Войти
Закрыть

Додаток. Художні тексти для читання 9 клас Міщенко 2017

9 Клас , Українська література 9 клас Міщенко 2017

 

Додаток

Художні тексти для читання

РОДИННО-ПОБУТОВІ ПІСНІ

МІСЯЦЬ НА НЕБІ, ЗІРОНЬКИ СЯЮТЬ

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе.

В човні дівчина пісню співає,

А козак чує - серденько мре.

Пісня та мила, пісня та люба,

Все про кохання, все про любов.

Як ми любились та й розійшлися,

Тепер навіки зійшлися знов.

Ой очі, очі, очі дівочі,

Темні, як нічка, ясні, як день!

Ви ж мені, очі, вік вкоротили,

Де ж ви навчились зводить людей?

ЦВІТЕ ТЕРЕН, ЦВІТЕ ТЕРЕН

Цвіте терен, цвіте терен,

Листя опадає;

Хто в любові не знається,

Той горя не знає.

А я, молоденька,

Та горя зазнала,

Вечероньки б не доїла,

Нічку б не доспала.

Візьму кріселечко,

Сяду край віконця,

Іще очі не дрімали,

А вже сходить сонце.

Хоч дрімайте, не дрімайте -

Не будете спати:

Десь поїхав мій миленький

Другої шукати.

Нехай їде, нехай їде,

Нехай не вернеться,

Не дасть йому Господь щастя,

Куди повернеться.

Очі мої, очі мої,

Що ви наробили,

Що всі люди обминали,

Того полюбили.

СОНЦЕ НИЗЕНЬКО, ВЕЧІР БЛИЗЕНЬКО

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,

Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько Галю,

Серденько, рибонько, дорогий кришталю! (2)

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,

Я твої ніженьки в шапочку вложу. (2)

Через річеньку, через болото

Подай рученьку, моє золото! (2)

Через річеньку, через биструю

Подай рученьку, подай другую! (2)

Ой біда, біда, що я не вдався, -

Брів через річеньку, та не вмивався. (2)

Ой завернуся та умиюся,

На свою милую хоч подивлюся. (2)

«Ой не вертайся, та не вмивайся,

Ти ж мені, серденько, й так сподобався. (2)

Ой там криниця під перелазом -

Вмиємось, серденько, обоє разом. (2)

Моя хустина шовками шита -

Утремось, серденько, хоч буду бита. (2)

Битиме мати, знатиму, за що:

За тебе, серденько, не за ледащо!». (2)

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ БАЛАДИ

ОЙ НА ГОРІ ВОГОНЬ ГОРИТЬ

Ой на горі вогонь горить,

А в долині козак лежить,

Порубаний, постріляний,

Китайкою покриваний.

Накрив очі осокою,

А ніженьки китайкою,

А ніженьки китайкою,

А рученьки нагайкою.

Що в головах ворон кряче,

А в ніженьках коник плаче.

«Ой коню мій вороненький,

Товаришу мій вірненький!

Не плач, коню, надо мною,

Не бий землі під собою.

Біжи, коню, дорогою,

Степовою широкою.

Та прибіжиш під батьків двір,

Та вдаришся об частокіл.

Як прибіжиш під ворота,

Стукни-грюкни коло плота.

Вийде сестра - розгнуздає,

Вийде мати - розпитає:

- Ой коню мій вороненький,

А де мій син молоденький?

- Не плач, мати, не журися,

Та вже ж твій син оженився.

Та взяв собі паняночку,

В чистім полі земляночку».

ОЙ ЛЕТІЛА СТРІЛА

Ой летіла стріла

З-за синього моря.

Ой де ж вона впала?

- На вдовинім полі. -

Кого ж вона вбила?

- Вдовиного сина. -

Немає нікого

Плакати по ньому.

Летять три зозуленьки,

І всі три рябенькі:

Одна прилетіла,

В головоньках сіла;

Друга прилетіла,

Край серденька сіла;

Третя прилетіла

Та в ніженьках сіла.

Що в головках сіла -

То матінка рідна;

Сіла край серденька -

То його миленька;

А в ніженьках сіла -

То його сестриця.

Де матінка плаче -

Там Дунай розлився;

Де плаче сестриця -

Там слізок криниця;

Де плаче миленька -

Там земля сухенька.

Ой матінка плаче,

Поки жити буде;

А сестриця плаче,

Поки не забуде;

А миленька плаче,

Поки його бачить...

ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА

БІБЛІЯ

(Уривки)

Вавилонська вежа

Ноєві потомки поволі розрослися у великий народ. Їм уже тісно стало жити разом, і тому вони вирішили розійтися землею. Але перед тим, як розійтися, вони надумали збудувати місто й вежу, що верхівкою сягала б неба, і так прославитися. Богові не сподобався цей гордий намір. Він перемішав людям мову так, що вони не розуміли одне одного, розмовляючи кожен по-своєму. Тому будівництво не було завершене. Відтоді люди розділилися на різні народи й розійшлися землею. Незакінчену вежу назвали Вавилон, тобто перемішання мов.

Народження Мойсея

Ізраїльтяни мешкали в Єгипті кількасот років, і за цей час з невеликої родини вони розрослись у великий народ... Фараон не любив ізраїльтян і пригноблював їх тяжкою роботою. Вони працювали на цегельнях, носили каміння на каменоломнях, копали рови, а наглядачі, поставлені фараоном, немилосердно їх били. Нарешті фараон наказав кидати у воду кожного новонародженого ізраїльського хлопчика, щоб не розмножувався рід ізраїльтян. Одна жінка народила хлопчика й не втопила його, а переховувала три місяці. А коли побачила, що далі вже про хлопчика таїтися не зможе, сплела з лози кошика, облила його смолою і клеєм, щоб не протекла вода, поклала туди дитину й пустила кошика на воду. В цей час неподалік стояла дівчинка, що була сестрою цьому хлопчикові, і спостерігала за всім. Бог змилосердився над бідною дитиною. Якраз у ту пору фараонова донька йшла купатися. З берега побачила кошика й послала служницю, аби дістала його з води. Коли вона зняла покришку з кошика, то побачила, що там лежить дитина, яка щойно пробудилася, і плаче. Шкода їй стало дитини, і вона сказала: «Це з єврейських дітей!». Тоді дівчинка, що стояла оддалік, підійшла до доньки фараона і промовила: «Чи не піти й не покликати жінку-мамку з єврейок - і вона годуватиме тобі дитину?».

Фараонова дочка відповіла їй: «Іди».

Дівчинка привела жінку, що була матір’ю їй і врятованому хлопчикові. Ця жінка взяла хлопчика і виховувала його при фараоновому дворі, аж доки той підріс. Потім хлопчика віддали фараоновій доньці, а вона прийняла його за свого сина, назвала Мойсей, тобто «вийнятий із води», і послала в науку до наймудріших учителів, у котрих він навчився корисних речей.

