературі Леся почала рано: у дев’ять років написала першого вірша «Надія», який присвятила своїй тітці, засланій за політичні погляди до Сибіру. Перший друкований твір побачив світ, коли дівчинці було тринадцять (вірш «Конвалія»),

Змалку Леся Українка виявляла хист до навчання, вивчила десять іноземних мов, а ще любила музику (грала на фортепіано) й малювання. У родині Косачів улаштовували літературні й народні свята. Саме Леся була їх сценаристом, режисером і костюмером.

Проте доля талановитої дівчинки склалася так, що їй довелося виборювати життя, долаючи нестерпний фізичний біль. На Водохреща в Луцьку вона так захопилася святом, що й не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Спочатку боліла нога, потім — рука, а далі було ускладнення — туберкульоз кісток, легень, нирок... Тож іще змалку Леся Українка засвоїла науку: аби не плакати, треба сміятися:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Дівчинці іноді доводилося місяцями лежати в гіпсі — «липучих кайданах», за її ж висловом. Однак це не завадило Лесі залишити великий літературний спадок, який є окрасою не тільки української, а й світової літератури.

МРІЇ

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

* * *

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» — мене питали,

Але я не признавалась —

Я була малою горда, —

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, —

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

ТИША МОРСЬКА

В час гарячий, полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі... ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим

човенцем, —

В’ється стежечка злотиста.

І. Айвазовський. Неаполітанська затока. 1841 р.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння, —

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

СПІВЕЦЬ

Пишно займались багрянії зорі

Колись навесні,

Любо лилися в пташиному хорі

Пісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом

Порання роса,

І усміхалась весняним привітом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,

Найкраща з квіток, —

Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

A соловейко троянді вродливій

Так любо співав,

Голосом дивним співець чарівливий

Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі,

Ще ж голосніше співав на вітання

Поранній зорі...

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

Весняний той час, —

Осінь холодная, осінь вільготна

Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, —

Година сумна;

Місяць холоднеє кида проміння;

Здалека луна.

Пугача віщого крик — гук єдиний.

Діброва німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?

Ох, де ж він? — Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

Натхненний співець.

Вічно красує там рожа чудесна,

Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі,

Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі,

Тебе й край рідний.

К. Богаєвський. Пейзаж з деревами. 1927 р.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі сухім

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пісня, й розквітла б у рідному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,

І воля своя, —

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

1. Потрапити в край вічного проміння прагне лірична героїня вірша

• А «Мрії»
• Б «Співець»
• В «Тиша морська»
• Г «Як дитиною, бувало...»

2. Про солов'я йдеться у вірші

• А «Мрії»
• Б «Співець»
• В «Тиша морська»
• Г «Як дитиною, бувало...»

3. Установіть відповідність.

4. Розкажіть про дитинство Лесі Українки. Що змалку впливало на формування обдарованої й освіченої дівчини?

5. До кого лірична героїня має більше поваги у вірші Лесі Українки «Мрії»? Про які її людські якості це свідчить?

6. Чому лірична героїня вірша «Як дитиною, бувало...» не зізнавалася про свій біль? Як це пов'язано з життям Лесі Українки?

7. Як ви розумієте словосполучення безпощадна зброя сміху у вірші «Як дитиною, бувало...»? Чому її найбільше боїться лірична героїня?

8. Усно опишіть своїми словами морський пейзаж у вірші Лесі Українки «Тиша морська».

9. У вірші «Тиша морська» Леся Українка створила образ «краю вічного проміння». Чи існує такий край насправді? Чи треба до нього прагнути?

10. Чому лірична героїня вірша «Співець» протиставляє себе солов'ю?

11. Випишіть у робочий зошит епітети з вірша Лесі Українки «Тиша морська». Яку роль вони відіграють у цьому творі?

12. Знайдіть приклади персоніфікації у вірші Лесі Українки «Співець».

• 1. Вивчити напам'ять вірш Лесі Українки «Як дитиною, бувало...».
• 2. Намалювати ілюстрацію до вірша Лесі Українки «Співець» (за бажанням).

скачать dle 11.0фильмы бесплатно