- Заспокойтеся, човен є, і чималий, - сказав я тихо нашому супутнику Борису Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів плавати.

- Ви думаєте, вони нас перевезуть? По-моєму, треба бути дуже обережними, - стримуючи хвилювання, сказав Троянда.

- Не знаю, чого вони оце так тікають, - сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. - Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

- Еге! - погодився Савка. - Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся. Тільки от, помічав я, віщування таке було перед війною навтьоки. Така вже, мабуть, їхня планета.

- А, дурість... Планета... Душа несерйозна, розбалувана, - сердився Платон. - Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак - я понімаю! А це - казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, - одним словом, увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім.

- Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? - звернувся до Платона Троянда.

Платон не одповів.

- Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? - стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз.

- Ні, не можу, - одповів Платон. - Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.

- Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?

- А ось і річка.

Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.

Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно. Світило жовтуватим відблиском жовтої корони хмар. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі. Було щось надзвичайне, урочисте і грізне. Всі примовкли і розгубилися, немов перед якоюсь виключною подією.

- Ну, сідайте, повезем. Чого стали? - сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. - Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! - загримав дід на когось із нас.

Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.

- У тебе готово, Савко?

- Можна.

Переправа. Фото воєнних років

- А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? - Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.

Савка з онуком гребонули опачинами.

Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував з Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:

- Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому.

- Еге! - почувся ззаду голос Савки.

- А це ж усе гроші!

- Еге!

- Вставай, - каже, - вези, годі спати. - А я три ночі не спав, возив. Платон трохи помовчав.

- А оце недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить - вези, каже, мерщій, куркуль! Їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай бог милує.

- А, чорті-що.

- Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаеш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О, здорово гуцає, - прислухався Платон до гарматних пострілів. - Скоро, мабуть, появиться герман.

Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.

- «Діду, перевези...», - сердився Платон.

- Еге, - підхопив Савка. - А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, - загрібав Савка опачиною.

- Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! - розсердився Платон і наліг на весло. - Той не одступить, ні, чорта з два!

- Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! - сказав Савка і плюнув на долоню. - А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров’ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

- А доведеться! - підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. - Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.

- Наша частина змушена була відступити, - сказав полковник.

- Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, - сказав Платон. - Що у військовому статуті сказано про війну - ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

- А де ваша ненависть? - підхопив Савка.

- Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! - Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі.

Ми не знали, що одповідати.

- О, пливе щось. Наш чи німець? - сказав Платон і притяг до човна труп. - Німець. А холера на твою голову. Уже пливе. Ач, куди забрався! У Десну! Успів, нечистий. А ви все думаєте та все страдаєте. А страдати ніколи!

- Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, - крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.

- Значить, душа в тебе мала, - сказав Платон. - Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга - як Десна ось, третя - як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.

- Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, - образився Троянда і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.

- А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, - сказав Платон. - А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і - «перевезіть, діду». А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?

- Ну, це не всякий може, - пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.

- Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились.

- По-дай чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га... - почулося з того берега.

- О, вже розпинаються нервені душі. Накликають німця. А нема того, щоб тихо посидіти! - сказав Савка.

Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення.

- Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить - «діду, перевези»!

- Еге, - промовив Савка. - Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.

- Не знаю, як ти, Савко, - сказав Платон, - а мене б з Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости господи, не при ночі згадуючи.

- Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! - виправдувався лейтенант Сокіл.

- Ну і що ж? - перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. - Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, - розгнівався дід. - Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко - кривавая річка». О! Ото був воїн!

Я не витримав далі дідових розмов, - так важко було мені його слухати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

- А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? - простогнав я йому в самі очі.

- А що мені думати? - подивився на мене дід Платон. - Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль - це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! - сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас.

В цей час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс угору великий водяний стовп.

- Ого!.. А що риби поглушить в річках! - почувся голос Савки.

- Тепер поглушить, - сказав Платон. - Позаторік і подохла од задухи, а зараз німці висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і річки, і все на світі. Приїхали.

Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни - і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.

- Постійте трохи, - сказав Платон, спершись на весло. - Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?

Форсування Дніпра. 1943 р. Фото воєнних років

- Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! - спробував підбадьорити діда Троянда.

Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув.

- По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! - лунало з того берега.

- Прощайте, діду, - тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах.

- Ідіть собі під три чорти... Чорт вас носить, - сказав байдужим голосом дід Савка.

Платон мовчав.

Ми пішли в лози.

Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, - думав я, - що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!».

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

- Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, - сказав я, задихаючись. - Ми вас, діду, ніколи...

- Іди, не крутись перед очима, - сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.

- Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, - сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.

Розгляньте фотоілюстрацію. Спробуйте уявити собі почуття бійців, які визволяли окуповану землю. Свою думку аргументуйте.