Мойсеєві добре жилося при дворі фараона, проте він не забув своїх братів-ізраїльтян, співчував їхньому становищу й часто проймався їхнім горем. Якось він побачив, як єгиптянин знущався з ізраїльтянина. Мойсей захистив нещасного. Про це довідався фараон і хотів убити Мойсея, але Мойсей утік у пустелю і жив там у мідійського жерця. Пізніше він одружився з донькою цього жерця і пас отару свого тестя.

Десять заповідей на горі Сінай

На третій місяць після виходу з Єгипту ізраїльтяни прийшли під гору Сінай і розташувалися там табором. Господь Бог закликав Мойсея на гору і так сказав: «Іди до людей і освяти їх сьогодні та завтра, і нехай вони виперуть одіж свою. І нехай вони будуть готові на третій день, бо третього дня зійде Господь на гору Сінай на очах усього народу». Мойсей зробив так, як йому велів Бог.

Третього дня вранці всі почули гучний голос труб. Почало страшно гриміти і блискати, а гору покрила густа хмара. Ізраїльтяни дуже злякалися, і ніхто не виходив зі свого шатра. Мойсей випровадив їх із табору, привів під гору. З гори валив дим, вся вона була ніби в огні, а сурми сурмили все гучніше. Раптом все стихло, а тоді народ почув голос Бога:

  • 1. Я - Яхве, Бог твій, що вивів тебе із землі Єгипетської, з дому рабства, і хай не буде тобі інших богів, окрім мене!..
  • 2. Не твори собі кумира і ніякого зображення, не поклоняйся їм і не служи їм...
  • 3. Не вимовляй імені Господа, Бога твого, марно!..
  • 4. Пам’ятай день суботній (пізніше недільний), щоб святити його!
  • 5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі!..
  • 6. Не вбивай!
  • 7. Не чини перелюбу!
  • 8. Не кради!
  • 9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого!
  • 10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого ані будь-чого, що є у ближнього твого!

Народ тремтів від страху й одноголосно повторював обіцянку сповнювати все почуте.

Наступного дня вранці Мойсей приніс жертву Господові Богу, а кров’ю тієї жертви окропив весь народ. Це було знаком того, що ізраїльтяни зобов’язалися вірно служити Богові, а сам Бог уклав з ними Заповіт, тобто умову.

Притча про блудного сина

У старого чоловіка було двоє синів. Якось молодший сказав: «Дай мені, батьку, належну частину маєтку!». Батько поділив майно між синами й дав частину молодшому. Той пішов у далекі краї, жив там марнотратно і скоро втратив усе майно. У тім краї настав великий голод, а оскільки юнак не мав що їсти, то найнявся служити в чужого господаря. Пан наказав йому пасти свиней, залишав у голоді й холоді. Блудний син радий був утамувати свій голод бодай тим, що їли свині. Тепер він зрозумів, що зле вчинив, і подумав: «Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану й піду я до батька свого та й скажу йому: "Прогрішив я, отче, проти неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватися сином твоїм; прийми ж мене, як одного із наймитів своїх”».

По тих словах зібрався і пішов додому, до свого батька. Той чекав на нього, а як побачив здалеку, зрадів, вийшов назустріч, обійняв сина й поцілував. А син каже: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе і недостойний вже зватися сином твоїм». Але батько наказав слугам винести негайно найкращий одяг, вдягнути йому на руку персня, а на ноги сандалі. Потім промовив: «Приведіть теля відгодоване та заріжте, будемо їсти й радіти, бо цей мій син був мертвий - і ожив, був пропав - і знайшовся!».

Старший брат працював у полі. Повертаючись, він запитав слугу, що означає це свято. Слуга розповів, що повернувся молодший брат, а батько підготував йому таку зустріч. Старший брат розгнівався, не хотів іти до хати, а коли вийшов батько, сказав:

«Ото, стільки років служу я тобі й ніколи наказу твого не порушив - ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб я з приятелями своїми потішився... Коли ж повернувся син твій оцей, що проїв твій маєток із блудницями, - ти для нього звелів заколоти теля відгодоване». Батько йому на це відповів: «Ти завжди зі мною, дитино, і все моє - то твоє! Веселитись і тішитися треба було, бо цей брат твій був мертвий - і ожив, був пропав - і знайшовся».

ПАМ’ЯТКИ ОРИГІНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ КНЯЖОЇ РУСІ-УКРАЇНИ

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ»

«Поученіє Володимира Мономаха дітям»

Недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим і батьком своїм і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюсь до вас із цим словом. Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтесь над нею, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться. Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як все мудро влаштовано на світі: як небо влаштовано, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена, Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а риби всілякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю-вирію летять, і перш за все до нашого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм. І знов скажемо: великі блага послані нам, грішним людям. Ті ж птиці небесні: коли їм звелено, то заспівають і звеселяють людей, а коли ні - то, маючи і мову свою, оніміють. Прочитавши отсі слова, діти мої, похваліть Творця всього земного й небесного, а все, що далі, - то мого слабого розуму повчання. Перш за все не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б то не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі. Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою. Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми. Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів.

Пам’ятайте, як учив мудрий Василь, зібравши круг себе юнаків: при старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору.

У домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтеся на тиуна або на отрока, щоб не посміялися люди ні над домом вашим, ні над вашим обідом. На війну вирушивши, не лінуйтеся, не сподівайтеся на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтесь без міри, ні солодкому сну. Сторожу самі наряджайте і вночі, з усіх боків поставивши охорону, лягайте відпочивати коло своїх воїнів, а вставайте рано. Зброю не скидайте з себе поспіхом, не оглянувшись добре. Адже буває, що через лінь людина зненацька гине. Брехні остерігайтесь, і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло. Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. А куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного. Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: простий, чи знатний, чи посол; якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною.

Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою.

Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою грамотицю: і мені буде не соромно, і вам буде добре.

Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, - як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі - це мати всьому дурному: хто що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтеся ні на що хороше, і хай не застане вас сонце в постелі. Так робив мій батько покійний і всі добрі мужі. На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: «Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє». Так я кажу, коли сідаю думати з дружиною, або збираюся чинити суд людям, або їхати на полювання, або збирати данину, або лягти спочивати. Спочинок у полудень людям дається за труди: після трудів спочиває і звір, і птиця, і люди.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК

(Уривок)

Про Прохора чорноризця, котрий з молитвою, із трави, що називається лободою, пік хліб, і з попелу сіль [робив]

Чоловіколюбець Бог на всі часи і літа провидить [долю] роду людського та користь дарує творінням Своїм згідно зі Своїм бажанням. Чекаючи нашого покаяння, наводить на нас: іноді - голод, іноді ж війни - за неуправство нинішнього властителя. Цим-бо навертає Владика наше людське недбальство на добродійство, [змушує] пам’ятати справи негідні, бо хто робить погані й негідні справи - задля наших гріхів віддані будуть поганим та немилостивим властителям. Але й ті не уникнуть суду: суд-бо без милості [належить] немилостивому.

