Розпад світової колоніальної системи. Нові індустріальні країни. Японія у 1945 р. – на початку ХХІ ст.
- 3-02-2022, 17:19
- 265
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Щупак (Новітній період 1939 - 2011 рр.)
§ 23. РОЗПАД СВІТОВОЇ КОЛОНІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ. НОВІ ІНДУСТРІАЛЬНІ КРАЇНИ. ЯПОНІЯ У 1945 р. – НА ПОЧАТКУ XXI ст.
1.1. Передумови краху колоніальної системи. Процес деколонізації, тобто звільнення країн і народів Азії й Африки від колоніального панування і здобуття ними державного суверенітету, завершився в другій половині XX ст.
Основні передумови краху колоніалізму в другій половині XX ст.
• Ослаблення під час війни Великої Британії, Франції та інших метрополій.
• Розвиток національної економіки в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, зростання організованості національної буржуазії.
• Зростання національної самосвідомості, поширення ліберальних і соціалістичних ідей у країнах Азії, Африки та Латинської Америки.
Супротивниками колоніалізму виступили і «наддержави» - СРСР і США.
Кожна з них планувала посилити свій вплив у країнах Азії й Африки.
1.2. Етапи деколонізації. Перший етап (1945 р. - середина 1950-х рр.). Незалежність здобули Індія, Індонезія, Бірма. Японські війська були виведені з Кореї та Китаю. Усього за перше післявоєнне десятиліття незалежними стали 11 держав в Азії та одна в Африці (Лівія).
Французька колоніальна імперія була перетворена на Французький Союз. У сферу його впливу знову потрапили В’єтнам, Лаос і Камбоджа. На відміну від Великої Британії, Франція намагалася силою утримати деякі свої колонії та вела війни в Індокитаї (1945-1954 рр.) і Алжирі (1954-1962 рр.), однак по їх закінченню В’єтнам, Лаос, Камбоджа й Алжир стали незалежними.
Британська колоніальна імперія в 1947 р. була перетворена на Співдружність націй. Велика Британія відмовлялася від політики пригноблення і намагалася сприяти створенню для народів колоній необхідного життєвого рівня. Більшість звільнених територій не тільки ввійшли до складу Співдружності, а й оголосили главою держави британську королеву Єлизавету II.
Другий етап (середина 1950-х - середина 1960-х рр.) став періодом звільнення значної частини африканського континенту. У 1956 р. став вільним Судан, а через рік - Гана (колишні британські колонії). У 1956 р. незалежність здобули французькі колонії Туніс і Марокко. У 1958 р. прем’єр-міністр Франції Ш. де Голль оголосив про звільнення французьких колоній. Тільки в 1960 р., що увійшов в історію під назвою «Рік Африки», 17 африканських держав стали незалежними. Прийнявши 14 грудня 1960 р. Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам», Генеральна Асамблея ООН поставила деколонізацію під міжнародний контроль.
У 1961-1965 рр. незалежність здобули британські колонії Сьєрра-Леоне, Танганьїка, Уганда, Кенія, Північна Родезія та деякі інші.
Третій етап (1975-1990-ті рр.) завершив крах колоніалізму. Припинила своє існування португальська колоніальна імперія. На її руїнах виникли нові незалежні держави - Ангола, Мозамбік та інші. Після виводу військ ПАР з Намібії в 1989 р. незалежність здобула остання з великих африканських колоній (1990 р.). У 1997 р. до КНР остаточно перейшов Гонконг, а в грудні 1999 р. - португальська колонія Макао на східному узбережжі Китаю. Тим самим де-юре був скасований 500-літній колоніалізм в Азії.
1.3. Історичне значення деколонізації. Виникнення понад 100 нових держав мало велике історичне значення. Разом із країнами Латинської Америки нові незалежні держави Азії й Африки утворили особливу групу країн, яку прийнято умовно називати «країни "третього світу”» чи «країни, що розвиваються» («перший світ» - група розвинутих країн Європи і Північної Америки; «другий світ» - країни, що обрали соціалістичний шлях розвитку). Ці країни стали важливим фактором в історичному процесі. На початок XXI ст. вони становлять приблизно 2/3 держав-членів ООН. У народів незалежних держав з’явилася можливість модернізації та вибору шляху розвитку.
