§ 10. Вашингтонська конференція 1921—1922 рр.

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

пояснювати, якими були основні міждержавні суперечності на Далекому Сході; характеризувати основні рішення Вашингтонської конференції; визначати сильні й слабкі сторони Версальсько-Вашингтонської системи.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які держави вели суперництво за вплив в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні на початку XX ст.? 2. Якими були цілі цих держав?

Вашингтонська конференція 1921—1922 рр.

1. МІЖДЕРЖАВНІ СУПЕРЕЧНОСТІ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ. Азіатсько-Тихоокеанський регіон із початку XX ст. перетворився на один із центрів міждержавних суперечностей у світі. У післявоєнний період основними суперниками тут стали США, Велика Британія та Японія. Основні розбіжності між ними виникали навколо питань контролю над Китаєм, володіння колоніями й балансу морських озброєнь.

Японія не брала активної участі у війні. Скориставшись тим, що сили її головних суперників були зайняті на Європейському театрі воєнних дій, вона посилила свої позиції в Тихому океані, на Далекому Сході й особливо в Китаї. Країна зосередила у своїх руках майже половину зовнішньої торгівлі Китаю.

США вважали, що отримання Японією за Версальським договором значної частини німецької спадщини зачіпає їхні інтереси в регіоні. Вони наполягали на здійсненні щодо Китаю політики «відкритих дверей» і «рівних можливостей». При цьому американські правлячі кола були занепокоєні через отримані розвідкою дані, що у Великій Британії та Японії будуються військові судна, які за своїми показниками перевищують їхні. США мали набагато більші можливості для того, щоб виграти військово-морське суперництво, але це потребувало часу. Поступове зростання напруженості спричиняло те, що США і Японія не виключали навіть можливості воєнного зіткнення. США, використовуючи значну фінансову заборгованість Великої Британії, спробували примусити її поступитися позиціями в регіоні. Вони вимагали негайної сплати боргів, атакували британські сфери впливу в Китаї, наполягали на ліквідації привілеїв для Англії у торгівлі й підприємництві в усіх районах Китаю.

Велика Британія, у свою чергу, наполягала на збереженні принципу поділу Китаю на сфери впливу. Із 1902 р. існував британсько-японський союз, який фактично був спрямований проти Росії. Тепер Японія намагалася використати його проти США. Саме тому В. Вільсон на Паризькій конференції вимагав його скасування як несумісного зі статутом Ліги Націй.

Унаслідок загострення ситуації в регіоні американські дипломати запропонували скликати у Вашингтоні міжнародну конференцію з метою обмеження озброєнь і вирішення суперечливих проблем Далекого Сходу й Тихого океану.

2. ПОЧАТОК ВАШИНГТОНСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ 1921—1922 рр. ДОГОВІР ЧОТИРЬОХ ДЕРЖАВ. Із 12 листопада 1921 до 6 лютого 1922 р. у Вашингтоні працювала мирна конференція, у роботі якої взяли участь делегації США, Великої Британії, Китаю, Японії, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, а також представники британських домініонів та Індії.

Учасники конференції урочисто оголосили про відмову від таємної дипломатії та всі пленарні засідання проводили публічно. Однак безпосередні переговори делегацій відбувалися дуже гостро й залишалися закритими. Так, Велика Британія обумовлювала обмеження свого військово-морського флоту скороченням величезної сухопутної армії Франції. Французький прем’єр-міністр відхиляв ці вимоги, спираючись на підтримку США. Проти скорочення армій виступили також інші держави. Досягти прийнятної для усіх угоди із цього питання не вдалося.

Вашингтонська конференція 1921—1922 рр. — конференція, на якій вирішували питання обмеження озброєнь і співвідношення сил між державами на Далекому Сході та басейні Тихого океану, що склалося після Першої світової війни.

Карикатура на Вашингтонську конференцію (Дядько Сем: «Хлопці! Не дайте їй відкрити по нас вогонь!»)

13 грудня 1921 р. делегації США, Великої Британії, Франції та Японії підписали Договір чотирьох держав про спільний захист своїх територіальних «прав» у Тихому океані. Він гарантував збереження його учасниками своїх колоніальних володінь на островах басейну Тихого океану. Сторони давали взаємні зобов’язання недоторканності колоній на десять років. Британсько-японський договір 1902 р. оголошувався недійсним. Передбачалося, що в разі воєнної загрози правам учасників договору вони можуть розпочати взаємні консультації для здійснення «найбільш дієвих заходів» для свого захисту. Загалом Договір чотирьох держав сприяв стабілізації позицій держав у басейні Тихого океану.