Було-бо [це] в дні княжіння Святополкового в Києві. Багато насильства людям вчинив Святополк - доми-бо знатні до ноги без вини викорінивши, майно численне відняв. Задля цього попустив Господь поганим силу мати над ним, і були битви численні з половцями, а до того ж і котора була в ті часи, голод сильний і бідність велика в усій Руській землі.

У ті дні прийшов якийсь чоловік зі Смоленська до ігумена Іоана, бажаючи стати монахом, якого і постриг [ігумен], Прохором його назвавши. Цей же, ставши чорноризцем, віддав себе в послух і воздержання безмірне, так, що й хліб у себе відібрав. Збирав лободу і, своїми руками розтираючи, хліб собі робив. І цим харчувався. І такого [харчу] готував на рік, і наступного літа теж заготовляв, так, що достатньо йому було [і] без хліба протягом усього життя свого. І, бачачи терпіння його та велике воздержания, Господь перетворив йому гіркоту ту в солодощі, і по печалі була йому радість, за сказаним: «Увечері буде плач, а ранком - радість». І задля того прозваний був Лободником, бо ніколи хліба не попробував, крім проскури, ні овочів ніяких, ні напоїв, але тільки лободу та воду, як про те й вище сказано. Цей же не печалився ніколи, але завжди радісно служив Господові. І не боявся ніколи наближення війни, оскільки було житіє його, як одного із птахів - не набув-бо ні маєтків, ні житниць, де зберігав добро своє. Цей [уже] не скаже, як багатий: «Душе, маєш багато доброго, що лежить на багато літ: їж, пий, веселися!». Іншого-бо не мав, крім лободи, але й це готував тільки на наступний рік, кажучи до себе: «Чоловіче! Цієї ночі душу твою заберуть від тебе янголи, а заготовлена лобода кому буде?». І цей на ділі виконував Господом речене слово: «Погляньте на птахів небесних, що ні сіють, ні жнуть, ні до житниці збирають, але Отець Ваш Небесний харчує їх». Це ревно роблячи, сей преподобний Прохор легко обходив місця, де росла лобода, та звідтіля на своїх плечах, як на крилах, [її] в монастир приносячи, собі на їжу готував: на незораній землі несіяний харч був для нього.

Голод же великий настав, і голодна смерть чигала на всіх людей, блаженний же страви своєї дотримувався, збираючи лободу. Його побачив якийсь чоловік, як збирав лободу, [і] почав і той збирати лободу: для себе і своїх домашніх, аби тим прохарчуватися в голодний час. Цей же блаженний більше помножив [збирання] лободи на харч і більшу працю собі творив у ті дні, збираючи таке зілля, як же і раніше казав, і, своїми руками розтираючи, робив хліб та роздавав бідним і тим, що від голоду знемагали. Багато тоді до нього приходили в голодний час - він же всім роздавав, і всім солодким здавався [той хліб], ніби з медом був, і дехто не так хотів хліба, як від рук цього блаженного сотворений з дивовижного зілля скуштувати. Кому-бо дав з благословенням, то світлим і чистим здавався, і солодким був той хліб; коли ж хто брав потай, відчував, що хліб - як полин. Один-бо з братів таємно вкрав хліба, [аби] без того повеління з’їсти, і не міг їсти, оскільки став у руках його, як полин, і гірким здавався у надміру. І так ставалося багато разів. Соромився ж, [і] від сорому не міг повідати блаженному про свій гріх. Голодним же бувши і не мігши терпіти потреби природної, бачачи смерть перед очима своїми, прийшов до Іоана-ігумена, оповідаючи те, що сталося, [і] пробачення просячи за свій гріх. Ігумен же, не повіривши сказаному, повелів іншому братові це сотворити: потай хліба взяти, аби достеменно зрозуміти, чи справді так є. І принесений був хліб, і вийшло так само, як і оповідав брат, який украв. І не міг ніхто скуштувати його через гіркоту. Коли ж цей [хліб] ще був у руках його, послав ігумен попросити хліба. «Та з його рук, - каже, - візьміть, а йдучи від нього, і другий хліб украдіть». Ці ж принесли. Вкрадений хліб перед ними змінився і був, немов земля, гіркий, як і перший; а хліб, взятий із рук його, - був світлим і ніби мед. І, як відбулося це чудо, прославився цей муж повсюди, і багатьох прогодував голодних, і багатьом на користь був.

СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА

(Уривки)

(...). Бояне, соловію днів минулих!

Якби ж похід цей ти ощебетав,

Стрибаючи по дереву уяви,

Злітаючи думками попід хмари,

Сплітаючи у пісню сущу славу

Й сягаючи Троянових часів!

Ти б заспівав про Ігоря:

«Не буря несе над степом соколів -

Вороння летить до Дону, чуючи біду».

Або почав би, Велесів нащадку:

«Іржання коней чути за Сулою,

Б’ють дзвони в Києві, у Новгороді сурми

Похід скликають, стяги над Путивлем

Загравами тривожно лопотять...».

Жде Ігор брата милого в Путивлі.

Примчав і мовив Всеволод буй-тур:

«Один ти в мене, Ігорю, мій брате;

Порада і розрада ти моя!

Сідлай же, князю, коні свої бистрі,

Бо вже мої осідлані стоять

Попереду під Курськом, наготові.

Мої куряни - воїни умілі:

Під трубами сповиті, із шоломів

Напоєні й згодовані зі списа;

Дороги та яруги їм відомі;

В них луки пружні, повні сагайдаки

І шаблі гострі - волос перетнуть.

Вовками скачуть в полі і шукають

Собі та князю слави й перемоги!..».

На сонце Ігор глянув і жахнувся -

Все військо враз покрилося пітьмою!

І мовив Ігор: «Браття і дружино!

Забитим краще буть, ніж полоненим.

Тож сядьмо, браття русичі, на коней,

Щоб глянуть на великий синій Дон!..».

Й таку незборну Ігор мав жадобу

Дістатись Дону, спробувати Дону,

Що геть йому знамення заступила.

«Бажаю, - мовив, - списа поламати

Край поля Половецького із вами,

Хоробрі, мужні русичі! Загину

Або шоломом Дону зачерпну!». (...).

Були віки Троянові; літа

Старого Ярослава проминули;

Олег мечем усобиці кував

І стріли сіяв - гордий Гориславич.

Це він вступив в стремено золоте

У городі своїм Тмуторокані,

І дзвін той Всеволод у Києві почув,

А Володимир чув його в Чернігові

Й ворота навіть вранці замикав.

