Особливості розвитку країн Центрально-Східної Європи в другій половині 1940 — першій половині 1950-х рр.
- 10-02-2022, 17:44
- 765
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Гісем, Мартинюк (рівень стандарту)
§ 9. Особливості розвитку країн Центрально-Східної Європи в другій половині 1940 — першій половині 1950-х рр.
1. Покажіть на карті атласу та назвіть країни Центрально-Східної Європи. 2. Назвіть особливості розвитку країн Центрально-Східної Європи в 1918—1939 рр. 3. Як країни Центрально-Східної Європи було звільнено від нацистської окупації? 4. Назвіть характерні риси сталінської моделі соціалізму. 5. Якими були особливості розвитку України в другій половині 1940 — першій половині 1950-х рр.?
Розміщення Радянської армії в більшості країн Центрально-Східної Європи після завершення Другої світової війни, подальша «холодна війна» і формування біполярного світу обумовили поділ Європи на Західну і Східну. У Східній Європі СРСР нав'язав країнам сталінську модель суспільного розвитку.
1. Польща. У Польщі 1945—1948 рр. визначають як період режиму «народної демократії». У цей час за підтримки командування Радянської армії та за допомогою радянських радників формувалася нова система охорони влади — армія, внутрішні війська, робітнича міліція та служба безпеки. Усе перебувало під контролем комуністів, об'єднаних у Польську робітничу партію (ПРП). Спираючись на новостворені силові структури й радянську підтримку, застосовуючи відвертий терор щодо своїх опонентів, комуністи боролися за владу. Їхні дії підтримували соціалісти з Польської соціалістичної партії (ПСП). Комуністи проголошували курс на об'єднання всіх сил для радикальних соціально-економічних перетворень, коаліційності формування нової влади, поліпшення становища населення, а в реальному житті діяли авторитарно-тоталітарними методами. Більшість польського населення сприймала це як «радянізацію» Польщі.
«Народна демократія» — форма політичної організації суспільства, яка виникла в деяких країнах Центрально-Східної Європи після завершення Другої світової війни.
У січні 1946 р. було прийнято закон, за яким підприємства, де кількість працівників перевищувала 50 осіб, націоналізували. Господарське освоєння повернутих Польщі західних земель супроводжувалося міграційними процесами. У 1947 р. під час операції «Вісла» до північних і західних воєводств Польщі з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя й Холмщини було виселено близько 156 тис. осіб.
Меморіальна дошка, присвячена операції «Вісла» (польською та українською мовами). Низькі Бескиди (Польща)
У 1945—1947 рр. підрозділи Української повстанської армії (УПА) на території Польщі вели боротьбу з польською комуністичною владою та шовіністичними елементами польського суспільства, захищаючи місцеве українське населення та перешкоджаючи його примусовому виселенню. Для протидії УПА влада направила у східні райони країни дві дивізії, однак це не дало значних результатів. Після загибелі в засідці УПА заступника міністра оборони генерала К. Сверчевського влада збільшила сили польської армії в Закерзонні до 17 тис. вояків. У цей самий час вона скоординувала дії з керівництвом СРСР, яке зосередило на кордоні з Польщею 13 тис. вояків. Тим часом у загонах УПА в Закерзонні налічувалося близько 2 тис., а в підпіллі — близько 4 тис. осіб.
У результаті операції «Вісла», втративши підтримку населення, загони УПА залишали Закерзоння. Частина перейшла до УРСР, а близько 400 осіб рейдами дісталися американської окупаційної зони в Західній Німеччині. Нечисленні групи продовжували діяти в Закерзонні до осені 1953 р.
На виборах 1947 р. до Установчого сейму перемогу здобув Демократичний блок, у якому провідну роль відігравали комуністи й соціалісти. Вибори супроводжувалися численними порушеннями владою прав виборців та опозиційних кандидатів. Однак держави Заходу на це не відреагували, оскільки Польща входила до сфери радянського впливу.
