Войти
Закрыть

Ігор Павлюк (нар. 1967 р.)

8 Клас

Ігор Зиновійович Павлюк народився 1 січня 1967 року на Волині в селі Малий Окорськ Локачинського району. Через десять днів після народження майбутнього поета померла його мама. Доглядати немовля взялися дідусь із бабусею із села Ужова Рожищенського району цієї ж області. Рідні намагалися забезпечити улюбленому онукові найкращі умови. Хлопчик дуже добре вчився, багато читав, а згодом із Золотою медаллю закінчив середню школу. Батько майбутнього поета, Зиновій Якович Павлюк, у юності теж писав вірші, й, очевидно, саме від нього тонке, чутливе лірично-драматичне сприйняття життя передалося й синові. В юності Ігор мріяв стати військовим, тому серйозно займався спортом, а після закінчення середньої школи вступив до Ленінградського військового інженерно-будівельного училища. Там відчув потяг до літературної праці. Ігор написав заяву на відрахування з училища, щоб нічого не заважало йому стати поетом. Та в СРСР бажання творити розцінювалося як злочин. Рішення-розплата не забарилося: юнака направили для проходження армійської служби в Забайкальську тайгу в будівельні війська, й там довелося будувати автомобільну трасу. Попри реальні загрози життю в серці молодого поета вирувало, шліфувалося, зріло українське слово, яке могло мати справжній розвиток лише в рідній поетові Україні, куди Ігор Павлюк повернувся після демобілізації в 1986 році. Працював кореспондентом Ківерцівської районної газети на Волині. 1987 року вступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив із відзнакою. Друзям-однокурсникам Ігор запам’ятався невиправним романтиком, який пішки сходив Карпати, побував на всіх вершинах Кримських гір та чи не на всіх волинських ріках і лісових озерах. Працював журналістом у друкованих виданнях і на радіо, мріяв робити наукові відкриття. 1996 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Митець - влада - преса: історико-типологічний аналіз» в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009-го - докторську дисертацію «Українськомовна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя як вагома частина загальнонаціонального інформаційного простору»....
0 Переглянути

Анатолій Мойсієнко (нар. 1948 р.)

8 Клас

Анатолій Кирилович Мойсієнко народився 9 липня 1948 року в селі Бурівка Городнянського району на Чернігівщині. Батьки - Марія Іванівна та Кирило Іванович - були сільськими трудівниками. Віршував із дитинства. Закінчивши Бурівську восьмирічку, три роки навчався в Тупичівській середній школі, де вчителював Григорій Кузьмович Лопухівський, який цікавився писаннями юного автора. Одну з порад учителя Анатолій запам’ятав назавжди: «Треба писати так, як ще ніхто не писав». Оригінальність самовираження відзначали й керівники літературної студії в Ніжинському педінституті імені Миколи Гоголя, де Анатолій Мойсієнко навчався на філологічному факультеті. Райські місця Чернігівщини, на яких сьогодні розташований державний заповідник «Замглай», з раннього дитинства формували й вигранювали поетичну душу вразливої дитини. З юних літ Анатолій дуже багато читав, а вірші виявились його способом розуміння світу. Уже ставши знаним в Україні поетом і науковцем, в інтерв’ю для польського видання «Наше слово» Анатолій Кирилович сказав: «Для мене вся поезія, можна сказати, - нещоденна. Звісно, йдеться про справжню поезію, яка нічого не має спільного з недолугим віршописанням. Отже, віршувати я почав ще в школі, з молодших класів, трохи згодом друкувався в місцевій газеті... Я завжди відчував себе поетом. Зрештою, і сьогодні відчуваю себе більше поетом, аніж професором»....
0 Переглянути

Іван Малкович (нар. 1961 р.)