Це ж за його обиди похвальба

Бориса Вячеславича поклала

На березі Канини. Звідтіля ж

Повезли Ізяслава до Софії

На вічний спокій в Києві святому...

Був смутний час. Насіяв князь Олег

Чимало лиха, й виросли роздори,

І згинуло незлічено добра

Народу руського - Даждьбожого онука.

В крамолах, в міжусобицях лягло

Людей немало. Рідко орачі,

Йдучи за плугом, голос подавали.

Зате ворони каркали щодня

На трупах, непохованих у полі...

Страшні були ті битви. Ця ж така,

Якої ще ніколи не бувало! (...).

Настала, браття, тужная пора;

Пустиня руську силу подолала.

Ввійшла обида у Даждьбожів рід,

Ступила Діва по землі Трояна

І заплескала крилами край Дону,

Прогнавши золоті часи.

Не йшли князі в походи в дикий степ,

Бо мовив брат до брата гордовито:

«Оце моє, і те - також моє».

Дрібне самі великим нарекли

Й з крамолою надовго побратались.

А бісове поріддя звідусіль

Пішло на Руську землю безборонне. (...).

О Руська земле! Ти іще не раз

Зітхнеш печально, з тугою згадавши

Годину давню й велетів князів!

Було, старого князя Володимира

До Києва нічим не прикуєш...

І нині встали Рюрикові стяги,

Й Давидові розпрямились хорогви;

Та в різні боки мають ті знамена...

Списи ж співають, браття, на Дону!

Голосить Ярославна на зорі,

Кигичучи, мов чайка, примовляє:

«Зигзицею до Дону полечу,

Вмочу рукав шовковий у Каялу

І рани князю витру на його

Могутньому порубаному тілі».

В Путивлі, на високім заборолі

Голосить Ярославна, примовляє:

«Вітриле, вітре, Стрибоже швидкий,

Навіщо мечеш стріли половецькі

На воїв мужа милого мого?

Хіба не досить віяти вгорі,

Ширяти попід хмарами важкими,

Гойдаючи на морі кораблі?

Навіщо ж ти веселощі мої

По сивій ковилі розвіяв?».

В Путивлі, на високім забороні

Голосить Ярославна, примовляє:

«Славутичу! Крізь гори кам’яні

Пробився ти у полі Половецькім.

Леліяв Святославові човни

До полку Кобякового. Могуте!

Мені з неволі ладу прилелій,

Щоб я не слала сліз йому на море».

В Путивлі, на високім забороні

Голосить Ярославна, примовляє:

«О сонце ясне, лагідне усім!

Навіщо, красне, промені жагучі

Простерло ти в безводному степу

На воїв мужа милого мого,

Звено їм пуки спрагою, стягнуло

Журбою сагайдаки?..».

На зорі

Заграло море, смерчі потяглися

Імлою в степ: то Ігореві бог

Таким знаменням вказує дорогу

На землю Руську з тяжкого полону. (...).

Колись Боян, - премудрий піснетворець

Славетних Ярославових часів, -

Сказав про Святославові походи:

«Хоч тяжко голові не на плечах,

Та тілу також зле без голови».

Отак і краю Руському нелегко

Без Ігоря, Олегового внука.

«Сіяє сонце ясне в небесах -

Князь Ігор в Руську землю повернувся!» -

Лунає спів дівочий на Дунаї

І в’ється аж до Києва за море.

Вже Ігор їде Боричевим, радий

Вклонитись чудотворній Пирогощій.

Всміхнулась Русь крізь сльози та печаль!

Старим князям осанну проспівавши,

Хвалу співати можна й молодим:

Хай славні будуть Ігор Святославич,

Буй-тур відважний Всеволод і юний

Князь Володимир Ігорович!

Слава

Усім князям хоробрим і дружині,

Що землю рідну пильно бережуть!

Григорій Сковорода

БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ

- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

- Ти поважний дурень, пане раднику, - відповіла Бджола. - Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.

Сила:

Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се, незважаючи на слова Сіраха: «Веселість серця - життя для людини», - і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха.

Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? - Тоді, - відповість вам, - коли полюю зайця. - Коли заєць смачніший? - Тоді, - відповість мисливець, - коли добре за ним полюю. Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги в той час, коли можна їй літати по квітконосних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином ти що йде за натурою, як видно з Цицеронової книжечки «Про старість»...

Але ж розкусити треба, що то значить - жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним».

* * *

Всякому місту - звичай і права,

Всяка тримає свій ум голова;

Всякому серцю - любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк,

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова,

Тих непокоїть Венерин амур,

Всякому голову крутить свій дур.

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть - як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, -

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь...

DE LIBERTATE (ПРО СВОБОДУ)

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш - болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

О БОГЕ

Весь мір состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая - Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде всегда был, есть и будет. Например, тело человеческое видно, но проницающій и содержаний оное ум не виден. По сей причине у древних Бог назывался ум всемірный. Ему ж у них были разныя имена, например: натура, бытіе вещей, вечность, время, судьба, необходимость, фортуна и проч...

А у христіян знатнейшія ему имена следующія: Дух, Господь, Царь, Отец, Ум, Истина. (...).

О СТРАСТЯХ, ИЛИ ГРЕХАХ

Страсть есть моровой в душ воздух. Она есть безпутное желаніе видимостей, а называется нечистый или мучительный дух. Главнейшая всех есть зависть, мать протчих страстей и беззаконій. Она есть главным центром оныя пропасти, где душа мучится. Ничто её не красит и не пользует. Не мил ей свет, не люба благочинность, а вред столь сладок, что сама себя десятью снедает.

Жалом адскаго сего дракона есть весь род грехов, а вот фамиліа его: ненависть, памятозлобіе, гордость, лесть, сытость, скука, раскаяніе, тоска, кручина и прочій неусыпаемый в душ червь.

НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Іван Котляревський

ЕНЕЇДА

(Уривки)

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка, -

Енея не любила - страх;

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах. (...).

(...). Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала.

Еней з Сивіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав. (...).

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились,

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомистри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили,

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями,

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали -

Були в огні на самім дну. (...).

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків,

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм принятись до замків. (...).

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам,

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в боклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський -

Кипіли в пеклі всі в смолі. (...).

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорома, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

Еней як відсіль відступився

І далі трохи одійшов,

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці то галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт. (...).

Були там чесні постомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли,

І головами все хитали;

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,

Що наряжались на показ;

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать. (...).

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали по всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як самі дівовали,

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах. (...).

Но се були все осуждені,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер;

Сі всі були в другім загоні,

Якби лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

 

Вмішавшися між сю отару,

 

Як між гадюки чорний уж.

 

Тут розні душі походжали,

 

Все думали та все гадали,

 

Куди-то за гріхи їх впруть.