Установчий сейм обрав президентом Польщі комуніста Болеслава Берута, а головою уряду — соціаліста Ю. Циранкевича.
Важливе значення для встановлення соціалізму за радянським зразком мало створення в 1947 р. на нараді представників європейських компартій у Польщі Комінформбюро. Воно мало запроваджувати в країнах Центрально-Східної Європи сталінську модель соціалізму, відкидаючи будь-які національні особливості. Власне президент Польщі Б. Берут був палким прихильником «сталінського шляху до соціалізму».
У грудні 1948 р. в результаті об'єднання ПРП та ПСП утворилася Польська об'єднана робітнича партія (ПОРП). Її програма засвідчувала намагання будувати в Польщі соціалістичне суспільство, копіюючи радянські зразки без урахування місцевих національно-культурних особливостей.
Після створення ПОРП розпочався процес формування в Польщі тоталітарного політичного режиму й здійснення у стислі строки перебудови польського суспільства відповідно до сталінської моделі соціалізму. У Польщі посилилася агресивність офіційної пропаганди, розпочалися масові чистки як у ПОРП, так і серед її опонентів, розгорнулася ідеологізація культури, освіти, науки. У країні насаджувався культ особи Б. Берута, якого називали «польським Сталіним».
Знищивши ліберально-демократичну опозицію, ПОРП не наважилася встановити однопартійність. За умови повної згоди з її курсом свою діяльність продовжили Об'єднана селянська партія та Демократична партія. Фактично виникла політична система тоталітарного типу, яка витіснила опозицію. Єдиною незалежною структурою залишилася римо-католицька церква. Вона гарантувала свою лояльність до існуючого політичного режиму, тому її діяльності спочатку не перешкоджали. У лютому 1953 р. спеціальним декретом внутрішнє життя католицької церкви підпорядкували світській владі.
Конституція 1952 р. завершила оформлення тоталітарної політичної системи. Відповідно до неї країна отримала назву Польська Народна Республіка (ПНР).
Згідно із запровадженою в країні сталінською моделлю соціалізму в промисловості розгорнулася індустріалізація, а в сільському господарстві — насильницька колективізація. Обраний владою курс обумовлював розвиток Польщі як аграрно-індустріальної держави, яка за темпами розвитку та рівнем життя населення значно поступалася країнам Заходу.
2. Угорщина. Найбільш популярною політичною силою в післявоєнній Угорщині була Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), яка орієнтувалася на ліберально-демократичні ідеї. Підтримка радянського військового командування сприяла посиленню позицій Угорської комуністичної партії (УКП). Значну частину робітництва традиційно об'єднувала Соціал-демократична партія Угорщини (СДПУ). Вибори до Національних зборів у листопаді 1945 р. дали ПДСГ 58 % голосів виборців, а УКП та СДПУ — по 17 % на кожну партію. Із лютого 1946 р. було відновлено республіканський устрій Угорщини.
Ліві після виборів вдалися до дестабілізації суспільного життя з метою захоплення влади в країні. Вони взяли курс на витіснення ПДСГ із влади й блокування її ініціатив. У свою чергу ПДСГ намагалася втілювати в життя принципи парламентської демократії і ринкової економіки. Комуністи виступали за «народну демократію», вбачаючи в ній особливий шлях поступового просування до соціалізму.
У 1947 р. за активної підтримки СРСР УКП перетворилася на найвпливовішу політичну силу в країні. Саме завдяки їй в Угорщині розпочалися націоналізація промислових підприємств, банків і запровадження в управлінні командно-розподільчих методів. Одночасно комуністи всіляко дискредитували інші політичні сили. Виконуючи вказівки Комінформбюро, керівництво УКП, очолюване Матяшем Ракоші, узяло курс на монополізацію влади й одержавлення економіки. Фактично це свідчило про запровадження в країні радянської політичної моделі. У 1948 р. СДПУ майже примусово об'єднали з УКП у новоствореній Угорській партії трудящих (УПТ) на чолі з М. Ракоші.