3. ДОГОВІР П'ЯТИ ДЕРЖАВ. ДОГОВІР ДЕВ'ЯТИ ДЕРЖАВ. 6 лютого 1922 р. США, Велика Британія, Японія, Франція та Італія підписали Договір п'яти держав про обмеження морських озброєнь. Між ними встановлювалася пропорція у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 відповідно. Учасники договору зобов’язувалися не будувати лінкори водозміщенням понад 35 тис. т. Однак тоннажність крейсерів і підводних човнів не обмежувалася. Заборонялося будувати нові морські бази й посилювати берегову охорону. Винятки були зроблені для США, британських домініонів Канади, Австралії та Нової Зеландії, які отримали право укріпити острови, що захищали безпосередні підступи до їхніх територіальних вод.

Договір п’яти держав став першою в історії угодою про обмеження озброєнь. Однак він мав досить обмежений характер і практично змістив рівновагу сил на користь США. Велика Британія змушена була відмовитися від свого принципу «стандарту двох держав», відповідно до якого її флот мав дорівнювати флотам двох найбільших морських держав. Японія заперечувала зафіксовану в договорі пропорцію й вимагала рівності флотів, але її претензії відхилили. Сутність нової ситуації з військовими флотами досить вдало роз’яснив прем’єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд Джордж, який сказав: «Тепер, коли на збільшення тоннажу військових флотів накладено обмеження, починається нове змагання, це буде суперництво за якість».

Карикатура на Договір п'яти держав

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Витяг із Договору п'яти держав, укладеного на Вашингтонській конференції

Стаття 1. Держави, що домовляються, погоджуються обмежити свої озброєння на морі відповідно до обумовленого в цьому договорі...

Стаття 4. Загальний тоннаж лінійних суден як такий, що може підлягати заміні, не повинен перевищувати для Сполучених Штатів 525 тис. т, для Британської імперії — 525 тис. т, для Франції — 175 тис. т, для Італії — 175 тис. т, для Японії — 315 тис. т.

Стаття 5. Жодна з держав, що домовляються, не буде намагатися придбати, або збудувати, або доручити будувати й дозволяти в межах своєї території будівництво лінійних суден, що становлять більше ніж 35 тис. т водотоннажності...

Стаття 6. Жодне лінійне судно будь-якої з держав, що домовляються, не буде озброєне гарматами калібру більшого, ніж 16 дюймів (406 міліметрів)...

Стаття 12. За винятком лінійних суден, жоден військовий корабель держав, що домовляються, не матиме гармат калібру більшого, ніж 8 дюймів (203 міліметри)...

1. Які обмеження озброєнь встановлювалися Договором п'яти держав? 2. Чи можна стверджувати на підставі умов договору, що якась із його держав-учасниць отримала більше переваг за інші? Обґрунтуйте свою точку зору.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Витяг із Договору дев'яти держав, укладеного на Вашингтонській конференції

Стаття 1. Інші, окрім Китаю, держави, що домовляються, згодні: 1) Поважати суверенітет, незалежність, територіальну та адміністративну недоторканність Китаю...

Стаття 3. Із метою найдієвішого застосування принципу «відкритих дверей», тобто рівних можливостей у Китаї для торгівлі й промисловості всіх націй, інші, окрім Китаю, держави, що домовляються, згодилися в тому, що вони не шукатимуть, а також не підтримуватимуть своїх громадян у пошуках:

а) угод, що могли б сприяти встановленню на їхню користь будь-якої зверхності у правах щодо торговельного чи економічного розвитку в будь-якому певному районі Китаю;

б) таких монополій або переваг, що могли б позбавити громадян будь-якої іншої держави права здійснювати в Китаї законну торгівлю чи промисел або можливості брати участь спільно з китайським урядом чи з будь-якою іншою місцевою владою у громадських підприємствах усякого роду чи підприємствах, що за своїми завданнями, діяльністю або географічним становищем були б розраховані на зупинення практичної можливості застосування принципу «рівних можливостей».

Постанови, які передують цій статті, не повинні розумітися в значенні заборони придбання власності або прав, що необхідні для ведення особливого роду комерційного, промислового чи фінансового підприємництва або заохочення досліджень та розробок.

Китай зобов'язується керуватися принципами, встановленими у викладених вище постановах цієї статті, під час розгляду заявок на економічні права й переваги з боку урядів або громадян усіх інших держав незалежно від того, чи є вони учасниками нинішнього договору.