 

Чи в рай їх пустять веселитись,

 

Чи, може, в пекло пошмалитись

 

І за гріхи їм носа втруть.

 

Було їм вільно розмовляти

 

Про всякії свої діла,

 

І думати, і мізковати -

 

Яка душа, де, як жила;

 

Багатий тут на смерть гнівився,

 

Що він з грішми не розлічився,

 

Кому і кілько треба дать;

 

Скупий же тосковав, нудився,

 

Що він на світі не нажився

 

І що не вспів і погулять. (...).

 

Петро Гулак-Артемовський

 

РИБАЛКА

 

Вода шумить!.. Вода гуля!..

 

На березі Рибалка молоденький

 

На поплавець глядить і примовля: -

 

Ловіться, рибочки, великі і маленькі!

 

Що рибка смик-то серце тьох!..

 

Серденько щось Рибалочці віщує:

 

Чи то тугу, чи то переполох,

 

Чи то коханнячко?.. Не зна він, - а сумує!

 

Сумує він, - аж ось реве, Аж ось гуде, і хвиля утікає!..

 

Аж гульк!.. з води Дівчинонька пливе,

 

І косу зчісує, і брівками моргає!..

 

Вона й морга, вона й співа:

 

- Гей, гей! не надь, Рибалко молоденький,

 

На зрадний гак ні щуки, ні лина!..

 

Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?

 

Коли б ти знав, як Рибалкам

 

У морі жить із рибками гарненько,

 

Ти б сам пірнув на дно клинам

 

І парубоцькеє оддав би нам серденько!

 

Ти ж бачиш сам, - не скажеш: ні, -

 

Як сонечко і місяць червоненький

 

Хлюпощуться у нас в воді на дні

 

І із води на світ виходять веселенькі!

 

Ти ж бачиш сам, як в темну ніч

 

Блищать у нас зіроньки під водою,

 

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч, -

 

Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

 

Зирни сюди!.. Чи се ж вода?..

 

Се дзеркало, - глянь на свою уроду!..

 

Ой, я не з тим прийшла сюда,

 

Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!

 

Вода шумить!.. Вода гуде...

 

І ніженьки по кісточки займає!..

 

Рибалка встав, Рибалка йде,

 

То спиниться, то вп’ять все глибшенько пірнає!..

 

Вона ж морга, вона й співа...

 

Гульк!.. - приснули на синім морі скалки!..

 

Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..

 

І більше вже ніде не бачили Рибалки!..

 

Микола Гоголь

ТАРАС БУЛЬБА

(Уривки)

(...). - Ну, що тепер ми будемо робити? - сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі. Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

- Що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій мовчав.

- Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий, ні мертвий перед Тарасом.

-Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю!-промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета. Білий, як полотно, стояв Андрій: видко було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері, чи брата - то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив.

Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову і впав на траву, ані слова не промовивши.

Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.

- Чим не козак був? - промовив Тарас. - І станом високий, і чорнобривий, і обличчя, як у шляхтича, і рука міцна була в бою!. А пропав, пропав без слави, як поганий пес! (...).

(...). Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів, коли панянки одвернули свої очі, - нічого навіть схожого на стогін не вирвалося з його уст, і не здригнулося його лице. Тарас стояв у юрбі, схиливши голову і водночас гордо піднявши свої очі, тихо, схвально промовляв:

- Добре, синку, добре!

Але як узяли його на останні смертельні муки, здалося, немовби почала підупадати його сила. І повів він навколо себе очима: Боже, все невідомі, все чужі люди!! Хоч би хто-небудь із рідних, близьких його серцеві був тут, при його смерті! Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої матері, чи несамовитого голосіння жінки, що рве на собі волосся і б’є руками в білі груди; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив перед економ. І впав він на силі й вигукнув у скруті душевній:

- Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?

- Чую! - залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся.

Частина кінних жовнірів кинулася пильно оглядати юрбу. (...).

- А ви, хлопці? - звернувся він до своїх козаків. - Хто з вас хоче вмерти своєю смертю, не по-баб’ячому в запічку або на лежанці, не п’яним під тином біля шинку, як те стерво, а чесною козацькою смертю, усім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, хочете вернутися додому та поробитися недовірками, та возити на своїй спині польських ксьондзів?

- За тобою, пане полковнику! За тобою! - загукали всі, що були в Тарасовім полку, і до них перейшло чимало й інших. (...).

(...). Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів; ледве витримували коні небувалу гонитву й рятували козаків. Але Потоцький цього разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці.

Над самою кручею Дністровою стояла вона зі своїм обірваним валом та розваленими мурами. Піском та битою цеглою засіяний був верх кручі, що кожної хвилини міг зірватися і полетіти вниз. Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

- Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

І нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном - свою вірну подругу на морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.

- Ох, старість, старість! - промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.

- Піймалася бісова ворона! - кричали ляхи. - Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.

І присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.

Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.

Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все, як на долоні.

- Займайте, хлопці, займайте швидше, - гукав він, - гору, що за лісом: туди не підступлять вони!

Але вітер не доніс його слів.

- Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! - промовив він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радістю засяяли йому очі. Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди:

- До берега, хлопці! До берега! Спускайтеся попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега стоять човни, - всі забирайте, щоб не було погоні!

Цього разу вітер дмухнув із другого боку, і все почули козаки.

Але за цю раду дістав він обухом по голові, і все перевернулося йому в очах.

Пустили козаки коней щодуху узбічною стежкою, а вже ляхи за плечима. Бачать козаки - крутиться й гадючиться стежка й багато вбік дає вигинів.

- Гей, панове товариство! Пан чи пропав!-сказали вони всі разом, на мить зупинилися, підняли нагайки, свиснули - і татарські коні їхні, відірвавшись від землі і розпростершись у повітрі, як змії, перелетіли через провалля й шубовсьнули просто в Дністер. Двоє тільки не досягли до ріки, грянули з високості на каміння і пропали там навіки з кіньми, не встигнувши навіть голос подати. А козаки вже пливли з кіньми річкою й одв’язували човни. Зупинилися ляхи над проваллям, дивуючися нечуваній козацькій сміливості, і думали: скакати їм чи ні. Один молодий полковник, живої, гарячої крові, рідний брат красуні-польки, що причарувала бідолашного Андрія, не роздумуючи, кинувся згарячу за козаками. Перевернувся він тричі в повітрі з конем своїм і гримнувся просто на гострі скелі. На шмаття подерло його гостре каміння, і пропав він на дні провалля, мозком і кров’ю оббризкавши кущі, що росли по нерівних стінах прірви.

Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.

- Прощайте, товариство! - гукав він їм згори. - Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..

А вже вогонь піднявся вгору і лизав його ноги, обіймаючи потроху все дерево... Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, така сила, що перемогла б козацьку силу?..

Не мала річка Дністер, а як пожене вітер з моря, то хвиля сягає до самого місяця! Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обережно минали зелені острови, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.

