Тарас Шевченко все життя низько схиляв голову перед українською жінкою. Біль і гнів за скалічені жіночі долі виливався в пекучі рядки звинувачень, трепетні слова любові, гіркі сльози співчуття. Усьому світові прагнув він розповісти про страждання, яких, здається, не здатна витримати тендітна жіноча душа. Це відображено і в назвах його творів: «Відьма», «Слепая», «Сова», «Мар’яна-черниця», «Наймичка»... Божевільні від горя, блукали попідтинню українські красуні, тяглися до неба тужливими тополями, сивими совами вили над загубленими долями дітей. І виривалося з глибин Шевченкової душі: «...моя се мати і сестра, моя се відьма, щоб ви знали»!

Великий Кобзар став на захист українського жіноцтва. Образи його творів - вічна й незагоєна рана. Це був його біль, його страждання, його бажання помститися тим, хто на сліпих, наймичок і відьом перетворив українських матерів. Він уславив жінку за чистоту й любов, вірність і велич.