2. ВИБІР ШЛЯХІВ РОЗВИТКУ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ
У країнах, що звільнилися від колоніалізму, при виборі політичного та ідеологічного шляху розвитку виділялися три групи:
1) неєвропейські соціалістичні країни, що, будучи частиною світової соціалістичної системи за рівнем соціально-економічного розвитку, одночасно належали і до «третього світу»;
2) країни так званої соціалістичної орієнтації;
3) країни, розвиток яких відбувався західним (капіталістичним) шляхом (серед них у 1970-ті рр. з’явилися т.зв. «нові індустріальні країни»).
2.1. Соціалістична модель розвитку. Після закінчення Другої світової війни на цей шлях стали Китай, Північний В’єтнам (ДРВ), Північна Корея (КНДР). Для цих країн, що зазнавали величезного тиску з боку СРСР, були характерні: повна націоналізація промисловості, планово-бюрократична система управління економікою, монополія на владу компартій, придушення інакомислення, насадження марксистсько-ленінської ідеології, культ особи вождів. Післявоєнні десятиліття в цих країнах були відзначені різними «експериментами», що поставили на межу виживання мільйони людей. Соціалістична модель розвитку привела ці країни вже в 1950-1970-х рр. до найтяжчої кризи.
2.2. Шлях соціалістичної орієнтації. Ряд країн Азії й Африки, зазнаючи постійного тиску з боку СРСР, що прагнув розширити свій геополітичний вплив, обрали модель «соціалістичної орієнтації». Серед них свого часу були Єгипет, Алжир, Сирія, Гвінея-Бісау, Конго, Ефіопія, Мозамбік, Ангола та інші країни. Для них були характерні: панівне становище державного сектору, централізоване регулювання економіки, упровадження колективних принципів організації праці, обмеження громадянських свобод, орієнтація в зовнішній політиці на СРСР. Однак наприкінці 1980-х рр. ці країни опинилися в глибокій кризі. На рубежі 1980-1990-х рр. вони вступили на шлях економічної та політичної лібералізації, відмовилися від соціалістичних принципів.
2.3. Західна модель розвитку. Велика група країн (Індія, Філіппіни, Малайзія, Туніс та інші) обрала шлях лібералізації та розвитку ринкових відносин, зміцнення зв’язків із західними країнами. У більшості цих країн існує ідеологічний плюралізм, діє багатопартійна система. Посилили свої позиції місцеві промисловці, національна інтелігенція. Поступово долається однобокість в економічному розвитку. Сучасні економічні показники цих країн значно вищі, ніж у країн, що обрали свого часу модель соціалістичної орієнтації. Отже, сама історія розсудила спір про переваги різних моделей розвитку.
3. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРАЇН АЗІЇ Й АФРИКИ
3.1. Політика неоколоніалізму. Перед молодими азіатськими та африканськими країнами постали безліч проблем, як успадкованих від колонізаторів, так і обумовлених економічною і культурною відсталістю. Використовуючи ці проблеми, ряд країн Заходу проводив політику неоколоніалізму.
СРСР також здійснював спроби поставити під свій контроль низку країн - Єгипет, Сирію, Ефіопію, Сомалі, Мозамбік, Анголу та ін. У деяких з них вдавалося встановити прокомуністичні режими. В Анголі, наприклад, була розв’язана тривала громадянська війна, у якій брали участь військові з’єднання, перекинуті з Куби, інструктори із СРСР і НДР.
США ж надавали перевагу економічним формам проникнення в Азію й Африку, що у цілому виявилися більш дієвими.
3.2. Модернізація. Необхідність модернізації виникла у зв’язку з тим, що перед усіма країнами й народами, які здобули незалежність і суверенітет, уперше постала практична потреба прискореного розвитку як проблема глобального масштабу. Головними змінами в політичному житті нових незалежних держав стали ліквідація колоніальних адміністрацій і формування нового державного апарату. Однак з’ясувалося, що в колишніх колоніях немає власних кадрів - чиновників, військових, інженерів.
Поступово формувалися представницькі законодавчі органи влади (парламенти), за західними зразками приймалися конституції.
Однак для азіатських і багатьох африканських країн була (і залишається) характерною внутрішньополітична нестабільність. Політична боротьба тут нерідко виходила за цивілізовані рамки. Її, як правило, вели не стільки політичні партії, скільки численні кланові угруповання зі своїми меркантильними інтересами. Часто лідери молодих незалежних держав маніпулювали «соціалістичними» чи «ліберальними» гаслами та деклараціями, намагаючись отримати економічну допомогу почергово від СРСР та західних держав, при цьому насаджуючи в своїх країнах жорстоку диктатуру.
Неоколоніалізм - система нерівноправних економічних і політичних відносин, що нав’язується промислово розвинутими країнами Заходу новим суверенним державам Азії й Африки в умовах розпаду колоніальної системи; спрямована на збереження новими, більш гнучкими методами свого панування над колишніми колоніями.
Модернізація - процес єдиної всеосяжної структурної зміни розвитку суспільства, процес прискореного сучасного розвитку різних типів соціальної, економічної та політичної систем.
Додаткова інформація
Бокасса, який прийшов до влади у Центрально-африканській республіці у 1966 р. внаслідок військового перевороту, присягнув у довічній прихильності до президента Франції Ш. де Голля. Французький уряд відповів щедрою фінансовою підтримкою в обмін на розміщення своєї військової бази в країні. Бокасса встановив у ЦАР жорстоку воєнну диктатуру. А в 1970 р. він відвідав Радянський Союз і заявив, що ЦАР вступає до «прогресивного соціалістичного табору». Та вже згодом Бокасса закликав народ своєї країни наслідувати шлях Франції та США. Втім у 1976 р., під час візиту керівника Лівії М. Каддафі в ЦАР, Бокасса і члени його уряду прийняли мусульманство. Цього ж року ЦАР була перетворена на Центрально-африканську Імперію (ЦАІ), диктатор став імператором. Усі ці маневри допомагали Бокассі отримувати фінансову допомогу від різних країн. Сумну славу диктатору принесли масові вбивства (у тому числі дітей) та... канібалізм. У 1979 р. унаслідок операції французького спецназу Бокасса був скинутий.
Економіка абсолютної більшості країн «третього світу» характеризується дисгармонійністю в розвитку галузей господарства, у якому тривалий час переважали аграрний сектор і гірничодобувна промисловість, хоча в останні роки намітився прискорений розвиток обробних галузей.
Однією з головних проблем країн «третього світу» є подолання відсталості. Її вирішення ускладнюють високі темпи народжуваності населення.
3.3. Відносини України з країнами Азії й Африки будуються на принципах рівноправності, взаємної зацікавленості, дотримання національних інтересів нашої держави. Туреччина ввійшла до складу п’ятірки основних торгових партнерів України і стала другим (після Росії) експортним ринком України. З Іраном налагоджено спільне виробництво літаків Ан-140. Перспективним виглядає співробітництво з цією країною в металургійній, нафтогазовій галузях. Динамічно розвивається співробітництво між Україною та Ізраїлем у сфері нових технологій, модернізації діючих підприємств.
Азіатські й африканські країни виявляють зацікавленість у постачанні з України продукції металургії, авіаційної, хімічної та легкої промисловості, промислового устаткування, медикаментів, продовольства. Важливе значення Київ надає розширенню військово-технічного співробітництва.
4. НОВІ ІНДУСТРІАЛЬНІ КРАЇНИ
4.1. Основні передумови появи «нових індустріальних країн»
• наявність багатих природних ресурсів; накопичення досвіду в посередницькій торгівлі та наданні банківських послуг (Сінгапур, Гонконг);
• використання іноземного капіталу і нових технологій, стимулювання розвитку підприємницької діяльності;
• розвиток інфраструктури, транспортних засобів, туристичної індустрії;
• увага до розвитку освіти; кваліфікована і низькооплачувана робоча сила;
• прагнення до консолідації суспільства й урахування інтересів усіх його соціальних прошарків;
• релігії не стали перешкодою на шляху модернізації економіки.
4.2. Особливості розвитку ряду «нових індустріальних країн» Азії.
Південна Корея. У результаті Другої світової і Корейської (1950-1953 рр.) воєн економіка Південної Кореї була повністю зруйнована. Перший президент країни Лі Син Ман першорядну увагу приділив підвищенню продуктивності сільського господарства і будівництву великих заводів, а всі соціальні проблеми переклав на самих південнокорейців. Наступний лідер країни у 1961—1979 рр. Пак Чжон Хі направив основні кошти на виробництво експортної продукції. Цьому сприяла значна й усебічна допомога з боку США.
Економічні реформи відбувалися в умовах політичної диктатури. Тільки з 1993 р. у країні було запроваджено демократичне правління.
Головну роль в економіці країни в останні десятиліття відіграють фінансово-промислові корпорації («Самсунг», «LG-груп», «Деу» та ін.). Велика увага приділяється освіті, що стає дедалі доступнішою для всіх верств населення.
Індонезія. Перший президент країни Сукарно заприсягся правити на основі принципів: націоналізму, гуманізму, демократії, благоденства народу і віри в Бога. У 1959 р. глава держави розпустив парламент, призначив себе главою уряду й усунув опозицію. Всі економічні експерименти Сукарно провалилися.
Молода республіка пережила безліч військових, сепаратистських та ісламістських заколотів. На початку 1970-х рр. владні структури почали переходити від авторитарних форм правління до парламентаризму. У 1970- 1980-ті рр. економіка Індонезії почала розвиватися швидкими темпами завдяки іноземним інвестиціям та раціональному використанню прибутків від експорту нафти, які уряд і бізнесмени вкладали в розвиток нафтохімічної, електронної, електротехнічної промисловості, авіа-, авто- і суднобудування.
На президентських виборах 2004 та 2009 рр. перемогу одержав С. Юдхойоно. У країні швидко розвиваються сільське господарство, легка промисловість, сфера туризму тощо.
Нові індустріальні країни в різних регіонах світу швидко набирають темпи промислового розвитку. Серед них - Бразилія на Американському континенті, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань у Азії. Нарощують свою економічну міць держави Перської затоки. Це свідчить про те, що у XXI ст. «економічні дива» будуть відбуватися у різних регіонах Землі.
5. ЯПОНІЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX - НА ПОЧАТКУ XXI ст.
5.1. Японія після закінчення Другої світової війни була зруйнована, а виробництво становило тільки 14% довоєнного рівня. Роботи не вистачало для 10 млн чоловік. Верховна влада в країні перейшла в руки американської окупаційної адміністрації, яка здійснила демократичні перетворення. Збройні сили Японії підлягали демобілізації, військові установи і таємна поліція ліквідувалися. Звільнялися політв’язні, був прийнятий закон про профспілки. У країні вводилося загальне виборче право. Над головними військовими злочинцями був проведений судовий процес у Токіо. Розпускалися промислово-фінансові концерни, що несли відповідальність за розв’язання японської агресії. У ході аграрної реформи було ліквідовано поміщицьке землеволодіння. В умовах демократизації пожвавилася політична діяльність у країні.
Сінгапур, позбавлений власний ресурсів, досяг високого рівня розвитку
У листопаді 1946 р. парламент Японії ухвалив нову конституцію країни, що набрала чинності 3 травня 1947 р. (діє і сьогодні). Імператор (з 1926 р. - Хірохіто) перетворився на «символ єдності нації» і позбавлявся реальної політичної влади. З того часу за формою державного правління Японія є парламентською монархією. Важливими особливостями конституції стали закріплення в ній відмови «від воєн як суверенного права нації» і заборона на створення сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил.
5.2. Японське «економічне диво» мало такі передумови:
• закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій;
• реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем;
• відсутність значних військових витрат;
• відносна дешевизна японської робочої сили;
• кредити США, великі замовлення під час воєн США в Кореї і В’єтнамі;
• зниження цін на світових ринках на сировину і паливо та деякі інші.
Японія на кінець 1960-х рр. змогла посісти 2-ге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х рр. і за обсягом ВНП. Протягом 1950-1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими у світі і становили близько 11% на рік. «Економічне диво» було передбачено і ретельно розроблено. У 1955 р. був прийнятий 5-річний «план економічної незалежності», а двома роками пізніше С. Окіта - творець японських реформ — очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку. «Економічне диво» базувалося на використанні досягнень електроніки в економіці, автоматизації праці, створенні і використанні принципово нових матеріалів, форсованому розвитку фундаментальних і прикладних наук.
Японське «економічне диво» зробили можливим самі японці. Дисциплінованість, працьовитість і ретельність у всіх сферах трудової діяльності завжди були найважливішими рисами японського національного характеру. Протягом післявоєнних років японські трудящі працювали значно більше й інтенсивніше, ніж робітники в інших країнах світу, і за досить скромну винагороду.
5.3. Внутрішнє становище країни. У 1955 р. відбулося об’єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія одержала назву Ліберально-демократична партія (ЛДП). ЛДП перебувала при владі без перерви протягом 38 років (до 1993 р.). За ці роки змінилося 15 прем’єр-міністрів. Усі вони велику увагу приділяли перетворенню Японії на процвітаючу державу, збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентоздатності японських товарів на світових ринках. Для реалізації цих цілей знижувалися податки з корпорацій, що виробляли експортну продукцію; зменшувалися митні тарифи на імпорт сировини і напівфабрикатів, які використовують для виробництва експортних товарів; надавалися пільгові державні кредити для експортерів.
У середині 1990-х рр. японська економіка зіткнулася з новими проблемами. У країні різко знизився попит на споживчі товари, скоротився потік інвестицій, зменшився обсяг зовнішньої торгівлі. Уряд Японії вжив заходи для зміцнення національної валюти, стабілізації економіки в цілому, посилення позицій держави на міжнародних ринках. З 2003 р. економіка країни знов почала зростати.
Унаслідок катастрофічного землетрусу, що відбувся 11 березня 2011 р. у Японії, а також викликаного ним цунамі, загинуло понад 14 000 чоловік. Крім того, сталася аварія на АЕС «Фукусіма-1», що призвело до великого витоку радіації.
Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку, Японія є одним із лідерів світової економіки; у 2010 р. на неї припадає 12% промислового виробництва планети і майже 15% світового ВНП.
5.4. Зовнішньополітичний курс Японії в другій половині XX століття визначався стратегічним співробітництвом із США. США одержали право розміщати в Японії не тільки війська, а й мати військові бази, а Японія - нарощувати військовий потенціал. США бачать у Японії свого головного союзника в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Українсько японські відносини розвиваються у сферах міжнародної безпеки, ядерного роззброєння, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. З Японії імпортуються автомобілі, промислова і побутова електротехніка, продукція електронної промисловості. В українському експорті домінує необроблений алюміній, феросплави, прокат заліза й нелегованих сталей.
ПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ
I. Для перевірки знань
1. Назвіть нові індустріальні країни сучасного світу.
2. Які японські товари користуються попитом у світі?
3. Охарактеризуйте перспективи розвитку українсько-японських відносин.
II. Для систематизації навчального матеріалу
1. Назвіть основні причини розпаду колоніальної системи. Охарактеризуйте основні етапи деколонізації.
2. З якими проблемами зустрілися країни, звільнені від колоніалізму? Які шляхи вони обирали для свого подальшого розвитку?
3. Назвіть основні передумови появи «нових індустріальних держав».
4. Визначте основні передумови японського «економічного дива». Що Ви вважаєте повчальним у японському «економічному диві» для досвіду інших країн?
III. Для обговорення в групі
У чому, на Вашу думку, проявляються основні протиріччя на шляху процесів модернізації в країнах Азії й Африки?
IV. Робота з історичними термінами, географічними картами
1. Поясніть терміни: «соціалістична орієнтація», «неоколоніалізм», «модернізація».
2. Покажіть на політичній карті світу нові індустріальні країни Азії.
V. Творче завдання
Яким чином вибір шляхів модернізації країн Азії й Африки залежить від їх культурно-цивілізаційних традицій?
ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ДАТИ
3 травня 1947 р. - набрання чинності Конституції Японії
1960 р. - «Рік Африки», проголошення незалежності 17 африканських держав
Коментарі (0)