 

Тарас Шевченко

 

СОН

 

На панщині пшеницю жала,

 

Втомилася; не спочивать

 

Пішла в снопи, пошкандибала

 

Івана сина годувать.

 

Воно сповитеє кричало

 

У холодочку за снопом.

 

Розповила, нагодувала,

 

Попестила; і ніби сном,

 

Над сином сидя, задрімала.

 

І сниться їй той син Іван

 

І уродливий, і багатий,

 

Не одинокий, а жонатий

 

На вольній, бачиться, бо й сам

 

Уже не панський, а на волі;

 

Та на своїм веселім полі

 

Свою-таки пшеницю жнуть,

 

А діточки обід несуть.

 

І усміхнулася небога,

 

Проснулася - нема нічого...

 

На сина глянула, взяла

 

Його тихенько сповила

 

Та, щоб дожать до ланового,

 

Ще копу дожинать пішла.

 

КАВКАЗ

 

(Уривки)

 

За горами гори, хмарою повиті,

 

Засіяні горем, кровію политі.

 

Споконвіку Прометея

 

Там орел карає,

 

Що день Божий добрі ребра

 

Й серце розбиває.

 

Розбиває, та не вип’є

 

Живущої крові, -

 

Воно знову оживає

 

І сміється знову.

 

Не вмирає душа наша,

 

Не вмирає воля.

 

І неситий не виоре

 

На дні моря поле.

 

Не скує душі живої

 

І слова живого.

 

Не понесе слави Бога,

 

Великого Бога.(...).

 

Отам-то милостивії ми

 

Ненагодовану і голу

 

Застукали сердешну волю

 

Та й цькуємо. Лягло костьми

 

Людей муштрованих чимало.

 

А сльоз, а крові? напоїть

 

Всіх імператорів би стало

 

З дітьми і внуками, втопить

 

В сльозах удов’їх. А дівочих,

 

Пролитих тайно серед ночі!

 

А матерніх гарячих сльоз!

 

А батькових старих, кровавих,

 

Не ріки - море розлилось,

 

Огненне море! Слава! слава!

 

Хортам, і гончим, і псарям,

 

І нашим батюшкам-царям (...).

 

У нас же й світа як не те -

 

Одна Сибір неісходима,

 

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

 

Од молдованина до фінна

 

На всіх язиках все мовчить,

 

Бо благоденствує! (...).

 

У нас! чого то ми не вмієм?

 

І зорі лічим, гречку сієм,

 

Французів лаєм. Продаєм

 

Або у карти програєм

 

Людей... не негрів... а таких

 

Таки хрещених... но простих.

 

Ми не гішпани; крий нас, Боже,

 

Щоб крадене перекупать,

 

Як ті жиди. Ми по закону!..

 

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

 

(Уривок)

 

(...). Нема на світі України,

 

Немає другого Дніпра;

 

А ви претеся на чужину

 

Шукати доброго добра,

 

Добра святого. Волі! волі!

 

Братерства братнього! Найшли,

 

Несли, несли з чужого поля

 

І в Україну принесли

 

Великих слов велику силу,

 

Та й більш нічого. Кричите,

 

Що Бог создав вас не на те,

 

Щоб ви неправді поклонились!..

 

І хилитесь, як і хилились,

 

І знову шкуру дерете

 

З братів незрящих, гречкосіїв (...).

 

Якби ви вчились так, як треба,

 

То й мудрість би була своя.

 

А то залізете на небо:

 

«І ми не ми, і я не я!

 

І все те бачив, і все знаю:

 

Нема ні пекла, ані раю,

 

Немає й Бога, тілько я!

 

Та куций німець узловатий,

 

А більш нікого!..» - «Добре, брате,

 

Що ж ти такеє?».

 

«Нехай скаже

 

Німець. Ми не знаєм».

 

Отак-то ви навчаєтесь

 

У чужому краю!

 

Німець скаже: «Ви моголи».

 

«Моголи! моголи!».

 

Золотого Тамерлана

 

Онучата голі.

 

Німець скаже: «Ви слав’яне».

 

«Слав’яне! слав’яне!».

 

Славних прадідів великих

 

Правнуки погані!

 

І Коллара читаєте

 

З усієї сили,

 

І Шафарика, і Ганка,

 

І в слав’янофіли

 

Так і претесь... І всі мови

 

Слав’янського люду -

 

Всі знаєте. А своєї

 

Дастьбі... Колись будем

 

І по-своєму глаголать,

 

Як німець покаже

 

Та до того й історію

 

Нашу нам розкаже... (...).

 

Пантелеймон Куліш

ЧОРНА РАДА

(...). Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. (...). От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця - з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тілько ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полом’я і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя - піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом’я! Як уже не перегороджували степові дороги свої ми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини - немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...».

(...). Випили по кубку. Тоді Шрам і питає: - Скажи ж мені, божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?

- Діється таке, - одвітує божий чоловік, важко здихнувши, - що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.

- А старшина ж із гетьманом на що?

- Старшини там багато, та нікого слухати.

- Як нікого? А Сомко?

- А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати.

- Як же се так?

- А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так, отже, захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за його тягнуть руку.

А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пійшли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. «Чия сторона?» - «А ти чия?» - «Васютина». - «Геть же к нечистому, боярський підніжку!» - «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» - Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.

- Да потривай же, - каже, - адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

- Одностайне, - каже, - і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою - той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, каж ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

- Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам. - Що се ще за проява?

- Проява, - каже, - така, що слухаєш, да й віри йняти не хочеться. Ви знаєте Іванця?

- Отак! - кажуть. - Іще б не знати чури Хмельницького!

- Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?

- Чули, - каже Шрам. - Що ж по тому?

А Черевань:

- Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

- Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, - да ще не на самоті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.

- Га-га-га! - засміявсь Черевань. - Одважив солі добре.

- Одважив солі добре, - каже божий чоловік, да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже».

(...). Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.

- Га-га-га! - зареготав ізнов Черевань. - Котузі до заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро: - Се все ми знаємо.

- Знаєте, - каже кобзар, - а чи чували, що після того вкоїв Іванець? (...). Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!». А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...

- Ну, що ж із сього? - ізнов-таки спитав понуро Шрам.

- А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

- Іванця! - аж скрикнули всі у одно слово.

- Ні вже його тепер ніхто не зове Іванцем, - додав божий чоловік,- тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.

- Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам. - Так се його зовуть запорожці гетьманом?

- Його, панотче, його самого!

- Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник,- переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали! (...).

- Браттє моє миле! - рече тоді полковник Шрам. - Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана (...). Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,- а в нього душа щира, козацька, - так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають...

- Ні, панотче, - перебив його кобзар, - не слід мені встрявати до тії заверюхи. Не нам те знати, не нам про те, за те раховати: наше діло богові молитись, Спасителю хреститись. А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!

