Леся Українка (1871-1913)
- 9-01-2023, 23:52
- 233
8 Клас , Українська література 8 клас Авраменко (поглиблене вивчення філології) 2021
Леся Українка
(справжні ім’я та прізвище Лариса Косач)
(1871-1913)
Українська поетеса, перекладачка, громадська діячка.
Найвідоміші твори: поема «Давня казка»; драма-феєрія «Лісова пісня»; драматичні поеми «Бояриня», «Одержима».
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському (нині Житомирська область) у родині українських інтелігентів. Батько Петро Косач був повітовим службовцем — юристом, людиною передових поглядів; мати Олена Пчілка — українською письменницею.
Леся навчилася читати в чотири роки, а в п’ять — грала на фортепіано й навіть написала змістовний лист своєму дядькові Михайлу Драгоманову (відомий український учений та громадський діяч). У родині Косачів панувала повага до народних звичаїв і традицій.
У сім’ї Леся була другою дитиною із шести. Вона найбільше дружила зі старшим братом Михайлом. Якось узимку на свято Водохреща разом із Михайлом Леся пішла на річку Стир. Вона настільки захопилася побаченим, що навіть не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Після того дівчинка почала тяжко хворіти. Спочатку батьки думали, що це звичайна застуда, проте згодом київський хірург поставив страшний діагноз — туберкульоз кісток. Лесі в цей час ще не виповнилося і десяти років! Потім патологічний процес поширився на легені й нирки. Тож із дитинства вона мала рішучий характер, засвоївши одне правило, яке впродовж життя її підтримувало: «Щоб не плакать, я сміялась».
З 1882 р. постійним місцем проживання сім’ї Косачів стало с. Колодяжне. Саме тут, на Волині, серед розкішної і чарівної природи формувався стиль майбутньої поетеси. До речі, любов до природи стане провідним мотивом усієї її творчості.
Білий будиночок у с. Колодяжному. Сучасне фото
Через тяжку хворобу Леся до школи не ходила, а здобувала освіту самотужки, проявляючи феноменальні здібності. Незважаючи на постійні болі в кістках, вона й далі грала на фортепіано, малювала, знала майже всі європейські мови (більше десяти!), а в дев’ятнадцятирічному віці для молодшої сестри написала книжку «Стародавня історія східних народів», яку вже після смерті поетеси було видано як підручник для національної школи.
Леся Українка. Фото. 1888 р.
Свій перший вірш Леся написала в дев’ятирічному віці. Коли дівчині виповнилося двадцять два, світ побачила її перша поетична збірка «На крилах пісень», яку високо оцінив І. Франко, назвавши найвищим здобутком української літератури за 1893 рік. У 1894 р. Леся Українка відвідала свого дядька М. Драгоманова в Софії. Вона впорядкувала його бібліотеку, познайомилася з емігрантами й культурними діячами Болгарії. Повернення додому було затьмарене негласним наглядом, установленим царською охранкою. Щоразу, коли поетеса поверталася з-за кордону, по-особливому відчувала політичну неволю, про що переконливо свідчать такі її рядки: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани й спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...»
Щодня долаючи фізичний біль, Леся Українка виявляла неабияку мужність — писала високохудожні твори, наприклад вірш «Contra spem spero!»:
Я на гору круту, крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Усе життя мисткиня боролася з тяжкою недугою: вона виїжджала на лікування в Карпати, до Криму, Італії, Єгипту, Грузії. Передчуваючи трагічний кінець, 1913 р. поетеса написала заяву до бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка прийняти її твори на депозит (на збереження).
Леся Українка померла 1 серпня 1913 р. в м. Су рамі (Грузія). Її поховано в м. Києві на Байковому кладовищі.
МОТИВ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ
Згадаймо, що таке мотив ліричного твору. Мотив — це те саме, що й тема. Аналізуючи епічні твори, використовують термін «тема», а для ліричних — «мотив». Читаючи поезії Лесі Українки, малюйте в уяві картинки, образи, намагайтеся «побачити» вірш у барвах, відчути запахи, настрій, тоді ви глибше зрозумієте емоційний стан ліричного героя (ліричної героїні). Це допоможе навчитися визначати мотиви; їх може бути кілька у вірші. Зазвичай один із них провідний. Прочитайте спочатку вірші, дотримуючись цих порад, і визначте їхні мотиви самостійно, а потім опрацюйте подані в наступних двох абзацах коментарі. Сподіваємося, що це буде цікаво.
У вірші «Давня весна» відчуваються автобіографічні нотки: поетеса через тяжку недугу мусила лежати й страждати від нестерпного болю. Єдиною її розрадою був клаптик неба у вікні, гілка яблуні, ніжний вітерець і пташині співи. Давня весна сприймається як дарунок долі, адже Леся навчилася цінувати найменші радощі. Весна в уявленнях людини нагадує щось нове, свіже, легке, тепле й красиве. Зверніть увагу на ці означення — вони випромінюють позитивну енергію та оптимізм. Саме мотив естетичного задоволення від приходу весни є провідним у поезії «Давня весна». Хай там яка недуга, а весна та творчість сильніші, бо це краса. Мотив молодечого оптимізму наявний у багатьох творах Лесі Українки.
У вірші «Хотіла б я піснею стати...» лірична героїня відчуває гармонію з природою, черпає в ній сили. Вона хоче стати піснею і полетіти світом, дарувати людям красу. Мотиви волелюбності («Щоб вільно по світі літати...») і творчості («Щоб геть аж під яснії зорі / Полинути співом дзвінким...») звучать чи не в кожній строфі цього вірша. Емоційний стан героїні увиразнюють численні епітети й інверсії.
ДАВНЯ ВЕСНА
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Теорія літератури
Інтимна лірика. Пейзажна лірика
Інтимна лірика (або особиста) — твори, у яких настрій ліричного героя (героїні) викликаний особистими переживаннями; емоційний стан ліричного героя (героїні) може зумовлюватися гамою душевних відчуттів, поривань, що виникають від високого й тонкого почуття кохання.
Пейзажна лірика — твори, у яких настрій ліричного героя суголосний із природою, переживання і відчуття виникають від споглядання природи.
Поезія Лесі Українки «Давня весна» поєднує елементи пейзажної та інтимної лірики. Лірична героїня розповідає про свої душевні переживання (інтимні моменти) на тлі весняного пейзажу:
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
* * *
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
О. Гудима. «Стояла я і слухала весну». 2016 р.
ЗОРІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Поезія «Ви щасливі, пречистії зорі...» має ознаки філософської лірики, адже лірична героїня ділиться із читачами своїми роздумами про життя, шукає своє місце в Усесвіті.
Зверніть увагу, кожна строфа розпочинається з анафори й риторичного звертання до зірок. І щоразу лірична героїня наділяє небесні світила різними епітетами: пречистії зорі — чиста розмова; високії зорі — самотність, але водночас звисока весь світ можна обійняти поглядом; холоднії зорі додають твердості й стійкості в почуттях.
Провідний мотив поезії — боротьба з труднощами.
Про сильний характер, оптимізм, незламність, нескореність духу також ідеться в поезії «Хто вам сказав, що я слабка...». Навіть незважаючи на смертельну недугу, Леся Українка творила. Лірична героїня — це друге «Я» поетеси, тому рядки вірша мають автобіографічний характер. І. Франко писав, що з Лесею Українкою «не зрівняється жоден поет-мужчина, бо чоловіча лірика тієї пори часто хибувала нотками безнадії, розпачу, розгубленості».
ВИ ЩАСЛИВІ, ПРЕЧИСТІЇ ЗОРІ...
Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені — ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.
Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.
Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю
ХТО ВАМ СКАЗАВ, ЩО Я СЛАБКА...
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, —
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени... Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти —
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.
1. Упродовж життя Леся Українка керувалася правилом
- А «Весна для всіх настала...»
- Б «Хотіла б я піснею стати...»
- В «... я прокинулась, і тяжко мені...»
- Г «Щоб не плакать, я сміялась».
2. У вірші Лесі Українки «Хто вам сказав, що я слабка...» НЕМАЄ образу
- А весни
- Б літа
- В осені
- Г зими
- Д квіти
3. У вірші «Хотіла б я піснею стати...» поєднано філософську лірику з
- А інтимною
- Б пейзажною
- В патріотичною
- Г громадянською
4. Знайдіть приклади персоніфікації у вірші «Давня весна». Чому для зображення приходу весни авторка використовує саме цей художній засіб?
5. Чи збігаються барви й динаміка приходу весни, що виникли у вашій уяві під час читання вірша «Давня весна», із зображеним на фото (с. 70)?
6. Доведіть, що мрія є одним із мотивів поезії «Хотіла б я піснею стати...».
7. Якщо вірш не має назви, то нею традиційно стає перший рядок. Доберіть свою назву до вірша «Хотіла б я піснею стати...».
8. Визначте у вірші «Хотіла б я піснею стати...» слова, що позначають кольори й звуки. Поміркуйте, як вони впливають на настрій цієї поезії. Перемалюйте в зошит таблицю і заповніть її.
9. Побудуйте схему до першої строфи поезії «Ви щасливі, пречистії зорі...» і визначте її віршовий розмір.
10. Заповніть літературний паспорт вірша Лесі Українки «Хто вам сказав, що я слабка...».
11. Якби вам довелося написати музику до вірша Лесі Українки «Давня весна», то якими були б її темп і настрій? Які б музичні інструменти ви використали? У якому місці та чому відбулася б зміна в темпі й настрої пісні?
12. Складіть невеликий опис (5-7 речень), розглянувши фото зоряної ночі (с. 72) і використавши цитату з вірша Лесі Українки «Ви щасливі, пречистії зорі...».
- 1. Вивчіть напам’ять ліричний вірш Лесі Українки «Хотіла б я піснею стати...».
- 2. Прочитайте поему Лесі Українки «Давня казка». Випишіть у зошит незнайомі слова.
МИТЕЦЬ І СУСПІЛЬСТВО
Поемі «Давня казка» понад 120 років, але порушені в ній проблеми актуальні й нині. Коли Леся Українка написала цей твір, у середовищі митців тривала гостра дискусія про роль мистецтва. Одні заявляли, що мистецтво має бути лише для розваги, інші ж наполягали на тому, що історію пишуть царі й королі як володарі народів. Але поемою «Давня казка» Леся Українка гостро й переконливо заперечує ці думки. Хто ж творить історію і відповідає за свою країну? Яка роль митця в розбудові своєї країни? На ці запитання ви знайдете відповідь, прочитавши поему «Давня казка».
ДАВНЯ КАЗКА
(Поема)
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.
І
Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів
Не позичений, а власний.
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, —
От собі — людина божа!
Той співець — та що робити! —
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.
Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світу
Стоголосою луною...
І не був поет самотнім:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний,
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.
О. Базилевич. Ілюстрація до поеми Лесі Українки «Давня казка». 1991 р.
Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав — не знаю!
Тільки чує — гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долину вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самісінькій стежині.
«Гей! — кричить він. — Обережно,
Віку збавите людині!»
Ще, на щастя, не за звіром
Гналася юрба — спинилась.
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
«Бачте, — крикнув, — що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?»
«Не біда, — поет відмовив, —
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо, як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»
«Се ще также полювання, —
Мовить лицар з гучним сміхом. —
Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом!»
«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю;
Ти втікай, бо я, мосьпане1,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими-соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий! —
Мовить лицар. — Ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці, геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! —
Мовить наш поет. — Несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».
«Він, напевне, божевільний, —
Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість —
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю».
«Не на тебе ждать я буду, —
Так поет відповідає, —
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».
Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.
1 Мосьпане (заст.) — вживають як звертання в значенні «Милостивий пане добродію!».
Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б вже вполювали
Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі1,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту,
Іде лицар в самотині.
Зирк! — поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш! —
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях: — Ой, небоже,
Вдома гроші я забувся!»
Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.
«Годі жартів, — крикнув згорда, —
Бо задам тобі я гарту!2»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами жарту...
Бачиш ти — оця діброва,
Поле, небо, синє море —
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний».
Тут покликнув лицар: «Боже!
Чоловік сей божевільний!»
«Може буть, — поет відмовив, —
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя
І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави3, ні границі.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі».
Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже!
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.
1 На упрузі (заст.) — у вечірні години.
2 Задати (дати) гарту — понівечити, знищити.
3 Застава — перешкода, пастка.
Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини...»
Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну1,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.
Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»
II
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує — хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? —
Невідомого питає. —
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» —
«Ні, се я, — озвався голос, —
Маю справу, пильну дуже...»
«Хто ж се "я”?» — поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
«Добрий вечір!» — «Добрий вечір!»
Став тут лицар і — ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався...»
1 Мандоліна — струнний щипковий музичний інструмент з овальним корпусом і чотирма парами струн, на якому грають тонкою пластинкою із загостреним кінцем (медіатором).
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
«Закохався я і гину, —
Каже лицар, — вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
«Що ж? — поет на те говорить. —
То за ручку та й до шлюбу!» —
«Ох! — зітхає лицар. — Візьме
Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни1
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, — не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
«Голос маю, — каже лицар, —
Та не тямлю віршування...» —
«Певна річ, — поет говорить, —
То нелегке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, — химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!» —
«Правду кажеш, — мовив лицар, —
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду,
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду». —
«Ну, на се, — поет відмовив,—
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати». —
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. Не сказати!..»
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,
Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:
«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...
Далі можеш сам добрати...»
«От спасибі!» — крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня — і геть погнався.
І погнався лицар хутко
Через доли, через гори
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
1 Донна — слово, що додають до імен знатних жінок в Італії.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
«Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».
Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і — надія!
III
Боже, Боже! Що то може
Наробити серенада!..
Зникли в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.
Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.
Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.
Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.
Всіх приймали, всіх вітали.
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому.
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?
Час летів, немов на крилах,
І, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.
Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів1
На війну скликать лицарство.
1 Герольд — глашатай, оповісник при дворах феодальних правителів, а згодом при дворах європейських монархів.
І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.
Прощавай, дружино люба!
Всі розкоші, всі вигоди,
Все те треба проміняти
На далекії походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурманське господарство.
І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:
«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».
Так вони співали, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині,
Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Ідуть, їдуть, врешті бачать —
Три дороги розійшлися,
Розлучились тут найстарші,
Кожний різно подалися...
Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же, боже, нам!» — «Щасливо!»
І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало —
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.
От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.
Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурманський1
Міцно так тримавсь за царство, —
Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте:
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине...
Що то буде, що то буде?!
Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога,
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.
(заст.) — володар країни іншої віри.Владар бусурманський1
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
«Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!
Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?
Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!..»
Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.
Далі кинулись до зброї...
Бог зна чим би то скінчилось...
Але тут хтось крикнув: «Стійте!» —
Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.
З них один промовив: «Браття!
Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі
Кілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати».
Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:
«Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі —
Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста...
Чули ви його розповідь:
"Я один, а їх аж триста!”
Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернувсь живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.
Я, гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
"Утікай, поки здоровий!”»
«Утікай, поки здоровий!» —
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою,
Краще смерть, ніж вічний сором!»
І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полоні
Бусурманський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати,
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:
«Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні нагороду!»
Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане:
Той, хто сих пісень навчив нас,
Нагороду хай дістане».
«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. —
Що ж він криється між вами?» —
«Він не тут, — співці говорять, —
На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета
І його величну душу
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам Бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»
IV
Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився...
Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, —
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!
Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Нагороду дав велику.
Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві,
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусив
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний:
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.
Але то було недовго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.
Що ж, напитки, та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж то треба грошей!
Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку.
Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.
Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люди мучились, як в пеклі, —
Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку —
У ярмі стогнали люди,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.
Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною...
Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;
Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.
«Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!
Я візьму співців тих в руки!»
Раптом чує — десь близенько
Залунали пісні гуки:
«В мужика землянка вогка —
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні —
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?»
«Що се, що? — кричить Бертольдо. —
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»
Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
«Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!
Не турбуйся ти даремно,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана...»
Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:
«"Маєм свого отамана!” —
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»
Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:
«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.
Власне, я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».
Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.
Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знатнеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:
«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів, —
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»
З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли...»
Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:
«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.
Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»
Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.
У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.
А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, —
Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.
Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:
«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.
Та й в темниці буду вільний —
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.
З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.
І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»
Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.
Та зосталися на волі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.
І тепер нащадки панські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного
Виступає слово праве —
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
1. Основною проблемою поеми «Давня казка» є
2. «Не поет, хто забуває / Про страшні народні рани» — це слова
3. Установіть відповідність.
4. Чи справедливий аргумент, на вашу думку, навів поет лицареві, коли під час першої зустрічі пояснював, чому не хоче поступитися дорогою?
5. Як проявилося почуття гідності й гумору поета наприкінці першої зустрічі з лицарем? Проілюструйте свою відповідь рядками з твору.
6. Чому добрий граф Бертольд став жорстокою та жадібною людиною?
7. Бертольд не раз хотів віддячити поетові. Чи можна вважати графа невдячною людиною? Обґрунтуйте свою відповідь.
8. Прокоментуйте подані слова поета.
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
9. Як ви розумієте слова поета: «Та й в темниці буду вільний»?
10. Чому Леся Українка назвала свій твір казкою? Чи є в ньому щось фантастичне, справді казкове?
11. Доберіть до кожної частини «Давньої казки» заголовок і запишіть у зошит.
12. Об’єднавшись у групи по три-чотири учні (учениці), підготуйтеся до виразного читання за ролями першої та останньої частин поеми.
Коментарі (0)