8 Клас

Першого вірша написав у 8 років. У 10-річному віці уклав свою першу рукописну книжечку, до якої увійшли його вірші, казки і пісні з нотами, адже він з дитинства навчався в музичній школі і грав на скрипці. Поет любить згадувати, як на Свят-вечір, попри заборону радянської влади, він ходив колядувати із власноруч змайстрованим вертепом. За основу вертепу правила дерев’яна скринька для посилок. Її стінки прикрашалися фольгою, а на снігу, зробленому з вати, стояли вирізані із закордонних листівок Діва Марія, три Царі, пастушки з овечками, а в центрі — ясла з Божим Дитятком. Колядник з піднятим догори вертепом колядував надворі під вікном, а господарі з того боку вікна слухали колядку і милувалися чудовою різдвяною картинкою у вертепі. Майбутній поет знав багато стародавніх колядок, постійно виступав на сцені як актор сільського драмтеатру. У їхній карпатській оселі часто гостювали відомі науковці і дисиденти, які привозили чимало цікавих книжок. Окрім читання і музики, хлопчик дуже любив грати в футбол і хокей, катався на ковзанах. У своєму юнацькому вірші про хокей на замерзлій річці Іван Малкович згадує драматичний епізод, коли їхня команда дала «фору» слабшій команді, але виграти не встигла, бо під час матчу річка почала розмерзатися, і хокейний майданчик розтанув. В одинадцять років створив невеличкий хор з дошкільнят, у якому співала і його п’ятирічна сестричка. Диригував цим хором і писав для нього пісні. Тож не дивно, що згодом, 1980 року, Іван Малкович закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища. Того ж року він вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Через рік став переможцем поетичного турніру на Всеукраїнському семінарі молодих поетів. Іванові Малковичу щастило на увагу відомих людей. Його перші поетичні публікації підтримали визнані майстри української поезії Дмитро Павличко і Ліна Костенко, яка назвала молодого поета «найніжнішою скрипкою України». Згодом Ліна Костенко благословила і його першу збірку «Білий камінь», яка побачила світ 1984 року, коли поет був ще студентом. Легенди і казки гір, таємничі вірування предків і колядки, безперечно, накладали відбиток на світогляд молодого поета. Багато років по тому автор розповів, що в своїх юнацьких віршах він часто писав про янголів, про Бога. Та часи були атеїстичні1, безбожницькі, і редактори безжально викреслювали все, що не схвалювала радянська влада. Він з прикрістю згадує: «Один із...
0 Переглянути

Василь Герасим’юк (нар. 1956 р.)

8 Клас

Василь Дмитрович Герасим’юк народився 18 серпня 1956 року в місті Караганді в Казахстані, де відбували заслання його батьки. Дідуся по материнській лінії Василя, чотового1 УПА, й дядька Михайла, рідного татового брата, який пізніше стане хрещеним батьком майбутнього поета, сталінські посіпаки запроторили в концтабори. У чужому краю батько, Дмитро Іванович, який влаштувався водієм, і мати, Марія Василівна, яка тяжко працювала на цементному заводі, мріяли про повернення в рідну Гуцульщину, яка батькам Василя здалеку здавалася раєм на землі. На чужині галичанам жилося тяжко, бо умови існування були просто нестерпними. У поезії «Сімейна хроніка. Початок» поетові вдалося передати незламність духу багатьох українських родин, що опинилися на засланні навіть з немовлятами: «Довічне поселення», як кара за націоналізм і збройне обстоювання інтересів самостійної України, було скасоване тільки після смерті Сталіна. Спочатку додому відпустили діда, потім дядька, а вже після них молода сім’я з двомісячною дитиною на руках рушила до рідної Прокурави, що на Косівщині. Краса навколишнього світу, дивовижні гуцульські легенди й вірування ставали підвалинами світогляду майбутнього поета. Шкільні роки, які минули в рідному селі й у столиці Гуцульщини - місті Коломиї, лише увиразнили вічні мелодії гір, які пізніше заговорили з поетом мовою дивовижних віршів. Уже найперші його поезії, опубліковані в районній Косівській газеті, за філософським осмисленням видавалися творами зрілого автора. У 1978 році Василь Герасим’юк закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював редактором у видавництвах «Молодь» і «Дніпро», ведучим надзвичайно цікавих програм редакції літератури Національної радіокомпанії України, ведучим програми «Діалог» на телеканалі «Культура», редактором журналу «Світовид», довгі роки був незмінним головою журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов»....
0 Переглянути

Із сучасної української поезії (кінець XX — початок XXI століття)

8 Клас

Літературний процес як динамічне й притаманне розвиткові національної культури явище ніколи не зупиняється. Крім визнаних майстрів слова, яких прийнято називати класиками, у літературі постійно з’являються молоді таланти. З невеликої часової відстані деколи складно визначити, хто з них талановитіший, чиї твори поповнять скарбницю української літератури, а чиї виявляться цікавими читачам лише тимчасово. Тільки час здатний зробити справжній відбір, умовно кажучи, відсіє від зерна полову. За життя письменників можна розмірковувати лише про особливості їхніх талантів, відзначати найкращі твори з тих, які вже написані, і чекати на нові. Порівняно з прозою та драматургією, лірика розвивається найбільш зримо й динамічно, проте сьогодні ще ніхто з літературознавців не береться робити остаточні висновки про те, хто з живих поетів найбільш талановитий. Для вас же шкільна програма з української літератури пропонує творчість п’ятьох сучасних поетів: Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Анатолія Мойсієнка, Ігоря Павлюка й Галини Кирпи. Важливо, що жоден із цих митців своєю творчістю не подібний до інших. Василь Герасим’юк переважно пише вірші, які літературознавці називають верлібрами, Іван Малкович своїми поезіями вносить казкові чари вірувань і звичаїв гуцулів, Анатолія Мойсієнка вважають унікальним ліриком-пейзажистом, він же - автор віршів-паліндромів, рядки яких читаються однаково як зліва направо, так і справа наліво, а Галина Кирпа адресує свої чудові поетичні твори дітям....
0 Переглянути

Василь Голобородько (нар. 1945 р.)

8 Клас

Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі Перевальського району Луганської області. Дід та баба майбутнього поета були розкуркулені й вислані до Сибіру ще перед Другою світовою війною. Батьки працювали в колгоспі. Після війни село відновлювало свою генетичну пам’ять хіба що у звичаях та обрядах - навіть замилування українською мовою вже вважалося ознакою неблагонадійності й націоналізму. Василь Голобородько закінчив сім класів у рідному селі. Потім учився в школі за кілька кілометрів від дому в шахтарському селищі, але дорога туди й назад забирала багато часу й сил, тож завершував навчання в Лисичанській школі-інтернаті. При районній газеті діяло літературне об’єднання, засідання якого Василь-старшокласник активно відвідував. Перша його публікація з’явилася на сторінках саме лисичанської газети. Згодом були добірки в луганській та київській періодиці, журналі «Дніпро», колективних збірниках поезій. Після закінчення школи Василь рік працював шахтарем і готувався до вступних іспитів; 1964 року став студентом філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Прийшов до вищого навчального закладу з кількома зошитами власних записів фольклору, який збирав із п’ятнадцяти років. У цей час у Спілці письменників України часто відбувалися обговорення творів молодих авторів, і Василя Голобородька виокремив як надзвичайно талановиту особистість Андрій Малишко, який головував на засіданнях початківців. Під час навчання в університеті молодий поет опублікував кілька добірок поезій у журналах і газетах, підготував рукопис першої поетичної збірки, до якої Іван Дзюба написав передмову «У дивосвіті рідної хати»....
0 Переглянути

Володимир Підпалий (1936—1973)

8 Клас

Талановитий український поет Володимир Олексійович Підпалий народився 9 травня 1936 року в селі Лазірках на Полтавщині. З раннього дитинства запам’ятав лише невеселе. Радянська влада обклала податками кожне фруктове дерево в селах, а мальовничі українські хутори взялася шаленими темпами ліквідувати: мовляв, там живуть куркулі й вороги світлого майбутнього. Під примусове переселення потрапила й багатодітна сім’я Підпалих. Маленькому Володі тоді було лише три роки, але до подробиць запам’ятав і як батьків найкращий товариш Андрій Копотун бульдозером горнув яблуні з вивернутим корінням, і як старий кіт чомусь не зміг змиритися з тим проклятущим переселенням, усе бігав на старе дворище. Зведене наспіх для сім’ї Підпалих помешкання в селі виявилося таким холодним, що взимку мати вкладала своїх трьох діток спати під піччю - лише там малі могли зігрітися. Мама від раннього ранку до темної ночі працювала в колгоспі, батько - на залізниці, тому старші сестри-школярки у вільний від уроків час були полишені самі на себе. Володю ж віддали в ясла. У дитинстві хлопчина любив коней і собак, а волів чомусь завжди жалів за терплячість: «Терплять, хоч могли б і не терпіти, - силу ж яку мають, але чого варте їхню терпіння! Навіть у людей, коли вони важко живуть, не такі сумні очі». Мріяв вирости, стати запорозьким козаком і гарцювати на коні. Колись чотирирічного хлопчину батько посадив на коня-скакуна. Той вороний і досі гарцює в поезіях Володимира Підпалого! А тато все життя стояв перед очима сина як живий: «Якби володів пензлем, можна було б відтворити його образ у величезному циклі: батько копає колодязь; батько качає мед; батько садить дерева; батько іде до армії... В селі до сьогодні розповідають про те, як він співав, а я пам’ятаю дві його пісні - про Байду та "Ой, забіліли сніги...”. Найкраще "Байду” співали тато і дядько Андрій Колотун. У батька був прекрасний тенор, а кращого баса, ніж у його товариша, я і досі не чув»....
0 Переглянути

Володимир Сосюра (1898—1965)

8 Клас

В історії української літератури Володимиру Сосюрі належить одне з чільних місць. Його твори не відходять у минуле, а лише набувають нового звучання. За словами критика Володимира Моренця, під ракетними небесами поезія Володимира Сосюри «явила нам давно забутий тип світовідчування». Секрет поетичного таланту цього митця давно розгадано. Ще 1952 року Павло Тичина, даруючи своєму другові «Вибрані твори» в трьох томах, на чільній книзі написав: «Дорогому Володимиру Миколайовичу Сосюрі - одному з найбільших поетів... усього світу». Як співець високих почуттів, Володимир Сосюра справді неперевершений. Його любовну лірику молоде покоління завжди сприймало щиро, безпосередньо й чуйно. Проте творчість митця не обмежується ліричними поезіями. Перу Володимира Сосюри належать поеми «Махно», «Каїн», «Христос», «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», прозовий автобіографічний роман «Третя Рота», низка чудових байок, які нині дуже злободенні. Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве в степовому шахтарському краю. Батьки майбутнього поета були надзвичайно вродливими. Про батька Миколу поет, уже дорослою людиною, писав: «Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови». Мати Антоніна Данилівна, згадував В. Сосюра, «була красуня. У неї було чорне, аж до синяви волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала над ними... Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти». Батько і дід у юності писали вірші, складали байки й навіть друкувалися в місцевій пресі, тому Володимир Миколайович твердив, що літературний талант він успадкував по батьківській лінії. Поєднала батьків майбутнього поета велика любов, але злиденне життя багатодітної сім’ї призвело до великих життєвих випробувань. Невдовзі після народження Володимира сім’я оселилися в селищі Третя Рота (нині - це околиця міста Лисичанська, що на Луганщині), де й минуло раннє дитинство поета. У пошуках кращої долі батьки постійно переїжджали з одного місця на інше, поки врешті-решт не опинилися в хатинці над берегом Дінця. Про це Володимир Сосюра в автобіографічному романі «Третя Рота» згадував так: «В маленькій хворостянці нас жило 10 душ... Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а по селах...
0 Переглянути

Леся Українка (1871—1913)

8 Клас

Ви вже знаєте, що справжнє прізвище Лесі Українки - Лариса Петрівна Косач, і цей псевдонім, який дуже зобов’язує, своїй талановитій доні дала відома українська письменниця Олена Пчілка. Лариса була другою дитиною в сім’ї Петра та Ольги Косачів і народилася 25 (13 - за старим стилем) лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Первісток Михайло, не набагато старший від Лариси, у зрілі роки встиг потужно заявити про себе як талановитий перекладач, але, на жаль, через раптову хворобу передчасно пішов із життя. Цікаво, що Олена Пчілка ще до народження Михайла та Лесі випросила собі в Бога честь стати матір’ю талановитих українців: у юності Ольга Петрівна заприсяглася, що все, до чого придатною буде сама, що злеліє під материнським серцем, випестує світлим духом своїм, - служитиме Україні, народові українському передусім. У такий спосіб письменниця свідомо «запрограмувала» народити й виплекати потужні таланти для служіння українському народу. Леся виховувалася в інтелігентній заможній сім’ї, де в повазі були й художня книга, і наука. Косачі приятелювали з багатьма відомими в Україні людьми: Миколою Лисенком, Іваном Франком, Михайлом Старицьким1. Читати Леся навчилася в чотири роки, грати на фортепіано - п’ятирічною. Оскільки Олена Пчілка не тільки друкувала свої твори, а й збирала усну народну творчість, зокрема пісні, а також колекціонувала вишивки, її маленька дочка з ранніх літ знала надзвичайно багато старовинних народних пісень, а у вісім років сама вимережила батькові сорочку. Також Олена Пчілка приділяла багато уваги вивченню її дітьми іноземних мов, вимагала від них добрих знань з античної літератури, світової та української історії. Лесю особливо захоплювали історичні поеми Греції та Риму. Вона навіть вигадувала дитячі ігри за мотивами античних міфів....
0 Переглянути

Тарас Шевченко (1814—1861)

8 Клас

Про життя Тараса Шевченка вже знаєте чимало. Вам не важко пригадати, що він народився в сім’ї кріпаків 9 березня (25 лютого - за старим стилем), рано залишився круглим сиротою, а підлітком змушений був виконувати повинності козачка в пана Енгельгардта. Оскільки поручик1 гвардії Павло Енгельгардт як військова людина і як ад’ютант2 військового губернатора отримав призначення на службу в місто Вільно (тепер - Вільнюс), то серед інших слуг забрав із собою на чужину й Тараса. На той час пан Енгельгардт уже знав про Тарасові здібності до малювання, мріяв про власного художника, тому не примушував Шевченка виконувати тяжку роботу й віддав його вчитися до відомого польського живописця Яна Рустема (1761-1835). Та навчання довелося перервати, бо в Польщі вибухнуло повстання, і російський офіцер, а з ним - і його кріпаки поспішно повернулися до Петербурга. У російській столиці Енгельгардт також подбав про продовження Тарасової малярської освіти і віддав його в науку до художника Василя Ширяева. До своїх учнів відомий майстер пензля ставився строго й корисливо, тож юному Шевченкові доводилося виконувати малярські роботи в Олександринському та Михайлівському театрах, що, безперечно, як художникові молодому митцеві йшло тільки на користь, а також фарбувати звичайнісінькі паркани, що викликало справедливе обурення. 1 Поручик - офіцерське звання; молодший офіцер. 2 Ад'ютант - військовослужбовець, що перебуває при командирі для виконання його особистих завдань. Долею юного таланту зацікавилися відомі в Петербурзі митці й доклали багато зусиль, щоб викупити Тараса з неволі. Та оскільки пан Енгельгардт вимагав за Шевченка аж 2500 карбованців й художники не змогли зібрати такої великої суми, було вирішено частину грошей заробити, розігравши в лотерею картину відомого живописця. Один із найталановитіших тогочасних художників Карл Брюллов (1799-1852) для цього намалював портрет російського поета Василя Жуковського (1783-1852), особистого придворного вихователя царського престолонаслідника - царевича Олександра. Портрет придбали цариця та її старші діти - Олександр і Марія, виклавши за картину тисячу карбованців....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 68 69 70 71 72 73 74 75 76 ... 229
Назад

Навігація