- Бгатці! - сказав Черевань. - От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір.

Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати. Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі. (...).

Шрам хоть і сердивсь на запорожців, да й сам не постеріг, як задививсь на них. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того, якось припадали до душі всякому. Не раз доводилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне, було, їх коренити, а далі, як заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гуторити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на Божий мир. Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!

Черевань, дивлячись на тії скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.

- От, бгате, - каже Шрамові, - де люде вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!

- Не знать, що ти провадиш, свате! - дав йому одвіт Шрам. - Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п’янствують, а очортіє горілку пити, так і ще в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.

- Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. - Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам - шабля, вам - безмін да терези, а поспільству - плуг да борона.

- Коли усякому своє, - каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється), - коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська, - ми сіли на коні; у козаків не було грошей, - ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розквітання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?

- Хіба ми не тії ж козаки? - підхопила громада, позакладавши із зневагою руки за пояси. - Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю!

Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.

- Та постривайте, постривайте, папи кармазини, - гукнув один товстопикий синьо-каптанник, - швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули. (...).

Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом.

Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап’янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо - два дяки йому руки піддержували - і почав вичитовати царське ім’я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:

- Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:

- Сомка, Сомка гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів - усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.

- Брюховецького!

- Сомка!

- Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!

- Не діжде крамар козацтвом орудовати! (...).

І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.

- Стійте, стійте лавою! - крикне Сомко на своїх. - Даймо шаблями їм одвіт!

Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:

- Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору!

А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.

- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло.

-Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!

І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б’ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини.

- Ей, - каже, - годі! Нема тут наших!

Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:

- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців під добру руку!

Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За наметом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.

Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом. (...).

Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка - ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні!

Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив. (...).

- Якого, - кажуть, - чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? - да похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.

Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями.

А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив.

А Сомко:

- Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю - я одіб’ю твоїми стрільцями голоту од табору!

Князь тілько переступав з ноги на ногу.

Як тут гукне Брюховецький:

- Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім, що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!

- Так нема ніде правди? - каже Сомко. - Ні в своїх, ні в чужих?

А Іванець:

- Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани.

- Пане гетьмане! - каже вірна старшина, обступивши Сомка. - Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!

Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.

- Братці мої, - каже, - милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! - і кинув об землю свою шаблю.

Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.

- Боже правосудний! - кажуть. - Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу!

 

Григорій Квітка-Основ’яненко

МАРУСЯ

(Уривки)

(...). Іще ж і се ми думаємо, що як постигне кого-небудь біда і нещастя, що похова кого із своєї сім’ї або і родичів, то буцімто сеє чоловікові приходить за його гріхи й неправди прежнії. Ні, не так сеє! (...). Не гріх нам буде і таке примінити: от зберуться діти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливіші, та усе б то їм, замість іграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покірна, і що усяк її може забідити. Адже правда, що батько тієї дитини, щоб вона не перейняла худа від своєвольників, жалкуючи об ній, кликне з вулиці до себе і, щоб воно за товариством не скучало, посадить біля себе та й приголубить, і поніжить, і, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопці, що на вулиці зостались, не знаючи, яке добро тій дитині у батька, будуть жалкувати, що узят від них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! (...). Усякий, усякий отець старається навчити дітей усьому доброму; а неслухняних по-батьківськи повчить та по-батьківськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! (...).

Так робив Наум Дрот. (...). Бог милосердний... наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, старається, б’ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. (...). Дав їм бог і дочечку. (...). Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. (...). І яких-то цвітів, там не було? Батечку мій та й годі! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, - ще ж то не дуже і стягнеться. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і ляхівка з-під плахти тож вимережована й з китичками; панчішки сині, суконці, і червоні черевички. От така як вийде, то що і твоя панночка! Іде, як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!». (...). Раз, на клечальній неділі, була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти

дружечок, звичайно, сиділи бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. (...). Сидить, мов у лісі, сам собі один: ні до кого не заговорить і нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла.

Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось ізмінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! (...).

Тільки, що став так Василь говорити, то Маруся і не стямилась; серденько в неї так і б’ється, а сама, як у лихоманці, так і труситься; боїться і сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона і кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світу... та не сама, а усе б таки з Василем. (...).

Маруся, - як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душі веселіше і на серці полегшало, - почала... просити батька, щоб таки віддав за Василя, а що вона хоч вік у дівках сидітиме, а ні за кого не піде, опріч його.

- Говори! - каже Наум. - А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! (...). - Перехрестив її та й пішов собі від неї. (...).

А Василь так об землю і кинувся, та аж придівз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:

- Будьте мені батеньком рідненьким! Не гнушайтесь бідним сиротою!.. За що в мене душу віднімаєте?.. Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!..

Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері, і руки їй цілує, і приговорює:

- Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! утінько моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком пожити, щоб і я знала, що то за радість на світі! (...).

- О батечки мої! - зараз каже стара Настя. - Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидував. Та хіба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-божому та по-старосвітськи: він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш? (...).

От, як позбирали з стола, Наум і каже жінці і дочці:

- Ідіть собі або в кімнату, або під комору на простор шити, а нам тут з Василем не мішайте.

От, як повиходили вони, Наум і каже:

- Василю! Сядь лишень біля мене та слухай не перебиваючи, що я тобі скажу. (...). Се ти, бачивши її очі або щоки і що вона во всім собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тіло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная (...); нас шанує і бережеться якомога, щоб ні в чім нас не прогнівити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манісінької комашечки. Худа ніякого і по духу не зна і боїться самої думки об нім. Яка сама добра і незлобна, так і про усіх дума, усякому повірить: і бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вічнії. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Гріх так робити!

- Дядьку! - обізвавсь було Василь.

- Мовчи, племіннику; ти розкажеш опісля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я і батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителі, щоб не думати об щасті свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже і сяка і така, ну так би й бить. А за її добрість, за її смирноту, покірність треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб він її кохав, жалував, щоб - не дай бог! - коли і трапилось якеє худо, чи ділом, чи думкою, так він би її відводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобіжати; а покірну та смирну, як вона, хто захоче, той і зобідить. Чим нас бог благословив у сім світі, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятеві затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє діло, глядіти дуже пильно, щоб він був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив і не розтеряв, що від нас прийме, і щоб і її не довів ні до якої нужди; а коли бог благословить діточками, так щоб і їх до пуття через науку довести, і дещо і їм зоставить. Тепер скажи мені, Василю, не правду я кажу?

- Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.

- Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, і бачу свою Марусю, що зовсім розум погубила, полюбивши тебе. (...). Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! - а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. (...).

Тільки що у саму глупу північ будить його Настя якомога і каже:

- Подивись, Науме, що з Марусею діється? Стогне час від часу дужче... от усе дужче... аж кричить...

