2. Науково-технічна революція (НТР), найзначніші відкриття, поява нових галузей наук. Докорінний переворот у продуктивних силах суспільства, коли наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу, дістав назву науково-технічної революції (НТР). Початком НТР вважають 1950-ті рр., коли стали до ладу перші атомні електростанції, було запущено перший супутник Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Характерні риси НТР: універсальність (охоплює всі галузі) і пришвидшення науково-технічних перетворень (скорочує час між відкриттям і впровадженням). Розгортання НТР привело до активізації соціально-економічних процесів у світі. Наука, що раніше виступала лише як джерело нових технічних ідей, перетворилася на безпосередню виробничу силу. Виробництво ставило завдання перед наукою, а наука пропонувала нові технології виробництву. Якщо на першому етапі НТР тільки робилися перші кроки в цьому напрямі, то на другому етапі, у 1960-ті рр., масовою стала автоматизація виробництва: широко використовувалися роботи, автоматизовані системи управління виробництвом.

Від початку 1980-х рр. настав третій етап НТР. Автоматизація та роботизація виробництва досягли такого рівня, що робітник дедалі більше відходив від процесу виготовлення продукції та здійснював лише регулювання і контроль виробничого процесу. Ведуться пошуки заміни вугілля, нафти та газу енергією води та сонця. Величезні можливості має сучасна медицина, особливо після відкриття антибіотиків і створення діагностичних апаратів.

Винайдення комп’ютера вважають одним із найбільших досягнень людства і прирівнюють до відкриття вогню й колеса. Мікроелектроніка створює величезні можливості для інтелектуалізації праці представників більшості професій. Слідом за мікроелектронікою починають стрімко розвиватися біотехнологія, а також технологія створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями.

Удосконалюються системи транспорту і зв’язку. Невід’ємною частиною життя більшості жителів Землі стало телебачення. Супутники зв’язку зробили засоби масової інформації глобальними. Значна частина людей у розвинених країнах уже не уявляє свого життя без Інтернету - світової системи інформації. Із цього випливає, що наукова і технічна революція принципово змінила обличчя суспільства.

3. Загальна характеристика напрямків розвитку культури. Друга половина XX ст. стала черговим етапом розвитку світової культури, який почався після Другої світової війни і характеризується новими рисами, що виникли внаслідок змін у суспільстві.

• По-перше, на розвиток культури впливає індустріалізація, оскільки вона створила нові умови для тиражування й передавання культурної інформації про концерти, фестивалі, конкурси, експозиції. Зникла різниця між тим, де перебуває глядач, а де - витвір мистецтва. Споживачем «культурної продукції» є все суспільство.

• По-друге, відбувається інформатизація культури, тобто надання духовному виробництву інформативного характеру. Розвиваються комп’ютерні мережі, найяскравішим втіленням яких є Інтернет, що сприяє виникненню «інформаційного суспільства».

• По-третє, поряд з інформатизацією культури відбувається її технізація - адже тепер комп’ютер може створювати витвори мистецтва.

• По-четверте, у культурі формується нова тенденція - космізація, тобто розуміння загальної (космічної) єдності людини і навколишнього природного середовища. А космізація культури, своєю чергою, привела до екологізації культури, спрямованої на охорону навколишнього середовища. У 1970-х рр. виник масовий рух за охорону природи - «зелені», було сформовано міжнародний рух «Грінпіс» («Зелений світ»). Космізація та екологізація сприяють поширенню гуманістичних аспектів у культурі.

• По-п’яте, у науці й суспільній свідомості поширюється усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, що сприяє активному діалогу різних культур.

• По-шосте, у другій половині XX - на початку XXI ст. провідну роль починають відігравати масова культура і поп-культура, які, на відміну від елітарної, не орієнтуються на реалістичні образи, а створюють світ міфічних героїв (Супермен, Бетмен, Міккі-Маус та ін.).

• По-сьоме, у багатьох галузях мистецтва в повоєнні роки з’явилися нові течії та стилі, наприклад, в архітектурі - споруди з бетону і скла. У кінематографі широко використовується комп’ютерна графіка, виникають нові напрями в музиці: рок-музика, поп-музика, рок-опера - поєднання класичного й сучасного стилів тощо.

• По-восьме, у повоєнний час було створено авторитетні міжнародні організації (наприклад ЮНЕСКО), які опікуються проблемами культури у світовому масштабі.

Отже, зі змінами у суспільстві відбуваються значні зміни в культурі.

4. Освітні системи. Розвиток системи освіти - одна з найважливіших сфер діяльності держави, оскільки у такий спосіб держава піклується про своє майбутнє. Обов’язкове навчання дітей шкільного віку закріплено в законодавстві переважної більшості країн світу. Парламенти ухвалюють закони, які регламентують освітній рівень, гарантований державою. В одних країнах це - обов’язкове початкове навчання, в інших - 9-річне, у найпередовіших - загальна середня освіта.

Освіта - ключ до успіху в житті.

Міністерства освіти, які існують практично в усіх країнах, відповідають за розвиток освітньої галузі. У розвинених державах практично всі, хто прагне вчитися, мають змогу здобути принаймні середню освіту. Концепція безперервного навчання від дошкільного віку до вищої школи прийнята більшістю країн як стратегічна лінія освітньої діяльності.

Сучасна освіта передбачає:

• відкритість майбутньому;
• подолання замкненості;
• надання освітньому процесу творчого характеру;
• створення нової освітньої моделі, яка відповідала б реаліям постіндустріального суспільства.

У другій половині XX ст. сформувалися сучасні системи шкільної освіти в провідних державах Європи та США. У повоєнний час кардинальні зміни відбулися в системі освіти Японії.

Високим рівнем освіти відзначалися країни, що належали до соціалістичного табору. До гурту провідних країн у царині освіти в 1970-1990-х рр. прорвалися нові індустріальні держави - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, які впродовж короткого часу впровадили загальну середню освіту, зробили її доступною для більшості дітей шкільного віку, піднесли її рівень до сучасного світового.

Рівень розвитку освітніх систем вимірюється й порівнюється. Так, кожні три роки Програма міжнародного оцінювання учнів PISA проводить оцінку освітніх програм в усьому світі. Тест вимірює знання та навички з читання, математики та природничих наук у 15-річних дітей у більш ніж 70 країнах. Наведемо декілька прикладів найуспішніших освітніх систем за 2017 р.

1. Канада. Система канадської освіти має децентралізований характер. Кожна провінція і територія має контроль над навчальною програмою. У Канаді суворий відбір учителів та навчальних практик.

2. Фінляндія. Школи мають право обирати власні навчальні матеріали. Учителі повинні мати ступінь магістра. Учителі у Фінляндії мають велику свободу в тому, як вони організовують свої заняття.

3. Японія. Японська система освіти вже давно зосереджена на підготовці школярів до майбутнього працевлаштування та участі в житті суспільства. В Японії націлюють дітей добиватися результатів відповідно до своїх здібностей. Японський навчальний план відомий своєю суворістю і щільністю, однак він зосереджений на практичних заняттях.

4. Польща. У 2000 році Польща отримала оцінку PISA нижче середньої, а вже в 2012 році увійшла до 10 кращих освітніх систем у світі. Зокрема у Польщі покращилася підготовка вчителів, які не тільки отримують теоретичні знання, але й навчаються використовувати інтерактивні та інформаційно-комунікаційні технології. Також тут запроваджена нова модель розробки та відбору підручників, у якій головну роль відіграє вчитель.

Університети як автономні осередки науки й освіти. Автономія університетів є однією із найстаріших форм самоврядування, яка ще з середньовіччя сприяла перетворенню їх у найбільш вагомі чинники суспільного наукового прогресу. Автономія - це інституційна форма академічної свободи, яка є необхідною передумовою для того, щоб вищий навчальний заклад (надалі - ВНЗ) ефективно виконував належні йому функції без надмірного тиску держави і комерціалізації.

Університетська автономія окреслює взаємозв’язок між урядом, суспільством та ВНЗ. З самого початку, з XII ст., університети мали чотири привілеї:

• виняткове право надавати наукові ступені;
• право навчати в усьому християнському світі;
• автономію в юрисдикції та право до страйку і сецесії (відокремлення) з міста.

Університети, які діяли на українських землях: Львівський, Чернівецький, Харківський, Київський, Одеський (у порядку заснування), - довгий час користувалися університетською автономією.

У XIX ст. була сформована модель класичного університету, у межах якої виділяють його чотири концепції:

• наполеонівська (французька);
• гумбольдтівська (німецька);
• ньюманівська (англійська);
• американська.

Згідно з німецькою моделлю університет повинен бути налаштований тільки на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини, мусить вчити мислення, а не професії і характеризуватись поєднанням навчання і наукових досліджень.

Згідно з англійською моделлю університет також не повинен служити вузько практичним інтересам, а лише пізнанню задля осягнення самої істини. Від німецької моделі різнить його деяке відокремлення навчання від наукових досліджень, а також переконання, що університет повинен займатися лише навчанням і вихованням доброї і мудрої людини.

Відповідно до американської концепції університету, обов’язковим є тісне поєднання навчання і наукових досліджень у глибокім переконанні, що лише викладачі, які ведуть наукові дослідження, мають достатній потенціал творчості, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток молоді, яку вони навчають. Університет має бути місцем, де завершується навчання теорії, яка розуміється як засіб розвитку цивілізації.

Відповідно до французької концепції, різко відмінної від вищепредставлених, університет розумівся як місце навчання спеціалістів для державної служби.

Звичайно, жодна з представлених моделей не виступає в Європі в чистому вигляді, а інституції вищої освіти є певного комбінацією щонайменше двох з них (у різних співвідношеннях). Незалежно від моделі, що домінує в такій комбінації, у різних країнах роль університету базується на кількох основних елементах:

• навчання молоді;
• наукові дослідження;
• формування цінностей і надання послуг суспільному оточенню.

Українська традиція вищої освіти, виходячи з базових характеристик європейських систем (більшою мірою німецької та англійської), мала також свої особливості: зокрема, це сильна гуманітарна спрямованість академічної підготовки.

Істотним кроком у процесі автономізації українських навчальних закладів став новий Закон України «Про вищу освіту», ухвалений у червні 2014 р., який визначає автономію ВНЗ як самостійність, незалежність і відповідальність ВНЗ у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, установлених цим законом.

Під академічною автономією мається на увазі право викладачів та наукових співробітників розвивати свою галузь знань та виражати свої професійні погляди без побоювань щодо пригноблення або звільнення. Вона проявляється у свободі досліджень, у публікації їх результатів, у свободі вибору форми подачі матеріалу студентам.

Під автономією організації освітнього процесу розуміють право університету самостійно формувати навчальні плани за кожною спеціальністю, визначати їх зміст, обов’язкові курси та курси за вибором, критерії оцінювання знань. Студенти мають свободу у виборі навчальних курсів як у межах одного факультету, так і в межах університету на засадах міждисциплінарності.

Під автономією науково-дослідних процесів розуміється створення профільних науково-дослідних структур, гнучких систем взаємодії навчальних та науково-дослідних структур кількох вищих навчальних закладів тощо.

Автономія у внутрішньому управлінні (інша назва «структурно-адміністративна автономія», або «організаційна автономія») полягає в тому, що ВНЗ повинні самостійно визначатися зі створенням нових кафедр і відкриттям нових спеціальностей, кількістю студентів, яких приймають на навчання з урахуванням державного замовлення, встановлювати гнучкий взаємозв’язок між нормативною кількістю годин (навантаження на викладача), створювати, реорганізовувати та ліквідовувати структурні підрозділи, створювати вчені ради, спеціалізовані вчені ради, студентські асоціації, органи самоврядування тощо.

До економічної автономії (інша назва - фінансової) належить вирішення питань адміністрування та фінансового менеджменту, зокрема поширення різних форм залучення та розподілу коштів, здатність до самофінансування завдяки отримуваним коштам від фізичних та юридичних осіб у формі плати за навчання, можливість кредитування (боргового фінансування) і диверсифікації джерел надходження коштів, здатність ефективно володіти і користуватись земельними ділянками та будівлями, а також процедури і форми звітності. Така автономія надає ВНЗ можливість швидко і гнучко реагувати на потреби ринку.

Наступним елементом автономії ВНЗ є кадрова автономія, тобто можливість самостійного підбору педагогічного та науково-педагогічного персоналу, визначення заробітної плати та надбавок до неї, просування по службі, відповідальність за умови праці.

Таким чином, принцип автономності університетів є найважливішим принципом надання та отримання вищої освіти, що закріплено на рівні декількох міжнародних та національних документів.

5. Література. На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, розгром нацизму, «холодна війна», ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед - проблема місця й ролі людини в новому постіндустріальному суспільстві.

Основними течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм. Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років привело до посилення реалістичних традицій у літературі. Реалістична література, позначена психологізмом, морально-етичною проблематикою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце після війни.

До реалістичного зображення життя тяжіло багато видатних письменників Франції: М. Дрюон (трилогія «Кінець людей»), Ерве Базен («Родина Резо»), Ф. Ерріа («Родина Буссардель») та інші. Значне місце в післявоєнній літературі Франції посідає творчий доробок Луї Арагона. У поетичній збірці «Знову ніж у серце» він гнівно засудив мілітаризм. У 1950-х рр. створив дві прекрасні поеми «Очі і пам’ять» і «Незакінчений роман» - про любов, війну і мир, про себе та свої шляхи в мистецтві, про долю свого часу.

Л. Арагон.

Дуже популярними письменниками Великої Британії у другій половині XX ст. були Джон Бойнтон Прістлі (роман «Ця стара країна»), Грехем Грін («Тихий американець», «Комедіанти») і Чарлз Сноу («Коридори влади», «Пора надій»), які піднімали у своїх творах соціально-політичні та морально-психологічні проблеми. Важливе місце в літературі реалістичного напряму посідають письменники США: Вільям Фолкнер, Ернест Гемінґвей, Джон Стейнбек.

Особливим явищем став «міфологічний реалізм», представником якого є латиноамериканський письменник Габріель Гарсіа Маркес. Він міфологізовано зображував у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч у країнах Латинської Америки. У романах «Сто років самотності», «Осінь патріарха» письменник сатирично зобразив три різні іпостасі диктатора і його влади.

Підносили проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і найсвітлішого почуття - кохання - радянські письменники В. Астаф’єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Є. Євтушенко, Р. Рождественський. С. Залигін та В. Шукшин показували життя людей у російській глибинці. Існувала й «екологічна» проза (В. Распутін «Прощання з Матьорою»; Б. Васильєв «Не стріляйте в білих лебедів»), яка торкалася питань збереження довкілля в умовах наступу НТР; збереженню культурної спадщини присвятив ряд своїх творів В. Солоухін («Чорні дошки»).

Б. Васильєв.

Чим ви можете пояснити, що на фотоколажі є і зображення В. Викова?