1. У чому учасники договору вбачали зміст принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей» стосовно Китаю? 2. Якою є ваша думка про відповідність поваги до суверенітету й незалежності Китаю та необхідності здійснення ним політики «відкритих дверей» для держав-учасниць договору?

Карикатура на Лігу Націй. Представники країн Східної півкулі засівають насінням майбутніх війн землі від Владивостока, Сибіру, Близького Сходу до Тиролю та Саару. Дядько Сем із Західної півкулі: «І це провідні члени Ліги Націй, що сприяють встановленню миру в усьому світі?!»

6 лютого 1922 р. США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія і Китай підписали Договір дев'яти держав про дотримання принципу «відкритих дверей» і «рівних можливостей» у Китаї. При цьому в договорі наголошувалося на суверенітеті й цілісності Китаю, «наданні Китаю найповнішої і нічим не обмеженої можливості розвивати й підтримувати в себе життєздатний і міцний уряд». Однак нерівноправні договори з країною й іноземний контроль над китайськими митницями зберігався. Японія відхилила вимогу Китаю про виведення військ із Південної Маньчжурії, але змушена була погодитися повернути захоплені нею колишні німецькі концесії в Шаньдуні й вивести звідти свої війська. Фактично визнання принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей» сприяло встановленню економічної залежності від Китаю найсильнішої тогочасної держави світу, якою США небезпідставно вважали себе.

4. СУПЕРЕЧНОСТІ ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ. Комплекс договорів, створених під час післявоєнного мирного врегулювання, увійшов в історію під назвою Версальсько-Вашингтонська система. Версальська система була спрямована на розв’язання післявоєнних проблем Західної Європи, а також урегулювання інтересів провідних держав в Африці та на Близькому Сході, а Вашингтонська система — на розв’язання суперечностей на Далекому Сході та в Тихому океані. У цьому розумінні Вашингтон був продовженням Версаля, його географічним доповненням. На обох конференціях формувався новий баланс сил і здійснювався перерозподіл сфер впливу у світі.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Уривок із праці британського історика XX ст. Еріка Гобсбаума «Вік екстремізму»

...Немає потреби заходити в деталі міжвоєнної історії, аби переконатися, що версальське врегулювання аж ніяк не могло стати основою для стабільного миру. Воно було приречене від самого початку, тож наступна світова війна практично була неминучою. Як ми вже зазначали, США майже одразу вийшли з договірного процесу, а в такому світі, що більше вже не був євроцентрованим і євровизначуваним, жодне врегулювання, не підписане провідною віднині світовою державою, не могло мати чинності. Як ми ще переконаємося, це справджувалося і у світових економічних справах, і в політиці. Дві провідні європейські та навіть світові держави виявилися не лише тимчасово усунутими з міжнародної гри, а й вважалися неіснуючими як незалежні гравці: Німеччина і Росія. Як тільки якась із них чи обидві мали знову повернутися на сцену, мирне врегулювання, засноване на самих Британії й Франції (бо й Італія лишилася невдоволеною), уже не могло втриматися. А Німеччина чи Росія, чи обидві ці країни, рано чи пізно мали виринути знов як провідні гравці...

У чому дослідник вбачає головні недоліки рішень Паризької мирної конференції з урегулювання в Європі?

Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи полягало в тому, що її створення дало змогу народам вийти зі стану війни, сприяло розрядці післявоєнної напруженості у відносинах між державами й закладало основу для відносної стабільності в міжнародних відносинах у 1920-х рр.

Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій містили низку положень, які засвідчували розуміння лідерами тогочасних держав необхідності запровадження змін у міжнародних відносинах: визнання за народами права на самовизначення, відмова від війни як засобу розв’язання конфліктів, скорочення озброєнь тощо. Важливим кроком для розвитку співробітництва між народами й гарантій безпеки післявоєнного світу стало створення Ліги Націй — першої міжнародної організації. Було визнано незалежність ряду нових європейських держав, народи яких тривалий час боролися за своє право на самостійний розвиток.

Одним із важливих недоліків цієї системи стала невідповідність встановлених державами-переможницями репарацій реальним можливостям країн, які програли війну. Це, зокрема, сприяло тому, що хвиля шовінізму й націоналізму, започаткована Першою світовою війною, не припинилася після її завершення. Її підтримували почуття національного приниження й прагнення реваншу в переможених державах. Ще одним недоліком Версальсько-Вашингтонської системи було те, що, проголосивши принцип самовизначення народів основою повоєнного національно-державного розмежування, лідери держав-переможниць не раз порушували його самі й вдавали, що не помічають, коли так робили інші, якщо це відповідало їхнім інтересам.