Наум вже біля недужої (...):

- Де саме колеть, Машечко?

- От... у бік... ох, ох!.. У лівім боці... Поможіть мені!.. Не стерплю... (...).

Як оглядів цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме і як у неї болить? Та вона за кашлем і слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собі тихенько:

- Овва! Худо діло! - А Наум се почув та й руки опустив... (...).

От чоловік і каже:

- Бачив його у Києві, і вже він не Василь, а... отець Венедихт...

- Як се так? - закричали обоє старі.

- А так, - каже чоловік, - що він там пішов у ченці.

- У ченці? - сказали вп’ять обоє та й стали богу молитись і дякувати, що довів його до спасенного пуття.

- Він у Печорському монастирі і вже дияконом (...). А як розпитав мене, що я з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: «Кланяйся їм, я їх, - каже, - як отця і матір почитую і щодня, як служу, то і їх, і вмершу дочку їх на божій службі поминаю». (...). Як вмерла Маруся, то я (...) біля неї заклявся самому собі смерть подіять, і як поховали Марусю, я тихенько від них, щоб мене не спинили, пішов світ за очима, узявши тільки у жменю землі з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, - що її покрива, укупі лежати. Як я ішов і куди ішов через цілісінький день і ніч і вп’ять день, - я нічого не тямлю. Схаменувся вже над річкою: стою на кручі, а якіїсь два ченці мене схрещують і святою водою обкроплюють та говорять мені премудрії речі. Довго того було, поки я у розум, - каже Василь, - прийшов, а затим ті ченці привели мене у Київ, у Печорський монастир. (...). Кланяйся, - каже, - моїм родителям: от їм і проскура свята, і нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на світі, бо тільки моєї і думки, тільки й помишленія, щоб швидше бути укупі з Марусею.

 

Марко Вовчок

ІНСТИТУТКА

(Уривки)

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить - тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде - охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати.

За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. «Розволочитесь, - було, каже пані гніваючись, - не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, - не зараз вам умирати».

Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших чуємо. (...).

У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, - у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, - і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде! (...).

Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає. (...).

- Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? - питає стара. - Ти мені не кажеш нічого. (...). Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко? (...).

- Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас - та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п’яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...

- Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки - на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.

- Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французької мови і до музики добре і я бралась, - до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше - тільки морока... Учись та й забудь! І тим, що учать, - нуда, і тим, що вчаться, - біда. Багацько часу пропало марно!

- Так як же оце? Погано вчать?

- Кажу ж вам, що й нудно, і погано, і марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили. (...).

- Ходім лишень, голубко, - говорить стара пані, - я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

- Се ваша панночка, - промовляє до нас пані. - Цілуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.

Стара всіх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...

- Боже мій! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши:

- Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть, і руки заложила, і дивиться на нас.

- Чому? - каже стара. - Зуміють, серце. А ні, то навчимо.

- Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: - Ся буде мені!

- Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме. (...).

Увечері кличуть: «Іди до панночки - розбирати». Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.

- Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на ліжко:

- Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? - питає.

- Ні, не вмію.

- Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі! (...).

(...) Перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочивку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п’є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, - так, як ті джмелі, гудуть. Обійшла либонь вона їх усіх, - кого словами, а кого бровами: одного на здоров’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім’янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи (...).

Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, -життя і господарство (...).

Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться.

Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар, - засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси - не так! Знов розплітую та заплітаю, - знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!

Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, і геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!». Оглянусь я на неї, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, - дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь - дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, - аж їй у роті чорно.

- Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світу зжену!

А панночку вмовляє:

- Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.

- А тобі, ледащице (знов свариться на мене), - а тобі буде!..

Та й не-знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, - так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести. (...).

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, - усі на панщині, - лежу та все собі думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!». (...).

Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.

- Устино! Голубко!

- А що там у вас діється, сестрице? - спитаю її.

- Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!

- Про мене нічого?

- Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати (...).

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.

- Іди, иди, хутенько иди, Усте! (...). До панночки (...), послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, йди!

- Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!

- Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходім-бо, ходімо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозі стріла панночка.

- Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик і пані не задлялась прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тоді в нас карності щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) - панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!». Чи хто заплаче: «Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!». Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - молодий вік ізгадала! (...).

Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, - і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, і уста рум’яні, і станом високий, - така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:

- Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, - нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

- Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велико диво - полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити? (...).

А стара супиться та все бурчить:

- Нащо нам та голь нещадима здалася!

Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.

Коли наїхали полкові, а лікаря нема. «Дякує, - кажуть, - за ласку, та нема в його часу ані години: недужих у його багато, - лічить».

- І не силуйте його, - каже стара, - нехай лічить з богом!

Панночка тільки почервоніла і уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, - по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, - дожидає.

Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навідаюсь».

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лікар? Показався як?», то вона стрепенулась: «Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... І що він собі думає!».

Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, - постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара пані тільки що головою в мур не б’ється, та нічого не врадить: «Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете - умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!».

Стара й годі, тільки охає.

Спустіло панське подвір’я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б’є, не обскаржує, - все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум’яніє, як червона маківка. (...).

Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійці, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:

- Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного! (...).

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. (...).

- Слухайте, - каже до його, - їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!

Він зараз їде, купує там, що казано.

- Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде він, міняє. Або так. Хоче він води напитись, - вона:

- Не пийте, не пийте!

- Чому?

- Я не хочу! Не пийте!

- Та коли ж я хочу пити!

- А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. (...).

На весілля панів, паній понаїздило, - гуде у будинку, як у вулені. (...). За тим натовпом, клопотом (...), то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. (...).

Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору. (...). Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли пани. Пан тоді зирк на мене!

- А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обідала ти? (...). Дайте дівці пообідати!

Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.

- Що це, що це? - жахнулась пані. - Ми її ждатимемо?

- А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й намерзлась добре! (...).

Пані почервоніла по саме волосся.

- Час їхати!

- Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!

- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує!

- Сідай! - гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила. (...).

А пані куди далі, то все злісливша, усе лютіша: аби я трохи спізнилась, забарилась: «Де була?», та й стріне мене на панському порозі лиха година. Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. (...).

У Катрі дитинка занедужала: а тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, обсій, - та ще пані гримає: «Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!».

Цілу ніч Катря не спить над дитиною. (...). Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, - воно й переставилось. (...). По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:

- Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!

- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем із’їжте тепер! (...).

Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візнику.

Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, - скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, - і заліг там, аж зчорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.

- Се, певно, ти гроші сієш? - каже на пана. - Ой, боже мій, боже мій!

Пан на те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно
 
Даний матеріал відноситься до підручника "", створено завдяки Українська література 9 клас Міщенко 2017МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)

Схожі матеріали з Української літератури 9 класу

Коментарі (0)

Додавання коментаря

  • оновити, якщо не видно коду