Авторський відступ - позасюжетний елемент, необов'язкова частина композиції твору. Авторським відступом автор перериває розгортання сюжету й коментує якусь подію чи явище. Наприклад, у повісті Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» автор висловлює власні думки про стан душі героя, коли він іде на перше в своєму житті побачення, коментує події, посилаючись на досвід багатьох поколінь.

Алегорія - іншомовлення, двоплановість художнього зображення, коли під одним образом вгадується інший, подібний до нього певними рисами. Наприклад, у байці «Щука» Леоніда Глібова Щука - образ безкарного злочинця; Осел, Шкапа та Цапи - образи недолугих суддів. У філософській повісті-казці Юрія Винничука «Місце для Дракона» алегоричними є всі основні дійові особи: Дракон Грицько - це алегоричний образ поета-християнина, Князь, Воєвода, Таємний Радник - алегоричні образи представників влади.

Алітерація - стилістичний прийом, який полягає у повторенні співзвучних приголосних для підвищення інтонаційної виразності вірша, емоційного поглиблення його смислового зв'язку. Наприклад, у вірші Анатолія Мойсієнка повторення звуків [ж], [з], [с] передає шелестіння осіннього листя, що опадає з дерев:

Жовтень жовті жолуді

На базар несе.

Амфібрахій - трискладовий віршовий розмір із наголосом на другому складі (|◡—◡|). Наприклад, амфібрахієм написаний вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Аналіз художнього твору - дослідження літературного тексту. Найбільш поширеними є три види шкільного аналізу літературного твору: аналіз «вслід за автором», тобто за ходом розповіді в художньому творі, пообразний та сюжетно-композиційний аналіз.

Анапест - трискладовий віршовий розмір із наголосом на останньому, третьому, складі (|◡◡—|). Для прикладу, анапестом написана поезія Лесі Українки «Contra spem spero!»:

Гетьте думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Анафора - єдинопочаток у рядках вірша. Анафорою може бути слово, словосполучення або навіть ціле речення. За допомогою анафори суттєво посилюється звучання основної думки твору, як, наприклад, у вірші сучасного українського поета Степана Литвина:

Печаль віків на дні сльози,

Печаль Почайни й Пруту.

Печаль Базару й Крутів.

Антитеза - підкреслене протиставлення явищ, понять, думок, почуттів. Антитезу використовують для більшої виразності зображуваного. Наприклад, у вірші Тараса Шевченка «Якби ви знали, паничі» антитеза підкреслює разючу відмінність між описаним у віршах тогочасних окремих поетів щасливим життям селян-кріпаків і їхніми справжніми злиднями й стражданнями в панській неволі: «У тій хатині, у раю / Я бачив пекло».

Асонанс - концентроване повторення голосних звуків у одному рядку чи окремій строфі поезії для створення певної звукової гами, приміром звуків дощових крапель чи поривів холодного вітру, як-от у поезії Анатолія Мойсієнка: «Набиває вітер / золотий кисет, / злотом люльку креше, / золоті пожежі / попасом пасе».

Асоціативний ряд - цілісна система своєрідних знаків, які символічно узагальнюють відповідну суміжність, уподібнення одного явища до іншого, а деколи навіть їхню контрастність.

Асоціативні образи - це певна суміжність, паралельність, своєрідне «перегукування», взаємне «віддзеркалення» художніх образів, за своєю питомою суттю досить далеких один від одного. Наприклад, «біле молоко» і «цвітіння плодових дерев» - незіставні поняття, але коли поет вживає метафору «біле молоко садів», то читач усвідомлює, що йдеться про рясне цвітіння саду.

Балада - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом, наприклад, «Тополя» Тараса Шевченка чи віршований твір «Із янголом на плечі» Івана Малковича, належність якого до жанру балади автор підкреслює підзаголовком «Старосвітська балада». Для жанру балади характерне фабульне ядро (подія або вчинок героя), яке читачеві легко вдається переповісти. Баладі притаманні такі ознаки лірики, як яскравий показ людських настроїв, переживань, емоцій.

Білий вірш - неримований вірш зі збереженням ритміки й кількості наголошених і ненаголошених складів у рядках. Від вільного вірша білий вірш відрізняється саме тим, що рими у ньому взагалі немає, але кількість складів у відповідних рядках строго впорядковано.

Види лірики - ще у XIX столітті літературознавці виокремили пейзажну, інтимну (родинну і любовну), громадянську, медитативну й патріотичну лірику. У XX столітті до цих видів додали ще інтелектуальну лірику, якою вважають лірику Олега Ольжича й Ліни Костенко. Поширеною також є філософська лірика.

Вимисел художній - продукт творчої уяви письменника, авторське тлумачення описаної ним у творі події, ситуації чи вигаданий характер і зовнішність літературного персонажа.

Виноска - це доступне пояснення незрозумілого, іншомовного, діалектного, архаїчного, сленгового слова; лаконічне роз'яснення історичної події, коротка довідка чи інформація про те, що читачеві може бути взагалі не відомо. Виноски розміщують унизу сторінки, від літературного тексту їх відмежовують горизонтальною лінією. Під час читання художніх творів виноски допомагають краще розуміти художній текст.