Унаслідок цього в багатьох державах з’явилися райони компактного проживання національних меншин, які в більшості випадків потрапили туди не з власної волі: німців — у Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі, угорців — у Чехословаччині, Югославії та Румунії, українців — у Польщі, Румунії, Чехословаччині тощо. На підтримку цими народами та їхніми лідерами рішень Версальсько-Вашингтонської системи навряд чи можна було сподіватися.

Значним дестабілізуючим чинником стало те, що поза системою залишалася радянська Росія. Для держав-переможниць вона була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний Брестський мир із ворогом. До того ж сам більшовизм і прихід його прибічників до влади в Росії шляхом державного перевороту викликав несприйняття в країнах Антанти. Це призвело до їхньої інтервенції в 1918—1922 рр. у Росію, а після її провалу — до ізоляції останньої на міжнародній арені.

Ерік Гобсбаум

Дзеркальна зала в палаці Версаль під час укладення договору 28 червня 1919 р.

Суттєвим недоліком Версальсько-Вашингтонської системи стали гарантії збереження домовленостей. Нові політичні лідери, що прийшли до влади в США, Великій Британії, а згодом і Франції, прагнули відмежуватися від закладеної їхніми попередниками несправедливості. Так, США, Конгрес яких відмовився ратифікувати Версальський договір, у 1921 р. підписали окрему угоду з Німеччиною, що виключала положення договору, підписаного у Версалі. Одночасно із цим Конгрес США анулював франко-американський договір. Велика Британія, за прикладом США, також визнала недійсним британсько-французький договір. У цих умовах Франція, щоб зберегти своє домінування над Німеччиною, пішла на створення союзу східноєвропейських держав, зацікавлених у збереженні Версальських домовленостей. До того ж ці держави мали відігравати роль санітарного кордону проти СРСР. Так, у 1921 р. Франція уклала політичний пакт і військову конвенцію з Польщею. У 1920—1921 рр. за підтримки Франції Чехословаччина, Румунія та Югославія утворили так звану Малу Антанту. Таким чином, гарантами збереження Версальської системи в Європі на деякий час стали Франція, Польща та Мала Антанта.

Вашингтонська конференція, залишаючись складовою Версальсько-Вашингтонської системи, стала й початком ревізії Версаля. Її ініціатор — США, — не домігшись у Парижі миру, що відповідав їхнім уявленням та інтересам, розпочали новий етап боротьби за лідерство у світі. Однак реалізувати свої наміри через протидію Великої Британії та Японії вони змогли лише частково.

Версальсько-Вашингтонська система замість початку нової епохи без війн і насильства лише закріпила розподіл світу на переможців і переможених, а тому виявилася надзвичайно хиткою та недовговічною.

ВИСНОВКИ

• У післявоєнний період на Далекому Сході й Тихому океані існувало чимало складних міждержавних проблем. США стали ініціатором скликання Вашингтонської конференції, яка мала сприяти їх розв'язанню та примирити їхні позиції з колишніми союзниками.

• На конференції у Вашингтоні було прийнято ряд рішень, які переглядали або уточнювали положення укладених раніше договорів.

• Версальсько-Вашингтонська система з усіма своїми позитивними й негативними рисами зафіксувала співвідношення сил між провідними державами, яке склалося після завершення Першої світової війни.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яка держава, за Версальськими домовленостями, отримала значну частину німецької спадщини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні? 2. Які держави брали участь у роботі Вашингтонської конференції? 3. Назвіть держави, що підписали Договір чотирьох держав. 4. Яке співвідношення флотів США та Великої Британії було встановлено Договором п'яти держав? 5. Коли було укладено Договір дев'яти держав? 6. Які держави утворили Малу Антанту?

7. У чому полягали міждержавні суперечності на Далекому Сході після завершення Першої світової війни? 8. Охарактеризуйте основні положення Договору чотирьох держав. 9. Якими були зміст і значення Договорів п'яти і дев'яти держав? 10. Визначте переваги та недоліки Версальсько-Вашингтонської системи.

11. Складіть характеристику Вашингтонської конференції за планом: 1) причини проведення; 2) дата; 3) держави-учасниці; 4) угоди, укладені на конференції, та їх зміст; 5) історичне значення конференції. 12. Проведіть дискусію за проблемним питанням: яка держава здобула найбільше переваг від Вашингтонської конференції і до чого це могло привести?

13. Існує точка тору, що Версальська система договорів утворила «пороховий льох у Європі». Наведіть факти, які її підтверджують або спростовують.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно