|
Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно, вкрита шовковистими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями. Долиною текли потічки та річки, багаті на пстругів та іншу дрібну й велику рибу. Володарем долини був велетень Силун. Коли йшов Силун, від його кроків земля здригалася. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві, мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці!.. Тисячі качок та гусей плавали у ставках, багато курей кудкудакали на фермах. Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до хмар. Палац був вибудуваний на груночку, насипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого! Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у срібленому кріслі. На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові. Слуги й служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев’яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні люди, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи, мусили жити і вмирати кріпаками....
|