Першотравнева демонстрація в Будапешті з портретами керівників УКП. Угорщина. 1947 р.
Як ілюстрація відображає особливості суспільного життя тогочасної Угорщини?
У серпні 1949 р. новообрані Державні збори проголосили створення Угорської Народної Республіки (УНР).
На судовому процесі у вересні 1949 р. групу комуністів, що не поділяли погляди М. Ракоші, звинуватили в державній зраді та «співробітництві з американськими та югославськими спецслужбами» і стратили. Це унаочнювало, що в Угорщині, якою управляло від імені робітництва угруповання комуністичної верхівки, встановився тоталітарний режим сталінського типу.
Економічне співробітництво країн «соціалістичного табору» здійснювалося за допомогою створеної в 1949 р. Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Інтеграційна модель РЕВ передбачала розподіл праці серед країн «соціалістичного табору», виходячи зі структури народного господарства СРСР. На думку сучасних дослідників, фактично відбувався бартерний обмін радянської сировини на промислову продукцію інших країн — учасників РЕВ. У господарстві цих країн переважали не інтенсивні, а екстенсивні тенденції розвитку. Саму організацію радянське керівництво розглядало як «економічний додаток» до ОВД.
Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) — міжурядова організація соціалістичних країн, створена для економічної інтеграції та взаємодопомоги. Організація виникла в Москві в січні 1949 р. Її країнами-засновниками стали Болгарія, Польща, СРСР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина.
У 1950 р. було ліквідовано традиційне угорське місцеве самоврядування й запроваджено систему рад. «Ворогами народу» оголошували представників римо-католицької церкви, опозиційно налаштованих комуністів, соціал-демократів, діячів культури, робітників, селян. За роки панування режиму М. Ракоші переслідувань зазнало близько 10 % угорського населення.
На початковому етапі будівництва в країні соціалізму за першим п'ятирічним планом (1950—1954 рр.) відбувалося повне копіювання сталінської моделі соціалізму. За економічним рівнем Угорщина перетворилася на індустріально-аграрну державу. Проте їй довелося заплатити за це високу ціну. У сільському господарстві насильницька колективізація призвела на початок 1950-х рр. до занепаду 65 % господарств. Життєвий рівень населення порівняно з країнами Заходу залишався дуже низьким. Репресії, політичні переслідування й беззаконня стали звичними явищами життя.
3. Болгарія. У післявоєнній Болгарії боротьбу за першість у суспільстві вели комуністи та аграристи, представлені Болгарською робітничою партією (комуністи) (БРП(к)) та Болгарським землеробським народним союзом (БЗНС). За результатами виборів до Народних зборів у листопаді 1945 р. комуністи та аграристи отримали по 94 депутатські мандати на кожну політичну силу. Велика Британія і США ці вибори не визнали через обмеженість участі в них опозиції.
За підсумками референдуму 1946 р. в країні було скасовано монархію, а дещо пізніше — проголошено створення Болгарської Народної Республіки (БНР). Восени 1946 р. комуністи активізували діяльність. Хвилі чисток та арештів викликали негативну реакцію в суспільстві й були сприйняті опозицією як установлення комуністичної диктатури.
За результатами виборів до Народних зборів у 1946 р. комуністи отримали понад 53 % голосів виборців і сформували уряд, який очолив Георгій Димитров. Новий уряд розпочав процес обмеження приватної власності й одержавлення економіки. Для нейтралізації політичних суперників комуністи організували судову справу проти лідера БЗНС П. Петкова й, звинувативши його у створенні «організованого центру англо-американських імперіалістів», стратили. Невдовзі БЗНС розпустили, а його депутатів позбавили мандатів. Така сама доля спіткала болгарських соціал-демократів. Це засвідчило, що замість демократичного парламентаризму в країні формується комуністична диктатура.