Вільний вірш, або Верлібр (від фр. vers libre - вільний вірш) - система віршованих рядків, ритмічна єдність яких ґрунтується лише на інтонаційній подібності. Рядки вільного вірша мають різну довжину, не поділяються на стопи: у них різна кількість наголосів, а їхнє розташування довільне. Отже, визначити віршовий розмір верлібра неможливо. Верлібр не має рим, унаслідок чого дуже часто зникає і поділ на строфи. Верлібри майже завжди наділені настроєвими переживаннями.

Героїко-романтичний твір - пригодницький художній твір, дія в якому відбувається в часи лихоліть (воєн, революцій), а герої виявляють героїзм і здатність на високі душевні пориви. Наприклад, героїко-романтичними можна вважати повість «За сестрою» Андрія Чайковського, оповідання «Ніч перед боєм» Олександра Довженка.

Герой - дійова особа художнього тексту, образ-характер, усебічно розкритий автором. У творі є переважно один головний герой, якому автор приділяє особливу увагу, ставить його в центр подій, розповідає про ситуації саме з його життя або з його участю. Усі інші дійові особи твору вважають персонажами. На повному розкритті характеру цих персонажів автор не зосереджує свою увагу.

Гіпербола - художній засіб, який полягає в надмірному перебільшенні ознак предмета, явища, дії або властивостей людини. Наприклад, казковий герой може перевернути гори, випити море. Гіперболізовано показано час перебування козаків у турецькій неволі в народній думі «Маруся Богуславка»:

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають.

Громадянська лірика - умовна назва, якою виокремлюють різновид лірики, що має громадянські, соціальні, але дещо меншою мірою - національні й патріотичні мотиви. Зразки громадянської лірики - вірші Володимира Підпалого «...Бачиш: між трав зелених» та Галини Кирпи «Коли до вас темної ночі».

Гумор - різновид комічного, показ смішного в життєвих явищах і людських характерах; в основному доброзичливий сміх. Гумор присутній у повістях «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» Ярослава Стельмаха, «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» Валентина Чемериса. Гумор не ображає того, проти кого спрямований, а тільки вказує на його певні недоліки чи вади.

Дактиль - трискладовий віршовий розмір із наголосом на першому складі (|—◡◡|)Наприклад, дактилем написана «Колискова» Лесі Українки:

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти малесенький,

Пізній бо час.

Дилогія - об'єднані однією темою два прозові твори одного письменника, у яких діють одні й ті самі герої. Наприклад, дилогією є повісті «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір» Михайла Стельмаха.

Диптих - об'єднані однією темою та ідеєю два віршовані твори. Наприклад, вірші «Чайка на крижині» та «Крила» Ліни Костенко.

Дійові особи - персонажі, герої драматичного твору. Список дійових осіб є обов'язковим на початку драматичного твору. Цей список може містити дані про вік, родинні стосунки, професію, зовнішній вигляд, навіть уподобання й звички дійових осіб.

Драматичне - естетична категорія, яка уособлює щось дуже складне й суперечливе (обставини, моральний вибір, почуття), що вимагає від героїв великої напруги переживань, особливої відповідальності за свої вчинки. Наприклад, у філософській повісті-казці «Місце для Дракона» Юрія Винничука драматичним стає сам факт існування Дракона-християнина-поета в жорстокому людському світі, драматичним вибором героя - його добровільне рішення пожертвувати собою.

Драматичне становище - збіг обставин, за яких герой чи персонажі потрапляють у дуже складні умови, часто навіть небезпечні для їхнього життя. Таким є становище Марусі в думі «Маруся Богуславка», коли вона наважується випустити на волю земляків.

Дума - великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту, який виконується речитативом у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Народні думи - суто український жанр фольклору особливої, майже завжди сталої будови. Дума складається із заспіву, основної частини й славословія (похвали). Специфічні особливості думи: 1) рядки вірша дуже різняться довжиною (кількістю складів); 2) рима здебільшого дієслівна, часто римується декілька рядків поспіль; 3) складна синтаксична побудова: замість коротких речень великі й розлогі періоди, які містять закінчений образ або завершену думку; 4) навмисне уповільнення розповіді завдяки повторам.

Екскурс - відхід від основної сюжетної лінії і основної теми твору з метою висвітлення письменником якихось додаткових питань. Екскурс буває часовим, просторовим і часово-просторовим. Екскурси в минуле головного героя Климка з однойменної повісті Григора Тютюнника дають можливість читачам збагнути, що хлопчик завжди був відповідальним, самостійним у прийнятті рішень. Екскурс у майбутнє, яким Ніна Бічуя розпочинає свою повість «Шпага Славка Беркути», інтригує читачів, спонукає їх читати, з нетерпінням очікуючи, що буде далі, чим для підлітка обернеться заведення на нього справи в міліції.

Епітет - художнє означення, за допомогою якого підкреслено якусь суттєву ознаку явища, предмета, події й виражено ставлення автора до ним змальованого. Відзначається вдалими епітетами вірш Лесі Українки «Давня весна»: «Була весна весела, щедра, мила, / Промінням грала, сипала квітки, / Вона летіла хутко, мов стокрила, / За нею вслід співучії пташки!».

Епітет постійний - епітет, який у народнопісенних текстах вживається з певним іменником: червона калина, кінь вороненький, дівчина чорнобрива, бистра річка, зелена діброва.

Епос - рід літератури, що найповніше розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності. В основі епосу - розповідь про події, які відбувалися в минулому. Цей багатозначний термін може застосовуватися до оповідної поезії фольклорного походження, великих за розмірами поем Гомера «Іліада» й «Одіссея», а в наш час - роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Прикладом народного епосу є українські думи.

Зав'язка - момент твору, де вперше відбувається гостре зіткнення протидіючих сил у творі. У повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» зав'язкою є негідний учинок Юлька Ващука, коли, затриманий дружинниками, у міліції він називає себе прізвищем однокласника.

Ідея - основна думка твору, його пафосно-емоційний стрижень, ядро задуму автора. Наприклад, ідеєю вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну» є плекання патріотизму.

Інверсія - незвичний (непрямий) порядок слів, який полягає у свідомому порушенні розташування підмета і присудка, означення і означуваного слова з метою увиразнення змісту. Найчастіше інверсію використовують у ліричних та ліро-епічних творах. Наприклад, у Тараса Шевченка читаємо: «Реве та стогне Дніпр широкий», хоча в розмовній мові про подібне сказали б, застосовуючи прямий порядок слів: «Широкий Дніпро реве та стогне».

Інтерв'ю - розрахована на оприлюднення в пресі, по радіо чи телебаченню бесіда з конкретною особою для висвітлення певних питань.

Інтелектуальна лірика - умовна назва, якою окреслюють різновид лірики, що відзначається логічними умовиводами, як, наприклад, вірш Ліни Костенко «Крила»: «А як же людина? А що ж людина? / Живе на землі. Сама не літає. / А крила має. А крила має!».

Інтимна лірика - різновид лірики, у якій розкриваються любовні або родинні почуття. Взірцем любовної лірики є вірш Володимира Сосюри «Васильки», родинної - поезії Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», Андрія Малишка «Стежина».

Іронія - тонке, приховане глузування. Наприклад, у повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» Юлько Ващук, запримітивши відсутність Славка Беркути не тільки під час вистави, а й навіть після виступу Лілі Теслюк, адресуючи відповідну інформацію саме дівчині-балерині, насмішкувато говорить нібито всім однокласникам: «Хіба спортсмени цікавляться балетом? Дуже йому потрібен балет!».

Історична пісня - фольклорний ліро-епічний пісенний твір героїчного характеру про конкретні чи типові історичні події або реальних історичних осіб чи безіменних героїв, полководців та месників. Основні риси історичних пісень: 1) усі рядки рівноскладові, правильно чергуються наголошені й ненаголошені склади; 2) текст пісні переважно поділений на куплети, які складаються з чотирьох або рідше двох рядків; 3) опис події або звитяжного вчинку, наявність сюжету. Розрізняють такі види історичних пісень: а) про боротьбу проти татаро-турецького поневолення («Зажурилась Україна», «Та, ой, як крикнув же козак Сірко»); б) про боротьбу проти національного і соціального гніту, а саме: пісні про визвольні бої із польською шляхтою («Ой Морозе, Морозенку», «Максим козак Залізняк», «Чи не той то Хміль»); пісні про народних месників-повстанців («За Сибіром сонце сходить» (про Устима Кармалюка)); пісні про московську окупацію і знищення Гетьманщини як унікальної форми Української держави («Летить галка через балку (пісня про останнього січового кошового Петра Калнишевського)) та ін.

Історична поема - ліро-епічний твір, у якому діють реальні історичні особи та художньо змальовуються певні історичні події. Невеликою за обсягом історичною поемою можна вважати твір Тараса Шевченка «Іван Підкова».

Історичний твір - літературний твір про історичну подію та історичних осіб. Літературознавці поділяють такі твори на історико-художні, художньо-історичні та художньо-документальні. Художньо-документальним твором є повість «Чорнобиль» Юрія Щербака, художньо-історичним - роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, історико-художнім - повісті «Захар Беркут» Івана Франка, «За сестрою» Андрія Чайковського.

Коломийка - дворядкова народна пісня (співанка). Кожен рядок коломийки має чотирнадцять складів з обов'язковою цезурою (паузою) після восьмого складу. У літературі на основі коломийок виник коломийковий вірш, подібний до них суміжним римуванням, будовою і кількістю складів у рядках.

Коломийковий вірш - поезія, у якій кожен рядок, як і в коломийці, має чотирнадцять складів, а римування - парне. Коломийковий вірш часто використовували у творчості поети-романтики. Чотирнадцятискладовий рядок у таких поезіях часто розділяється на два рядки (8 складів + 6 складів), як у поезії Тараса Шевченка «Заповіт».

Комедія - драматичний твір, у якому засобами сміху тавруються негативні явища суспільства або гостро висміюються негативні риси характеру головного персонажа. Комедія може закінчуватися навіть смертю лиходія, користолюба, егоїста, але гине така дійова особа через власну обмеженість, заздрість, скупість, тому в читачів або глядачів не викликає співчуття. Прикладом комедії є «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого.

Комічне - естетична категорія, якою прийнято називати все смішне. За допомогою комічного зображення Іван Карпенко-Карий у комедії «Сто тисяч» показує ницість помислів і вчинків Герасима Калитки та його кума Савки. Значною мірою комічним є Федько Котигорошко, персонаж повісті Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».

Композиція (від латин. складання, розташування) - одна з найважливіших ознак художньої форми твору, сутність якої виявляється у взаємозв'язку різнорідних елементів (сюжетних та позасюжетних), що складають його органічну цілісність, та їх місця в художньому тексті. Відомий український шевченкознавець Ніна Чамата пише: «Як і розмова про жанр неодмінно включає виявлення його сюжетно-композиційних особливостей, що формуються жанром, так і розгляд композиції обов'язково відштовхується від усталених родо-жанрових принципів, на основі яких будується певний твір або група творів».

Контраст - особливо увиразнена протилежність у рисах характеру людей, у предметах і явищах. Наприклад, контрастними постають поліцай і дівчина в повісті «Климко» Григора Тютюнника; контрастними поглядами на світ наділені безіменний поет і лицар Бертольдо в «Давній казці» Лесі Українки, Дракон і Князь у повісті-казці Юрія Винничука «Місце для Дракона».

Кульмінація - елемент сюжету, який відповідає найвищій точці напруги твору. Наприклад, кульмінацією повісті-казки Юрія Винничука «Місце для Дракона» є намагання Дракона Грицька підставити лицареві Лавріну найбільш вразливе місце - око; кульмінацією в оповіданні «Ніч перед боєм» Олександра Довженка виявляється героїчна смерть дідів-перевізників Платона й Савки.

Легенда (від латин. legenda - те, що варто прочитати) - фольклорний або літературний жанр міфологічного, апокрифічного (про життя апостолів або святих) чи історико-героїчного змісту. Це фантастичне оповідання про якусь чудесну подію чи особу, що сприймається як достовірне. Іноді це містичне пояснення виникнення певного звіра, птаха або рослини через гарні або погані людські вчинки.

Ліричний герой - ліричне «Я» поета, своєрідна форма вираження його думок, почуттів. Наприклад, ліричний герой вірша Володимира Підпалого «...Бачиш: між трав зелених» - великий природолюб, який тонко відчуває красу природи.

Ліричний твір - переважно римована й ритмізована поезія, вірш, у якому передано настрої героя, його почуття; у ліричному творі емоції домінують навіть над вірогідністю події.

Ліро-епічний твір - твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці й епосу. Від лірики ліро-епічні твори запозичили високу емоційність і яскраву образність, від епосу - сюжет, сюжетні лінії з їхніми компонентами (насамперед зав'язкою, кульмінацією, розв'язкою), а також залежно від ролі й місця у творі - літературних персонажів чи героїв.

Літературний жанр - це форма, у якій проявляє себе певний рід літератури. Окремі жанри з часом можуть більше не використовуватися митцями, зовсім відмирати, натомість завжди спостерігається поява жанрів нових.

Літературний характер - це показ у художньому творі яскравої особистості, людини з індивідуальними рисами характеру, які зумовлюють її ідеали, поведінку, ставлення до інших людей і до життя.

Медитативна лірика - сукупна назва поезій, основною ознакою яких є роздуми ліричного героя про пережите чи навіть передбачене автором як неминуче випробування морального характеру, філософські узагальнення про особисте життя, талант чи долю. Прикладом медитативної лірики може бути вірш Миколи Вінграновського - «Я думаю, як і чиню / Але скажи, хіба це горе, / Якщо це горе неогорне / В своїй сльозі я розчиню?».

Метаморфоза - докорінна зміна, перетворення кого-небудь або чого-небудь, наприклад, померлого чи загиблого в бою героя - на звіра чи птаха. Метаморфози характерні для балад, казок і легенд. Наприклад, у баладі Тараса Шевченка «Тополя» дівчина перетворилася на дерево, а в баладі «Лілея» відторгнута красуня, яка замерзла під тином через жорстоких односельців, обернулася на квітку.

Метафора - художній засіб, який полягає в перенесенні ознак одного предмета чи явища на інші за подібністю, часткове олюднення неживої природи. Наприклад, сніг іде, краплі падають. У вірші Миколи Вінграновського «Жоржина» метафорами особливо багата строфа: «В полі вітер шука порожнини, / Котить небом Чумацький Віз... / Кажуть дядькові всі стежини, / Щоб Європу сюди приніс».

Мова автора - основний текст твору, власне, мова письменника, який розповідає про все, що діється з персонажами, природою, алегоричними образами в художньому творі.

Мова персонажа - мова, якою спілкуються між собою і висловлюють власні думки персонажі, важливе джерело характеристики персонажів. Наприклад, батько Стефка Вуса з повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути», зловживаючи спиртним, постійно словесно ображає сина й доньку, а батько Юлька Ващука спілкується навіть зі своїми рідними невластивими для розмов у родинному колі термінами й поняттями, виявляючи штучність і надуманість.

Мотив - у літературознавстві - тема ліричного твору або неподільна смислова одиниця, з якої складається фабула (сюжет) епічного чи драматичного твору: мотив відданості вітчизні, жертовності, зради коханого тощо. Мотиви рухають учинками персонажів, збуджують їхні переживання і роздуми, особливо тонко динамізують внутрішній світ. У ліриці мотиви можуть переплітатися настільки тісно, що іноді буває складно визначити, до якого виду лірики належить вірш. Наприклад, поезія Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати...» містить і пейзажні, й інтимні, й громадянські, і філософські, й патріотичні мотиви.

Новела - невеликий за обсягом глибоко психологічний твір, у якому незвичайна життєва подія розгортається дуже динамічно й має несподівану драматичну розв'язку. Наприклад, новелами є твори «Дивак» Григора Тютюнника, «Гер переможений» Любові Пономаренко.

Обрамлення - особливий художній прийом, який за допомогою зв'язувальної рамки - повтору на початку і в кінці твору тих самих рядків або того самого опису - більш яскраво розкриває головну думку твору.

Опис - найпоширеніший спосіб викладу в літературних творах, який полягає в цікавому послідовному показі окремих рис персонажів, предметів, процесів, явищ природи, речей. Різновидами опису є насамперед портрет і пейзаж. Для опису характерні прийоми словесного малювання в найдрібніших деталях.

Оповідання - невеликий за обсягом прозовий художній твір, у якому йдеться про одну-дві події в житті людини або кількох людей. В оповіданні сюжет складається переважно з однієї сюжетної лінії (низки подій, які стосуються головного героя). Оповіданнями є «Лось» Євгена Гуцала, «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда.

Оповідач - герой або персонаж, від чийого імені ведеться розповідь у художньому творі. Наприклад, оповідачем в оповіданні «Ніч перед боєм» Олександра Довженка є командир, Герой Радянського Союзу Петро Колодуб. Присутність окремого оповідача-очевидця в художньому творі збільшує довіру читача до змісту такої розповіді.

Паліндром - вірш, у якому рядки читаються однаково як зліва направо, так і справа наліво. Майстром паліндромів вважають сучасного українського поета Анатолія Мойсієнка.

Паралелізм - зображення подібних явищ із різних сфер життя: події людського життя, душевні настрої змальовуються як паралель до явищ природи. Наприклад, картини негоди й водночас великої небезпеки в нерівному бою, що подаються зумисно поряд у «Пісні про Морозенка»: «То не грім в степу грохоче, / То не хмара світ закрила - / То татар велика сила / Козаченьків обступила». Паралелізми завжди несуть елементи народної символіки й вважаються своєрідною симетрією у творі.

Патріотична лірика - умовна назва, якою окреслюють різновид лірики, у якій йдеться про любов до рідного краю, особистісну відповідальність кожного за долю Вітчизни. Зразком патріотичної лірики є вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».

Пафос - рівень емоційної напруги, пристрасне переживання душевного піднесення, викликаного певною ідеєю, подією, натхненням. У літературних текстах пафос найчастіше виявляється в щирому захопленні героями, однозначному схваленні їхніх учинків, тому наявний насамперед у прозових і віршових творах історичної тематики й у громадянській ліриці. Фальшивий пафос у художньому творі перетворюється на засіб сміху. Це добре проявляється у віршах Федька Котигорошка, які від імені друга він присвячує коханій Вітька Галі (повість Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»).

Пейзаж - опис природи в художньому творі. Пейзажі можуть бути тлом, на якому відбувається дія, творити гармонію або контраст з настроєм героя. Романтичні пейзажі - це переважно страхітливі описи негоди, гіперболізовані стихійні сили.

Пейзажна лірика - умовна назва, якою окреслюють різновид лірики, у якій ідеться про красу природи. Наприклад, до пейзажної лірики можна віднести вірші Володимира Сосюри «Осінь» («Облітають квіти, обриває вітер...»), Володимира Підпалого «Зимовий етюд».

Персоніфікація - олюднення природи, своєрідний залишок у людській свідомості анімалістичних уявлень, які були властиві нашим далеким предкам-язичникам, оскільки природу вони сприймали як незліченну кількість різноманітних божеств, а уявляли їх у людських іпостасях. Між персоніфікацією і метафорою є певні «точки дотику», але якщо звичайна метафора олюднює лише якісь окремі дії природних явищ (вітер свище, грім свариться, плакуча верба журиться, сонце сміється, небо плаче), то персоніфікація у вигляді людських постатей, характерів і вчинків пропонує сприймати пори року, природні стихії.

Підтекст - прихований, внутрішній зміст висловлювання. Підтекст характерний для творів Юрія Винничука «Місце для Дракона», Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало».

Пірихій - двоскладова стопа з двох ненаголошених складів (|◡◡|), котра, як виняток, може траплятися у віршах, написаних ямбом або хореєм.

Пісня - ліричний вірш куплетної побудови, призначений для виконання співом.

Пісня народна - жанр фольклору; співанка, створена колективно; невеликий усний віршований фольклорний твір, який співають у супроводі музичних інструментів чи без них.

Пісня літературна - пісня, створена конкретними людьми - авторами слів і музики. Славетними українськими піснярами вважають Івана Франка, Костянтину Малицьку, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Василя Діденка, Степана Пушика, Дмитра Луценка, Вадима Крищенка, Миколу Луківа, Юрія Рибчинського. Прекрасну музику на їхні поетичні тексти створили Микола Лисенко, Станіслав Людкевич, Денис Січинський, Георгій і Платон Майбороди, Олександр Білаш, Володимир Івасюк, Анатолій Горчинський, Олександр Злотник.

Пісня літературного походження (авторська пісня) - пісня, створена поетом або композитором, яка стала народною. До таких пісень XVIІІ-ХІХ століть належать «Засвіт встали козаченьки», «Їхав козак за Дунай», «За Сибіром сонце сходить», «Дивлюсь я на небо», «Повій, вітре, на Вкраїну». У XX столітті авторами пісень, що їх називають народними, стали Богдан Лепкий («Чуєш, брате мій»), Андрій Малишко («Пісня про рушник»), Володимир Івасюк («Водограй», «Червона рута»), Дмитро Павличко («Два кольори»).

Повість - досить великий за обсягом прозовий розповідний художній твір, у якому доля однієї людини пов'язана з багатьма іншими людьми. У повісті, крім головного героя, діє чимало другорядних персонажів, події відбуваються в кількох місцях, а часові рамки можуть охоплювати проміжок до двадцяти років. Жанр повісті має багато різновидів: історична повість, соціально-побутова повість, фантастична повість, пригодницька повість. Соціально-побутовою повістю є твір Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною».

Повість-казка - повість, у якій діють казкові герої, як у творі «Місце для Дракона» Юрія Винничука, де, крім елементів казковості, є мотиви притчі й філософського осмислення подій.

Повість-притча - алегорична повість, яка має ознаки повчальності, моралізаторства. Елементи притчі має філософська повість-казка Юрія Винничука «Місце для Дракона».

Поема - віршований, частіше ліро-епічний твір великого обсягу, який має переважно одну сюжетну лінію, невелику кількість героїв і розкриває якусь одну проблему. Поема може мати передмову (вступ (пролог) або своєрідний зачин), а також післямову (епілог). Твір Лесі Українки «Давня казка» за жанром є ліро-епічною поемою.

Позасюжетні елементи - складові частини композиції, які не входять до сюжету: пейзажі, портрети, спогади персонажів, екскурси в минуле чи майбутнє, авторські та ліричні відступи.

Порівняння - художній засіб, який полягає в поясненні ознак одного предмета через зіставлення його з іншим, чимось подібним: очі, як волошки (сині); хлопець, як явір (високий).

Портрет - опис зовнішнього вигляду дійової особи твору. Крім рис обличчя і міміки, на відміну від живописного портрета, словесний портрет у літературному творі також включає одяг, звички, особливості спілкування з іншими, жести, усе те, що видає вік, соціальне походження, рівень освіченості, моралі, риси характеру персонажа.

Пригодницький твір - художній твір, у якому розповідається про захопливі пригоди та надзвичайні події. Саме такою є повість Ярлослава Стельмаха «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера».

Прислів'я та приказки - малий жанр фольклору, влучні та яскраві афористичні вислови: знання за плечима не носять; скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти.

Присвята - напис на початку твору, який вказує, кому приурочено цей твір.

Притча - повчальна алегорична оповідь про людське життя з яскраво вираженою моралізаторською основною думкою. У біблійних притчах Ісус Христос розповідає апостолам повчальні історії, у яких алегорично пояснює, що в житті можна робити, а чого не варто. Жанр притчі використовували Григорій Сковорода, Іван Франко, Валерій Шевчук.

Прозовий твір - художній текст, написаний невіршованою мовою. Прозою частіше написані такі епічні твори, як казка, оповідання, новела, притча, повість, роман.

Прототип (прообраз) - реальна людина, зовнішність, характер, життєві події, вчинки якої автор великою мірою переніс із реального життя, створюючи літературний образ.

Психологізм (від грецьк. psych - душа і латин. lohos - слово, вчення) у художньому тексті - це проникнення автора й читачів як своєрідних співавторів у сферу почуттів героїв і персонажів, відтворення художніми засобами їхнього внутрішнього стану, думок, переживань, які зумовлені внутрішніми й зовнішніми причинами.

Рефрен - рядок або кілька рядків, що повторюються і закінчують окрему строфу або кожну з кількох строф у вірші. У піснях відповідником рефрену стає приспів.

Рими - співзвучні закінчення рядків у вірші. Рими надають віршованому твору милозвучності, пісенності. У тих рядках, які римуються між собою, обов'язковою є однакова кількість наголошених і ненаголошених складів і водночас чітко визначене, а не довільне й хаотичне, чергування наголошених складів із ненаголошеними.

Римування - розміщення римованих рядків у строфі. Найчастіше в поезіях перший рядок римується з третім, а другий із четвертим (перехресне римування), перший із четвертим, а другий із третім (кільцеве римування). Також існує парне (суміжне) римування, коли перший рядок римується з другим, а третій - із четвертим.

Ритм (грецьк. rythmos, від грецьк. rheo - течу) - рівномірне періодичне чергування сили й тембру голосу під час вимови наголошених і ненаголошених складів у віршованому тексті.

Риторичне запитання - ствердження у формі запитання. Наприклад, у вірші Миколи Вінграновського «Поводимо гусочку по воді» читаємо: «Не впірнай нам, гусочко, бо тоді / Кого ж будем бачити на воді?».

Розв'язка - остаточне вирішення долі героя або завершення події. Наприклад, у повісті «Захар Беркут» Івана Франка - це блискуча перемога мирних тухольців над військом монголів, у повісті «Місце для Дракона» Юрія Винничука - смерть головного героя і усвідомлення Князем і Пустельником своєї вини за це.

Рольовий ліричний герой - художня іпостась ліричного героя, коли він нічого спільного з автором і читачами відповідного твору не має, зате наділений рисами історичної особи, реальної людини чи персоніфікованої рослини, планети, природи, від імені якої виголошує свої думки і погляди. Наприклад, у триптиху Віталія Коротича рольовим героєм є Тарас Шевченко, у вірші Леоніда Народового «Монолог колоска» - пшеничний колос.

Романтизм - стиль у літературі й мистецтві, який виник наприкінці XVIII - на початку XIX століть. Поетом-романтиком був молодий Тарас Шевченко. Романтизм передбачав змалювання незвичайних подій, романтичного героя і романтичних пейзажів.

Романтичний герой - непересічна особистість, що діє в незвичайних обставинах, якій властиві яскраві почуття, безстрашність, гостра реакція на спричинену кривду. Ліричні герої Тараса Шевченка - завжди романтичні.

Романтичний пейзаж - картина дикої природи, гіперболізований показ сили й потужності стихії: бурі, урагану, грози:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Рондо - популярні в середні віки вірші. У таких поезіях тричі обігрувалася певна тема, обов'язковими були рефрени (повторення певних рядків). У філософській повісті-казці Юрія Винничука «Місце для Дракона», як випливає зі змісту сказаного героєм твору - Драконом Григорієм, змій створив рондо-акровірш, у якому було чотирнадцять рядків, а з перших букв цих рядків можна було скласти ім'я автора - Дракон Григорій, проте, скоріше за все, йшлося про сонет, а не про рондо, оскільки саме в сонеті чотирнадцять рядків, тим часом як рефрени, обов'язкові для рондо, унеможливили б таке ім'я автора, адже деякі букви обов'язково повторювалися б.

Сарказм - в'їдлива, викривальна, особливо дошкульна насмішка, яка може починатися позитивним судженням, але в цілому завжди містить негативне забарвлення і вказує на недоліки людини, предмета або явища, тобто того, чого торкається авторська думка. Сарказм таїть у собі боротьбу з ворожими явищами дійсності через осміяння їх. Нещадність, різкість викриття - прикметна особливість сарказму. На відміну від іронії, у сарказмі знаходить своє вираження вищий ступінь обурення, гнів і ненависть.

Сатира - спосіб художнього відображення негативної дійсності, який полягає в гострому осудливому висміюванні негативних явищ у суспільстві або рис характеру людини, різкому й дошкульному їх викритті. Недостойні вчинки високопосадовців сатира іноді піддає навіть глумлінню, як, наприклад, образи російського царя Миколи І і його чиновників у поемі Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»). Сатирою відзначаються окремі співомовки Степана Руданського, гуморески Павла Глазового. У поемі Лесі Українки «Давня казка» співці засобами сатири змушують військо рицаря Бертольда соромитися невіри у свої сили, піднімають їхній бойовий дух.

Силабо-тонічна система віршування - спосіб творення віршованого ритму, в основі якого лежить принцип однакової кількості складів у рядках, а також чітко систематизована послідовність наголошених і ненаголошених складів у всіх рядках окремої поезії. У сучасній українській поезії силабо-тонічна система віршування є основною.

Символ - художній засіб, знак, який опосередковано виражає сутність чогось, концентруючи в собі глибокий зміст і високу емоційність. У повісті «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха символом дитинства стають гуси-лебеді.

Сонет - класичний вірш із 14 рядків, написаний переважно п'ятистопним ямбом. Дві перші строфи сонета - чотирирядкові (катрени), дві наступні строфи - трирядкові або три наступні строфи - дворядкові. У першій строфі автор гостро ставить певну важливу проблему, в другій - доводить її до кульмінації, у третій шукає шляхів її розв'язання, а в четвертій переважно робить філософський висновок, за словами Івана Франка, зводить усе ним сказане в «гармонію любові». Сонети писали Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Вільям Шекспір, Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський.

Стопа - це постійно повторюваний у кожному рядку поезії сегмент (відрізок, частка) тексту вірша, який складається з одного наголошеного й одного чи двох ненаголошених складів. Залежно від кількості складів існують стопи двоскладові та трискладові.

Строфа - частина вірша, об'єднана змістом, інтонацією і римуванням (способом розміщення рим). Найпоширенішими в українській поезії є чотирирядкові строфи (катрени). Кінцеві слова певних рядків вірша співзвучні, останні їхні склади переважно однакові чи близькі за звучанням.

