У юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), з яким згодом таємно заручилася. 1648 року Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Проте коли Григорій Бобренко повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Скорившись волі матері, хлопець одружився з Галею Вишняк. Маруся не витримала зради та вирішила отруїти себе зіллям, що таємно взяла у місцевої знахарки, але його ненароком випив Гриць. Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було помилувано наказом Богдана Хмельницького, який привіз Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та Марусині пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але, повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років (за іншими даними — 1652 року у Полтаві від сухот). Проте залишилися в спадок нащадкам її безсмертні пісні — окраса українського народу. Ще з часів Богдана Хмельницького й донині співають її пісні. Марусі Чурай приписують авторство таких перлин: «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Ішов милий горонькою» та ін. Її пісні найчастіше пов'язані з власним життям....
|