У грудні 1947 р. програмові положення комуністів було закріплено в новій Конституції країни. Відповідно до неї розвиток економіки відбувався на планових засадах. Земля мала належати тим, хто її обробляв, а держава отримала право націоналізувати як окреме промислове підприємство, так і галузь загалом.
У політичному житті Болгарії перетворення комуністів призвели до того, що всі партії, крім БРП(к) та БЗНС, зникли. Останню комуністи не наважилися ліквідувати через значну кількість її прихильників.
У грудні 1948 р. V з'їзд БРП(к) проголосив курс на побудову за 10—15 років основ соціалізму за сталінською моделлю. Свою партію комуністи перейменували на Болгарську комуністичну партію (БКП). Реалізуючи цю програму, до кінця 1948 р. комуністи ліквідували приватний сектор у транспорті, оптовій торгівлі, промисловості й банківській справі.
Мітинг у післявоєнній Болгарії. Софія. 1948 р.
У тісній співпраці із СРСР відбувалася індустріалізація країни. У першій п'ятирічці (1949—1953 рр.) було введено в дію понад 700 нових промислових підприємств. У сільському господарстві внаслідок колективізації розгорнулося розкуркулення селянства. Станом на 1953 р. колективний сектор охопив 60 % сільськогосподарських угідь.
На 1952 р., як стверджувало комуністичне керівництво Болгарії, країна з відсталої аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.
Одночасно з економічними перетвореннями відбувалося формування тоталітарної політичної системи з монопольною владою комуністів. У листопаді 1949 р. відбувся судовий процес над десятьма керівниками БКП, яких звинуватили в намаганнях перетворити Болгарію на «колонію англо-американського імперіалізму» і засудили до смертної кари.
4. Румунія. У першому післявоєнному уряді Румунського королівства, яке очолював П. Гроза, комуністи мали три із 17 міністерських посад — внутрішніх справ, юстиції, зв'язку та пропаганди. Під час чистки державного апарату від прихильників старого режиму Комуністична партія Румунії (КПР) намагалася поставити армію, органи правопорядку й засоби масової інформації під свій повний одноосібний контроль. Це викликало невдоволення інших політичних сил. За результатами перших післявоєнних парламентських виборів 1946 р. комуністи отримали лише 68 депутатських мандатів, але почали фактично домінувати в парламенті. В оновленому уряді КПР отримала нові посади. Із початку 1947 р. вона взяла курс на встановлення повного контролю над владою в країні.
При цьому КПР спиралася на підтримку СРСР. Надаючи економічну й фінансову допомогу, радянське керівництво одночасно нав'язувало Румунії сталінську модель соціалізму. Для захоплення влади комуністи здійснили політичну провокацію. У середині 1947 р. у пресі з'явилася інформація про викриття підпільних організацій, які готували збройний державний переворот. Це стало приводом до переслідування тих, хто не підтримував КПР. Їхні місця в державних структурах займали комуністи.
Люди розмальовують тротуар політичними символами. Румунія. 1940-ві рр.
Наприкінці листопада 1947 р. Великі національні збори одноголосно скасували монархію й проголосили в країні Румунську Народну Республіку (РНР). Це сприяло остаточній монополізації влади комуністами.
У 1948 р. в результаті приєднання Соціал-демократичної партії Румунії до КПР утворилася Румунська робітнича партія (РРП). Її Генеральним секретарем став лідер КПР Георге Георгіу-Деж.
У румунському суспільстві в цей час запанувала атмосфера шпигуноманії та залякування всіх незгодних із політикою РРП. У країні відбулися політичні судові процеси над лідерами опозиційних сил.
У 1948 р. РРП оприлюднила програму створення «підвалин соціалістичного ладу» в Румунії. Усі старі політичні партії в 1947—1953 рр. припинили своє існування.