Сюжет - розгорнута в часі велика за обсягом подія або низка подій, через які у творі розкриваються взаємини між героями, їхні характери і ставлення автора до персонажів. Це художня трансформація письменником фабули, канва твору, хронологічний порядок розвитку подій. Складається із однієї чи кількох, що переплетені між собою, сюжетних ліній.

Тема - коло подій, життєвих явищ, представлених у творі. Наприклад, тема повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» - розповідь про шкільний рік стрімкого дорослішання старших підлітків, вигранювання їхніх характерів, становлення кожного школяра як особистості, перше почуття кохання.

Трагедія - драматичний твір, в основу якого покладено непримиренний і дуже гострий для певної історичної доби конфлікт, який переважно закінчується смертю героя, гідного вважатися взірцем для інших.

Трагікомедія - драматичний твір, у якому одночасно поєднуються риси трагедії і комедії.

Трагічне - естетична категорія, яка уособлює все те, що людьми сприймається в житті як нещастя, горе. Так, трагічною є розв'язка повісті Юрія Винничука «Місце для Дракона». Трагічними є образи дідів-перевізників з оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм».

Фабула - хронологічне, завжди послідовне трактування подій, явищ і вчинків, на відміну від сюжету, в якому події, вчинки та явища можуть бути подані автором і непослідовно, навіть із певними пропусками, які має домислити читач. Фабула - це те, що можна переповісти з прочитаного.

Фантастична повість - це прозовий твір середнього обсягу, в якому описані умовно можливі події чи явища, які відбуваються за межею можливостей звичайних людей у наш час, найчастіше - в космосі, на інших планетах. У фантастичній повісті сюжетна лінія підпорядкована ідеї уявити незвичайне або неймовірне як реальне і цілком доступне.

Філософська лірика - сукупна назва поезій, спрямованих на глибоке осмислення ліричним героєм світу й себе самого в ньому на основі життєвих обставин, досвіду, ідеалів, світоглядних позицій, а також обов'язкову оцінку ним вічних і неперехідних цінностей, особистісне ставлення до проблем добра і зла, красивого й потворного, вічного й минущого.

Фольклор (англ. folk-lore - народна мудрість; народні знання) - колективна усна народна творчість, яка у вигляді творів словесного та музичного мистецтва існувала з прадавніх часів. Термін «фольклор» 1846 р. запровадив англійський археолог Вільям Джон Томас. Кожен народ має поетичні чи прозові фольклорні твори. Фольклор як мистецтво слова передував художній літературі і справив на її розвиток значний вплив. Фольклорні твори засновані на уявленнях, народнопоетичній уяві та фантазії того народу, який їх витворив, у них відбиті почуття й переживання, самосвідомість багатьох людей, їхні устремління. За родами фольклор поділяють на народний епос, народну лірику й народну драму, народний ліро-епос (думи, балади, пісні-новини, виразно фабульні пісні). Кожен із родів поділяється на більшу чи меншу кількість жанрів.

Хорей - двоскладовий віршовий розмір із наголосом на першому складі (|—◡|). Хореєм з пірихієм написаний вірш Володимира Сосюри «Васильки»:

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють, ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

Художній образ - особлива форма художньої дійсності. Художні образи поділяють на: а) зовнішні стосовно героя (персонажа): різноманітні пейзажі, внутрішній опис приміщення (інтер'єр), колорит, історичне тло; б) внутрішні (характер, настрій, мрії, плани, світовідчуття, почуття, переживання). Художні образи також розрізняють за способами й органами нашого сприймання цих образів: тактильні (дотикові), кінетичні (рухові), зорові, слухові, термічні, смакові, нюхові. Поєднання двох і більше окремих властивостей образів (наприклад, холодна тиша, м'яке тепло) називають синестезією.

Художній твір - явище художньої літератури, основна форма її існування як мистецтва слова. Специфіка літературних творів полягає в тому, що автори часто використовують вигадку. Тому те, що існує в рамках художнього твору, відповідає законам художньої правди. Так, художній час суттєво відрізняється від часу реального, бо про подію, яка триває лічені хвилини, автор може розповідати на кільканадцятьох сторінках, а великий проміжок часу охопити одним коротеньким реченням, наприклад, «Минув рік». Деякі герої творів мають прототипів - реальних людей. Але й історичні художні герої не є копіями реальних людей, і навіть в автобіографічному творі не відтворено всю життєву правду. Автор завжди має право на художній вимисел і свою інтерпретацію події або поведінки історичної особи.

Художня деталь - виразна подробиця твору, яка подає певний епізод, подію чи випадок у несподіваному ракурсі. Художньою деталлю, наприклад, є цвіркун у волоссі дівчини на першому побаченні (повість Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»).

Шевченківський вірш - вірш, притаманний творчості Тараса Шевченка, який трансформував коломийковий вірш, перетворивши дворядкову коломийкову строфу в чотирирядкову (катрен), у якій чергуються восьмискладові й шестискладові рядки.

Ямб - двоскладовий віршовий розмір із наголосом на другому складі (|◡—|). Наприклад, ямбом написана поезія Миколи Вінграновського «Сама собою річка ця тече»:

Сама собою річка ця тече,

Маленька річечка, вузенька, як долоня.

Ця річечка - Дніпра тихенька синя доня,

Маленька донечка без імені іще.