Встановлюючи в Румунії комуністичну диктатуру, РРП створила Плановий комітет і Комітет державного контролю, сформувала нові міліцію й службу безпеки, здійснила освітню й судову реформи. Під час цих перетворень РРП втрачала риси політичної організації та зрощувалася з апаратом управління державою.
У суспільстві комуністи мали досить значну підтримку. Це обумовлювалося привабливістю змін, які вони обіцяли здійснити в країні для пересічних громадян.
В економіці РРП розгорнула перетворення за радянським зразком. У промисловості після націоналізації підприємств розпочалася індустріалізація. У сільському господарстві під час колективізації створювалися державні господарства, машинно-тракторні станції та сільськогосподарські кооперативи. У 1950 р. з'явився перший п'ятирічний план (1951—1955 рр.) розвитку економіки Румунії.
5. Чехословаччина. У квітні 1945 р., відповідно до Кошицької декларації, виник коаліційний уряд чехів і словаків. Його очолив соціал-демократ З. Фірлінгер. Одночасно відновлювалися Конституція 1920 р. та посада президента, яким став Едвард Бенеш.
У перші три післявоєнні роки головним для Чехії та Словаччини стало питання обрання напряму подальшого розвитку. Комуністи, намагаючись привернути на свій бік суспільство, спиралися на допомогу СРСР. Їхніх опонентів об'єднувало прагнення відновити довоєнний соціально-політичний устрій. Комуністи в уряді країни мали три міністерські посади, але утримували панівні позиції в крайових і районних національних комітетах, які були місцевими органами влади. Саме спираючись на них, комуністи розгортали боротьбу за владу.
Влітку 1945 р. комуністи домоглися прийняття урядом декретів про націоналізацію промислових підприємств, конфіскованих у колабораціоністів, та банків. За аграрною реформою конфісковані землі передавалися селянству. Декрети про націоналізацію формували державний сектор як економічну основу впровадженої в країні комуністами сталінської моделі соціалізму.
Колона комуністок із дітьми у візках на першотравневій демонстрації. Табор (Чехословаччина). 1948 р.
Що, на вашу думку, прагнула продемонструвати влада країни цим заходом?
На виборах 1946 р. до Установчих національних зборів чеські та словацькі комуністи отримали 38 % голосів і посіли перше місце за кількістю депутатів. Новий уряд країни очолив лідер чеських комуністів Клемент Готвальд. Курс на монополізацію влади в країні комуністи назвали лінією «на завоювання більшості нації». Для цього вони ініціювали заходи, привабливі для більшості населення, — податок на мільйонерів, допомога постраждалим від посухи 1947 р., встановлення державного контролю над розподілом текстильної продукції для подолання спекуляції тощо.
Щодо своїх політичних опонентів комуністи здійснювали кампанії репресій і викриття змовників. Загалом політика комуністів здобула прихильність більшості незаможних верств населення країни. У лютому 1948 р. К. Готвальд, спираючись на підтримку своїх прибічників, які організували в країні загальний страйк, усунув з уряду 12 міністрів — опонентів комуністів. Одночасно в усіх державних установах, товариствах, профспілках, навчальних закладах та органах місцевого самоврядування комуністи створювали «комітети дій» та усували з них своїх опонентів. На підприємствах чистки здійснювали робітничі ради. Пізніше комуністи назвали ці події «перемогою соціалістичної революції в ЧСР».
Підсумки лютневого перевороту 1948 р. закріпили у прийнятій того ж року новій Конституції ЧСР. Уся повнота влади в країні опинилася в комуністів. Новим президентом республіки став К. Готвальд. Комуністична партія стала центром тоталітарного режиму, якому підпорядковувалися всі інші політичні організації в країні.
Відповідно до встановлюваної комуністами сталінської моделі соціалізму держава отримала монопольний контроль над економікою. У сільському господарстві відбувалася насильницька колективізація. Тих, хто її не підтримував, оголошували «куркулями» або «саботажниками» і репресували. Загальна кількість репресованих до 1953 р. досягла 280 тис. осіб. Із них близько 150 тис. осіб було страчено.
Розвиток економіки відбувався за п'ятирічними планами. Перший (1949—1953 рр.) мав на меті побудувати в країні матеріально-технічну базу соціалізму. У 1949 р. ЧСР, як і інші країни «соціалістичного табору», увійшла до РЕВ. Із цього часу її торгівля обмежувалася країнами «соціалістичного табору». У 1953 р. торгівля з країнами РЕВ досягла майже 80 % її зовнішньоекономічного обігу.
Економіка ЧСР у цей період розвивалася прискореними темпами. Цьому сприяла допомога СРСР. До ЧСР із СРСР постачалося 90 % вугілля, 80 % нафти, 80 % залізної руди, 70 % алюмінію тощо.
6. Югославія. Після звільнення Югославії від нацизму влада перебувала в Тимчасового народного уряду Демократичної Федеративної Югославії, який очолював Йосип Броз Тіто. Більшість уряду складали представники Комуністичної партії Югославії (КПЮ) та її союзники. Одночасно до нього увійшли шість представників антикомуністичної еміграції. На цей крок комуністи пішли для усунення зовнішньополітичної критики створюваного ними режиму. За свої позиції комуністи в цей час не боялися, оскільки посідали панівне становище в армії, судочинстві, органах внутрішніх справ, службі безпеки, профспілках і громадських організаціях.
У серпні 1945 р. КПЮ, Союз соціалістичної молоді, Єдині профспілки робітників і службовців Югославії, Антифашистський фронт жінок, Об'єднаний союз антифашистської молоді та окремі діячі — учасники руху Опору об'єдналися в Народний фронт Югославії (НФЮ). Своєю метою НФЮ визначив згуртування та єдність народів у федеративній державі.
У листопаді 1945 р. Установча скупщина проголосила створення Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ), до якої увійшли Сербія (з автономними Воєводиною, Косовом та Метохією), Хорватія, Словенія, Чорногорія, Македонія, Боснія і Герцеговина.
КПЮ, відповідно до сталінської моделі соціалізму, розпочала одержавлення економіки й запровадження її планового розвитку. До кінця 1945 р. у приватній власності залишилося лише 28 % підприємств.
У 1945 р. було прийнято Конституцію ФНРЮ, складену за зразком Конституції СРСР 1936 р. Країна оголошувалася об'єднанням рівноправних народів у федерацію, але права на вільний вихід із неї не передбачалося. В інших положеннях Конституції також були прояви тоталітарного устрою.
Наприкінці 1946 р. відповідно до закону про націоналізацію у власність держави перейшли оптова торгівля, банківські установи і транспорт. Перший п'ятирічний план (1947—1951 рр.) визначив основною метою перетворення ФНРЮ з аграрної на аграрно-індустріальну державу. Важливу роль у реалізації цих планів відігравала допомога СРСР. Він надав ФНРЮ кредит у 135 млн доларів, постачав матеріали й обладнання для промислових підприємств.
Демонстрація з портретами Й. Сталіна та Й. Броз Тіто. Белград (Югославія). 1946 р.
Як ілюстрація відображає суспільно-політичне життя тогочасної Югославії?
У 1948 р. між Й. Броз Тіто та Й. Сталіним виник конфлікт, причиною якого було прагнення югославського лідера діяти незалежно від СРСР та переглянути сталінську модель соціалізму. Радянське керівництво, звинувативши Й. Броз Тіто в опортунізмі, спробувало його усунути. У країнах Центрально-Східної Європи СРСР інспірував широку антиюгославську кампанію. Наприкінці 1949 р. СРСР розірвав із ФНРЮ Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу.
Опортунізм — політичний курс, що характеризується пристосуванством, безпринципністю, зрадою інтересів певної політичної сили або ідеології.
Комінформбюро заявляло, що КПЮ перебуває під владою «вбивць і шпигунів» із банди Й. Броз Тіто, який «діє за вказівкою англо-американських імперіалістів», а керівники Югославії, у свою чергу, звинувачували Й. Сталіна та його прибічників «у переродженні соціалістичного ладу на державно-капіталістичний». Радянсько-югославський конфлікт особливої напруженості досяг у 1949—1953 рр. і став поштовхом до посилення жорстокості комуністів стосовно незгодних із їхньою політикою в усіх країнах «соціалістичного табору». Правлячі верхівки цих країн прискорювали запровадження сталінської моделі соціалізму. Конфлікт змінив зовнішньополітичне становище ФНРЮ. В умовах загострення відносин між противниками в «холодній війні» Югославія залишилася сама. Усе це примушувало керівництво країни шукати інших союзників та обмірковувати власний шлях розвитку. У 1950 р. Й. Броз Тіто вперше оприлюднив термін «самоврядний соціалізм». В основу нової моделі розвитку, розробленої лідерами КПЮ, було покладено ідею відмирання держави, коли всі її інститути мають поступово перетворитися на ланки системи «безпосередньої демократії та самоврядування». В економічній сфері визначальними стали відмова від директивного планування й перехід до ринкових відносин.
Концепція «самоврядного соціалізму» — особливе розуміння соціалізму, яке утвердилося в Югославії в період її розвитку соціалістичним шляхом. Відповідно до нього перехід до самоуправління відбувався в період демократизації та децентралізації суспільства, яке функціонувало в умовах розвитку ринкових відносин.
Відповідно до нової моделі розвитку підприємства передавали в управління трудовим колективам і надавали їм господарську самостійність. Державне планування визначало лише загальні пропорції, відповідно до яких трудові колективи складали свої виробничі плани. В аграрній сфері селянству дозволялося виходити з кооперативів і створювати індивідуальні господарства. Вони могли продавати та брати в оренду землю, використовувати найману робочу силу. У політичній сфері збільшувалися повноваження республіканських структур і запроваджувалося самоврядування. Саме КПЮ змінила назву на Союз комуністів Югославії (СКЮ) і заявила, що головним у її діяльності стане ідейний і політичний вплив на події. Принцип самоврядування був покладений в основу всього суспільного життя й закріплений конституційним законом 1953 р.
Висновки
• У післявоєнний період компартії Польщі, Угорщини, Болгарії, Румунії, Чехословаччини та Югославії за підтримки СРСР закріпили свою монополію на владу й розпочали здійснення націоналізації, індустріалізації та насильницької колективізації. Піддавати сумніву доцільність запровадження скопійованої із СРСР сталінської тоталітарної моделі суспільного розвитку вважалося неможливим під загрозою покарання.
Запитання та завдання
1. Назвіть ім'я президента Польщі, обраного Установчим сеймом 1947 р. 2. Яка політична сила користувалася найбільшою популярністю в післявоєнній Угорщині? 3. Коли було проголошено Болгарську Народну Республіку? 4. Хто очолював перший післявоєнний уряд Румунського королівства? 5. Яку кількість голосів виборців отримали комуністи в Чехії та Словаччині на виборах 1946 р. до Установчих національних зборів? 6. Назвіть основну мету в розвитку економіки, визначену першим п'ятирічним планом у ФНРЮ.
7. Проаналізуйте розвиток Польщі та Угорщини в другій половині 1940 — першій половині 1950-х рр. 8. Визначте спільне й відмінне в розвитку Болгарії та Румунії в зазначений період. 9. Які риси характеризують розвиток тогочасних Чехословаччини та Югославії?
10. Покажіть на карті атласу країни Центрально-Східної Європи, про які йшлося в параграфі, та назвіть їхні столиці. 11. Складіть таблицю «Країни Центрально-Східної Європи в другій половині 1940 — першій половині 1950-х рр.».
12. Обговоріть у малих групах спільне й відмінне в процесах затвердження в країнах Центрально-Східної Європи сталінської моделі соціалізму.
Коментарі (0)